Всего на сайте:
282 тыс. 988 статей

Главная | Изучение языков

Переказ змісту, Новела починається з того, що герой-оповідач (студент) виходить з-п..  Просмотрен 362

 

Новела починається з того, що герой-оповідач (студент) виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає юнака очима: «Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина...» Хлопець (оповідач) підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни, ті, що його тато садив.

Дома хлопець цілує свою матір, Софію, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться. Мати зітхає й говорить, що тітка Марфа любила його тата Михайла, а він на нього дуже схожий.

Марфа (тоді її за маленький зріст звали "маленькою Марфою") серцем відчувала, коли від тата надходив лист (тато оповідача перебував у засланні в Сибіру, звідти писав родині листи). Вона ніби відчувала його здалеку, прямувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар – дядько Левко(«височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече»), Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка «писемце». Поштар говорив, що немає, а вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.

Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє.

Потім віддає, дістає дядькові Левку карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.

Хлопець питає у матері, хто їй про це розказав — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Син запитав: "— І ви на неї сердилися?

— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе".

Михайлові було тридцять три роки, а Марфі — дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм чоловіком Карпом і «нажилася за сто». Тато ж героя-оповідача якось і не старів: "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне" (Софія про Михайла). Востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, заарештованих туди повезли), то його очі вже «не пекли, а тільки сумно голубили».

Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо (чоловік Марфи) в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів: «Товстопикий був, товстоногий. I рудий - матiнко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка». Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів'я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться".

Предыдущая статья:Характеристика персонажів, основні цитати про них Следующая статья:Останній лист від тата
page speed (0.012 sec, direct)