Всего на сайте:
248 тыс. 773 статей

Главная | Литература

Постструктуралізм і реконструкція. Концепції тексту й автора.  Просмотрен 1122

Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. Заснування постструктуралізму пов'язують з політичною нестабільністю кінця 1960-х, тому у постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Незважаючи на те, що схожі ідеї раніше висловлювали американські та німецькі філософи, течія була найбільш розповсюджена у Франції. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід.

У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

Саме слово «постструктуралізм» пов' язане з назвою іншої філософської течії – структуралізмом, з якого постструктуралізм виріс і який він долав. Окрім цього терміну пропонувалися й інші — «антиструктуралізм», «неоструктуралізм», «параструктуралізм», «гіперструктуралізм», «ультраструктуралізм», «суперструктуралізм».

Постструктуралісти звинувачували своїх попередників в догматичності. Вони визнавали існування структур, але були упевнені в їх децентралізованості і в тому, що «головне в структурі — те, що виводить за її межі».

До представників постструктуралізму відносять Едґара Морена, Жана Бодрійяра, Жиля Делеза, Ф. Гваттарі, Ф. Лаку-Лабарта, Ж.-Л. Нансі, С. Кофмана, Ж. Дерріда, Р. Барта, Ю. Крістеву, Ж. Лакана, М. Фуко, П. Бурдьє, К Касторіадіса, Е. Сіксу, Р. Жирара, Ф. Джеймсона, Дж.

Батлер, К. Акер, Дж. Агамбена, Дж. Ваттімо, Х. Блюменберга, Ш. Муфф, Л. Ірігарай та ін.

Постструктуралісти прагнули "децентрировать" структуру, показати, що у неї є своя виворіт - неструктурні і неструктурируемые сили, опірні упорядкування. Це був інтелектуальний протест проти принципу влади, втіленої в самій ідеї структурної упорядкованості світу, репресивної влади центру. Подібно структуралізму, французький постструктуралізм теж не уникнув російського впливу. Основоположні поняття М. М. Бахтіна стали поструктуралистскими поняттями, серед них - "відмінність", "децентрація", "множинність", "полілог". Роль піонера у французькому поструктурализме належить Ю. Кристевою, але її класиком став Р. Барт.

Французький літератор і теоретик культури, філософ Ролан Барт (1915-1980) у статтях і есе "Від твору до тексту", "Задоволення від тексту", "Смерть автора" розробив методологію пізнання не тільки літературних текстів, але і будь-яких об'єктів культури, які можуть бути прочитані як текст, в тому числі сама культура може бути визначена як текст. Текст - це пам'ять, в атмосферу якої занурюється будь письменник, незалежно від того, вбирає він її свідомо чи несвідомо. Тому будь-який текст за самою природою є одночасно і твором, і интертекстом. Текст - це те, що позначилося у творі. Твір замкнуто, зводиться до певного означаемому, воно "в кращому випадку йшло символічно, його символіка швидко сходить нанівець <...> текст цілком символічний; твір, зрозуміле, сприйняте і прийняте у всій повноті своєї символічної природи, - це і є текст". Текст має диахроническую глибину, недоступну для структурного аналізу; це культурна пам'ять твори, в якій зберігається безліч кодів. Під культурним кодом Р.

Барт пропонував розуміти всі вже бачене (читану, почуте), яке дозволяє сформувати різні асоціативні поля. Всі цитацію, які читач вловлює в тексті, це мови культури - старі і нові, які проходять крізь текст і створюють потужну стерефонию.

Бартовське поняття "твір" в цілому відповідає поняттю "pheno-текст", запроваджений французьким лінгвістом Юлією Кристевою (р. 1941). Pheno-текст, Ю. Кристевою, є готовий, твердий, ієрархічно організований, структурований семіотичний продукт, що володіє цілком стійким глуздом. "Pheno-текст" - це реально існуючі фрази природної мови, це різні типи дискурсу, це будь-які словесні твори, призначені для прямого впливу на партнерів по комунікації. Структурна семіотика як раз і займається формалізацією, класифікацією систем, утворених pheno-текстами.

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926—1984 рр.) — автора праць "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму", "Народження клініки", "Археологія знання", "Історія сексуальності". У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеггера. В 1970 році М. Фуко очолив кафедру системного мислення. Початком власної системи філософії стала його праця "Слово і речі". М. Фуко одним із перших виступив проти концепції знака, яка домінувала в структуралізмі. Для М.

Фуко суб'єкт висловлювання не можна ототожнювати з автором, який є "порожнім місцем". Автор не виражає себе у творі. В есе "Що таке автор?" М. Фуко писав, що автор помер, автор для нього "що", а не "хто", він не творець, а функція.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. "Твір, який колись мав обов'язок забезпечити безсмертя, — писав М. Фуко, — сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв'язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб'єкта письма, ...суб'єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності". Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція — це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв'язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. "Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень".

М. Фуко вважає, що в процесі суспільних змін "авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора..."'. Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Текст, виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.

Поштовх для утвердження ідей смерті автора дала критика міметичної концепції. Але ні смерть автора, ні смерть літератури широкого емпіричного значення не мають, це непродуктивні фразеологеми, якими користуються окремі критики. Постструктуралізм ще в 90-х роках втратив свою привабливість на Заході. Ми вважаємо, що твір і митець не існують один без одного, митець — джерело твору, а твір — джерело митця.

 

 

Предыдущая статья:Постколоніальна критика: концептуальні засади, представники, етапи розвитку. Следующая статья:Понятие уголовного права.
page speed (0.0148 sec, direct)