Всего на сайте:
248 тыс. 773 статей

Главная | Литература

Гендерні студії. Феміністична критика.  Просмотрен 1894

Гендерні дослідження (ґендерні студії) — комплекс міждисциплінарних досліджень (соціології, психології, економіки, політології, педагогіки та ін.), присвячених феномену статі в її соціальних вимірах. Центральними категоріями є гендер та опозиція маскулінність і фемінність, через призму якої досліджуються різні аспекти соціальних відносин — класові, расові, національні, політичні, рольові та ін.[1][2]

Термін "гендер" ввела до наукового обігу американська дослідниця Дж.Скотт у середині 1980-х рр. Вона розглядала поняття "гендер" як категорію історичного аналізу, що, на відміну від понять "стать" з його біологічним та "рід" з його граматичним наповненнями, наголошує саме на тих відмінностях чоловіків і жінок, які формуються під впливом особливостей суспільної діяльності представників різних статей та в кінцевому підсумку визначають своєрідність їхньої соціальної поведінки. Поява гендерних досліджень була зумовлена зміною ролі жінки в суспільстві в останній чверті 20 ст. і стала своєрідною відповіддю на потужний рух фемінізму (т. зв. жіноча революція). Основним об'єктом сучасних гендерних досліджень є жінка та соціальні відносини між статями. Між двома крайнощами, які існують в історичних підходах до гендерних досліджень, – повного їх ігнорування як "псевдонаукових" та перетворення їх на центральну проблему історичних досліджень, зокрема створення "окремої від чоловічої", т. зв. жіночої історії, – поступово формується виважене ставлення до цих студій як до ефективного інструменту соціального і культурологічного аналізу історії взаємовідносин обох статей. У сучасній Україні гендерні дослідження динамічно розвиваються і проводяться як на базі державних наукових і освітніх установ, так і громадських жіночих організацій та рухів.

 

Наші довідкові видання трактують феміністичну критику як один з напрямів літературно-критичної думки, який набув особливого розвитку у другій половині ХХ століття. Вихідним положенням сучасної феміністичної свідомості є твердження, що панівною культурною схемою, „культурним архетипом буржуазного суспільства Нового часу слугує „патріархальна культура" [5, 418].

Інакше кажучи, феміністична теорія ґрунтується на думці, що вся свідомість сучасної людини, незалежно від її статі, наскрізь просякнута ідеями та цінностями „чоловічої ідеології", з її „чоловічим шовінізмом", пріоритетом чоловічого начала, логіки, раціоналізму.. Таким чином, феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція жіночої історії і жіночої літературної традиції, ревізія патріархальних канонів та стереотипних уявлень, проблема андрогінії і пошуку нових гендерних ролей, природа жіночого тексту та сприйняття тексту жінкою-реципієнтом, руйнування патріархальних зразків мови, проблема жінки в постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму та ін.

В своєму історичному розвитку напрям запозичив багато елементів з різних сучасних шкіл: психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму, деконструктивізму, тобто фактично знаходиться під впливом ідей Ж. Дерріди, Ж.

Лакана, М. Фуко. Саме Ж. Дерріда охарактеризував головну тенденцію західноєвропейської культури, її основний спосіб мислення як „західний логоцентризм", тобто як прагнення у всьому знайти порядок і сенс, відшукати першопричину і таким чином нав’язати сенс й чітку впорядкованість всьому, на що спрямована думка і діяльність людини. Як і Лакан, він ототожнює „патріархальний логос" з фалосом як його найбільш репрезентативним символом і вводить до широкого обігу термін „фалологоцентризм", що був підхоплений феміністичною критикою. Специфіка феміністичної критики й полягає в тому, що логоцентризм – основний предмет критики постструктуралістів і деконструктивістів, вона розглядає як фалологоцентризм або як фалоцентризм.

Складність феміністичної критики підтверджують спроби її класифікації. „У книзі „Феміністичні літературні дослідження: Вступ" (Ruthven; 1984) К. Рутвен нараховує сім різних типів представниць феміністичної критики: „соціофеміністки", „семіофеміністки", „психофеміністки", „марксистські феміністки", „соціо-семіо-марксистські феміністки", „лесбійські феміністки" і „чорні феміністки." [5, 418]. Феміністична критика – не монолітне явище, як правило, „феміністичні практики" характеризуються набором й комплексом прийомів й підходів, що виключає всяку можливість якоїсь деталізації й класифікації. Така різноманітність дозволяє зробити висновок сучасній дослідниці Нілі Зборовській, що „вона (феміністична критика – Т. С.) передбачає постійні пошуки нових способів аргументації, оновлення літературного аналізу, перегляд попередніх поглядів, що повинно забезпечити їй динамічність, актуальність та гостроту" [6, 19]. Але така еклектичність спричиняє постійні дискусії щодо феміністичної методології, аж до закидів в плагіаті.

В сучасному літературному феміністичному дискурсі розрізняють дві провідні школи – французьку та американську.

Розвиток першої пов’язують з ім’ям Сімони де Бовуар, завдяки якій французький фемінізм довгий час перебував під впливом екзистенціалізму та психоаналізу. У своїй праці „Друга стать" (1949) авторка дала екзестенційні формулювання понять „інакшість" та „автентичність" жіночої особистості й висунула популярну у світі фемінізму ідею, що поняття „фалос" як вираження трансцендентного перетворення „Я" жінки в „об’єкт", в „іншого". В 1970-х рр. представники французької феміністичної критики будують свої теоретичні концепції керуючись ідеями постструктуралізму, деконструктивізму - ідеями Р.

Барта, Ж. Лакана, Ж. Дерріди та ін. (Л. Ірігерей, Ю. Крістева, Г. Сіксу). Французькі феміністки висунули та розвинули концепцію „інакості жінки", концепцію материнського, критику фалоцентризму, концепцію жіночого письма та бісексуальності.

Пізніший англо–американський варіант фемінізму (К. Міллет, Е. Шовалтер, С. Губар), який спочатку послуговувався переважно соціологічними методами, захоплюється тенденціями французького літературознавчого фемінізму. На сьогодні ми можемо констатувати наближення методологічних стратегій цих шкіл.

Специфічність американського жіночого прочитання текстів ґрунтується на авторитеті психолого-біологічного й соціального „жіночого досвіду" й жіночого сприйняття літератури, тобто на своєрідності жіночого переживання естетичного досвіду. Цей досвід спонукає до усвідомлення сексуальних кодів тексту, які розуміються дуже широко – як ознаки духовно-біологічного розрізнення жіночої і чоловічої психіки.. Більшість феміністичних критиків акцентують увагу на ствердженні специфіки жіночого читацького досвіду, якому доводиться долати в самому собі нав’язані йому традиційні культурні стереотипи чоловічої свідомості і, відповідно, чоловічого сприйняття. У зв’язку з цим постають рецептивні проблеми жінки-читачки чоловічих і жіночих текстів.

Кінець ХХ ст.

ознаменувався переходом від вже стандартного визначення „феміністичні дослідження" до „гендерних". Поняття „ґендер" на Україну прийшло приблизно після 1995-го року. Ґендер – це соціальна стать, на відміну від біологічної, тобто поведінкові норми, які ми приписуємо представнику тієї чи іншої статі, а саме сприйняття статі в нас формує суспільство, а не природа. „В західному дискурсі „ґендер" з’явився перше, щоб відійти від традиційної статевої дихотомії „чоловіка/жінки", зняти напруження, яке утворилось завдяки радикальним феміністичним теоріям" [9, 508]. А також, щоб розвинути компаративні тенденції в дослідженні чоловічого і жіночого начала у літературі та культурі. Таке розуміння поняття майже не спостерігається у країнах колишнього СРСР. Тут фактично „ґендер" ототожнюється не з двома статями, а з однією – жінка, а синонімом до ґендерних студій неодмінно є жіночі. Наприклад, сучасний дослідник М. Моклиця, говорячи про цей підхід у літературознавстві, зазначає, що він „передбачає врахування статевої приналежності автора і пошук тих якостей, які зумовлюються статевою приналежністю – це ґендерний аналіз або феміністична критика" [8, 11]. Фактично вчений має на увазі не якусь абстрактну стать, а конкретно звертається до представниць жіночої. Хоча деякі з сучасних дослідників, зокрема Ніла Зборовська, розмежовує ці поняття, наголошуючи, що ґендерний підхід передбачає показ особливостей жіночого і чоловічого письма.

Особливе місце для теоретичного визначення феміністичної критики в українському літературознавстві займають дефініції вітчизняних науковців, викладені в таких основоположних працях Соломії Павличко: „Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?", „Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури", Ніли Зборовської „До проблеми ґендерного підходу та феміністичної критики в українському літературознавстві", Віри Агеєвої „Ґендерна літературна теорія і критика" тощо.

Зокрема, Соломія Павличко у зазначеній вище статті „Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури" так визначає предмет феміністичного прочитання: „ним можуть бути всі художні тексти, а саме: 1) література, з акцентом на те, як вона написана авторами – чоловіками (чоловічі фантазії про жіночі ролі, в яких втілені глибинні психологічні структури); 2) література, написана письменницями, котра, за влучним визначенням Вірджинії Вульф, показує „відмінність погляду, відмінність стандарту"; нарешті 3) спосіб читання художньої літератури жінками" [10, 31]. Як бачимо, зберігається поділ за Е. Шовалтер на власне феміністичну критику, гінокритику і рецептивний погляд на читача, як носія певної статі.

Ніла Зборовська, аналізуючи сучасні тенденції феміністичної критики в українському літературознавстві, визначає мету феміністичної критики як „емансипаційна спрямованість на звільнення від панівного традиційно-патріархального погляду. Аналіз має виявити суперечності між традиційно-патріархальним і феміністичним опануванням літератури, скомпрометувати різні стереотипи традиційної культури як культури ідеологічно маскулінної" [6, 16]. Тобто за Е. Шовалтер, ми перебуваємо на другому етапі розвитку феміністичного літературознавства (на відміну від літератури, де вже давно робляться спроби пошуку власне жіночих голосів). І тому, якщо говорити про певну кризу феміністичної теорії, пов’язану з виходом на третю стадію і намаганням виробити власну „жіночу" мову, то українське суспільство і українське літературознавство тільки намагаються досягти того рівня жіночої свободи, яке має західний соціум.

Таким чином, під дефініцією „феміністична критика" в сучасному літературознавстві розуміється певна наукова теорія, синкретична за сукупністю своїх методів і прийомів, що має культурологічне спрямування і покликана виразити власне жіночий досвід літературознавчого прочитання текстів.

 

 


Предыдущая статья:Цілісний та інтертекстуальний аналіз тексту. Следующая статья:Постколоніальна критика: концептуальні засади, представники, етапи розвитку.
page speed (0.0134 sec, direct)