Всего на сайте:
248 тыс. 773 статей

Главная | Литература

Структура ліричного вірша.  Просмотрен 1478

У центрі уваги лірики не зображення якихось подій (розповідь про події), явищ природи, змалювання об’єктів, передача людських почуттів, найпотаємніших думок, вражень, переживань, роздумів, які викликані певними обставинами: суспільно-політичними подіями (громадянська, політична лірика), картинами природи (пейзажна), особистими моментами із життя людини (інтимна, особиста, патріотична), філософська лірика. За змістом виділяють громадянську чи політичну лірику, пейзажну, інтимну, філософську. Дехто окремо виділяє сатиричну та релігійну (старовинні псалми, канти, гімни).
Ліричні твори, на відміну від епосу, не мають, як правило, сюжету, думки поета виражаються лаконічною, сконцентровано, засобами своєрідно організованої ритмічної емоційно-образної (віршованої) мови.
В одному віршованому рядку передається те, що в епічному творі розгортається у цілому розділі.

Ліричні твори допомагають проникнути у внутрішній світ людини, відкрити і зрозуміти її устремління, мрії, думки, ставлення до навколишньої дійсності.

Ліричний твір, як і будь-який інший твір мистецтва, становить органічну єдність змісту і форми. Особа, почуття і думки якої виражені в поезії, називається ліричним героєм (поетичний тип епохи).
Деякі літературознавці (Л.Тимофєєв) і методисти (І.Пилипеко) розрізняють «зміст» ліричного твору у триплановому вимірі: безпосередній (почуття, переживання), ідейний (суб’єктивне ставлення поета до зображуваного), об’єктивно-історичний (причини появи вірша). Лірика буває багатотемною і багатоідейною.
Форма ліричного твору – це сукупність художніх прийомів і засобів вираження змісту (жанр, композиція, образи). Естетично значущими елементами художньої форми є лексика, тропіка і стилістика ліричного твору.

Є. Пасічник за структурою і способом організації матеріалу лірику поділяє на такі групи:
Рефлексійно-виражальна – це сповідь поета перед читачем, своєрідні монологи, в яких він висловлює своє кредо, почуття, це звернення, заклики, заперечення («Декадент» І.Я.Франка, «До Русі-України» П.Грабовського , «І мертвим, і живим…» Т.Шевченка та ін.)
Розповідна – почуття і враження, зумовлені якоюсь подією, епізодом чи спогадом з життя автора (автобіографічний характер) – «Дим» Лесі Українки, «Коли потяг у даль загуркоче» В.Сосюри.
Описова – це малюнки природи, портрети людей, де поет висловлює свої почуття і роздуми (О.Олесь «Чари ночі», І.Драч «Балада про соняшник»).
Змішана – поєднані ознаки всіх трьох видів.

Ліричні твори класифікують за жанрами: народна пісня, гімн, ода, епіграма, сатира, послання, епітафія, мадригал тощо. Інколи вид ліричного твору визначається особливостями його форми: сонет, рондель, газель тощо.


О.Бандура ліричні твори поділяє на жанри за якістю вираженого почуття: пошана (ода, гімн), дружніх стосунків (послання), смутку (елегія), ненависті та осуду (сатира), закоханості (романс), героїчних або трагічних подій (балада).


27. Літературний процес: діалектика мистецького розвитку.

Термін "літературний процес" виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". "В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення". Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування. Науковці XX ст. Г. Поспєлов, М.

Храпченко виступали як проти перетворення літературознавства в "історію генералів", так і проти історії літератури "без імен". Терміном "літературний процес", відзначає В. Халізєв, "позначається літературне життя певної країни і епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства". Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. 28. Епоха – метод – напрям – стиль.

Літературний період, або Літературна доба (епоха) — фрагмент історико-літературного процесу,окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури (у зв'язку чи поза зв'язком з епохальними моментами історії краю), котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного (позитивістський, або реалістичний, Л-п. від модерністського тощо). Л-п. — вихідне поняття в історико-літературній періодизації. Характеризують Л-п. його ознаки: літературні напрями і передовсім домінантний напрям того чи іншого Л.п.( назва такого напряму, як правило, стає назвою цілого Л.п.); певне суспільне й культурне призначення літератури, панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки й певний вид літературної культури. Л.п. можна обмежити і хронологічними рамками.

Як правило, вони визначаються умовно, бо домінантні напрями одного періоду зароджуються у попередньому і продовжують своє існування у слабо вираженій формі в наступному, іноді відновлюються через кілька Л.п. (неоромантизм, "неокласика").

Художній метод, або творчий метод (від гр. 5 — дослідження; спосіб вивчення, пізнання якихось явищ, поступовий шлях установлення істини, — термін, який уживається на позначення способу пізнання й художнього відображення знань, уявлень про дійсність письменниками. Виділяють два основних художніх методи — реалістичний і романтичний. Реалістичний методхарактеризується тим, що увага митця зорієнтована на осмислення видимого, конкретного, матеріального світу, пошук логічного, раціонального й закономірного у світобудові з наступним утіленням цих знань у художній формі (творові). Романтичний метод, навпаки, передбачає осягнення дійсності поза акцентованою увагою до її конкретної, реальної, видимої частини. Для митця справжньою є ідеальна, бажана, уявна дійсність, яку можна пізнати лише чуттєво, інтуїтивно, позасвідомо, тобто ірраціональними (нерозумними) способами, у результаті чого художній твір по-іншому репрезентує знання автора.

На кожному етапі розвитку літератури домінує або реалістичне, або романтичне світосприйняття, які, утім, не виключають одне одного. Художні методи є основою для формування напрямів у літературі.

Напрям художній — термін, що вживається на позначення етапів безперервного процесу розвитку літератури, які відрізняються один від одного специфікою авторського осмислення дійсності (методами) та притаманними їм особливостями й засобами образно-художнього моделювання дійсності (стилями). Підставою для виокремлення літературного напряму є наявність у національному літературному процесі сукупності письменників, що сповідують спільні естетичні ідеали й використовують близькі, схожі (стиль епохи) й водночас суто авторські засоби (авторський стиль, або ідіостиль) для їх художнього втілення. Отже, літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу, стилю епохи й індивідуальних стилів митців. Основними напрямами є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм. Як синоніми вживаються терміни «напрям», «літературний напрям», «художній напрям».

Художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». Слід враховувати, що типологія мистецтва оперує численними визначеннями, до яких належать і ці поняття. Вони є своєрідними засобами осмислення та усвідомлення феномена художньо-творчого процесу. Поняття «художня епоха» варто інтерпретувати як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов'язаний із суспільно-історичною добою. Художня епоха містить «художні напрями», що об'єднують митців, які, спираючись на спільні естетичні принципи, через особливості «індивідуального стилю» осмислюють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах.

 

 


Предыдущая статья:Структура драматичного тексту. Следующая статья:Середньовіччя. Бароко. Романтизм.
page speed (0.021 sec, direct)