Всего на сайте:
303 тыс. 117 статей

Главная | История

Зростання національної свідомості на Західній Україні  Просмотрен 455

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе­режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ­ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба­чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за­бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від­новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї­нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен­ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си­нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо­дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі­генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 pp. українською мовою, 40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен­ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль­турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере­шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій­них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при­множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася у контексті польського руху.

Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра­їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно­української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід­ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле­ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче­них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по­ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада­лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку­валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій­ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се­редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго­збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен­ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді­граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч­ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при­клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль­ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно­думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли­вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква­рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції.

Проте, намагаючись «вдосконалити» місце­вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб­рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра­їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо­рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно­графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин­ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи. їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та­лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум­ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук­раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі­гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце­вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.— Авт.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р.

Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда­пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли­ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре­акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш­кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по­слідовно і невідступно продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста­новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не­відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу.

* * *

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце­сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла­дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре­стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре­бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря­мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про­грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос­тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель­ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто­літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

Предыдущая статья:Кирило-Мефодіївське товариство Следующая статья:ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
page speed (0.0121 sec, direct)