Всего на сайте:
282 тыс. 988 статей

Главная | История

IV. Підсумки  Просмотрен 275

Національна індивідуальність.Оглянувши головні етапи минулого українського народу впродовж тисячоліття, залишається на закін­чення схарактеризувати основні напрямки цього розвитку. На перший план висуваються три моменти: як розвинулась і виявилась національна індивідуальність українців; яких форм набирала орга­нізація; до яких досягнень дійшла українська культура.

Предки українського народу при першій своїй появі в історії виступають як плем'я, повне первісної енергії і сили, з стихійною життєрадісністю, з тверезим підходом до життя. Як найпомітніші прикмети їх вдачі вибиваються з одного боку войовничість, агре­сивність, гін до здобування, а з другого — уміння загосподарювати здобуті простори. Князівська держава зорганізувала первісні ін­стинкти і підняла їх до вищих форм. Природна войовничість у ко­лах тогочасної еліти перетворилася на лицарськість, на чесноти солідарності і вірності, пошанування права, почування честі. Госпо­дарські здібності знайшли втілення в колонізаційній праці, в орга­нізації торгівлі, в службі державі. Політичні і господарські успіхи дали тодішньому громадянству почування гордості, що воно живе «не в якій-небудь землі», а в своїй могутній державі. Тогочасний патріотизм мав характер державний, обіймав собою всю «руську землю», як далеко сягала влада князів, радів її тріумфам, співчу­вав при невдачах, жив державними інтересами. Хоч окремішність українського народу існувала від початку, проте вона не виступала назверх у чіткій формі, а проявлялася тільки в багатій народній культурі.

Коли князівська держава занепала, то у вищих шарах грома­дянства довгий час залишалися її традиції і горде переконання,

що «ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому народові на світі». Наступ Польщі, що погрожувала зни­щенням українському народові, поширив національну свідомість у колах міщанської інтелігенції і поглибив у ній прив'язаність до давніх культурних традицій. Життя набрало характеру консерва­тизму, боготворення минулого: слов'янська мова, обряди, церковщина стали непорушними святощами. Але творча енергія, прихо­вана в масах, не дала громадянству засклепитися в безрусі, а про­явилася в козаччині як новий гін до змагань і боротьби. Січова шко­ла виплекала нові елементи лицарства, героїзму, посвяти для «по­сполитої справи». Громадські ідеали прибрали назву «вольностей» — стремлінь до соціальної волі і політичної незалежності, бажання з'єднати всі землі, як далеко сягала мова і віра українська. В боротьбі з Польщею і Московщиною розвинулася свідомість національної окремішності і палка любов до рідної «отчизни — милої матки Ук­раїни».

З цієї бурхливої і творчої епохи український нарід вийшов із виробленою вдачею і характером. Чужоземні подорожники, що бували на Україні в перших десятиріччях XIX ст., відзначають як особливі прикмети українців вроджену інтелігентність, розвинуте естетичне почування, незвичайну музикальність, в господарському житті енергію і підприємливість, у відносинах до чужих— гостин­ність і ввічливість, але одночасно тактовну стриманість, незви­чайну свободолюбність, нехіть, а то й ненависть до поляків і росіян. Українське життя мало свій окремий стиль, спертий на високу на­родну культуру. «Це дуже шляхетна раса»,— висловлюється один з обсерваторів (Клерк).

Але в дальшому часі ці дорогоцінні прикмети почали занепадати, коли ослабли українські культурні центри, а до народної маси дійшли руїнницькі впливи русифікації — через місто, школу, війсь­ко, фабрики. Але своєчасно прийшла до свідомості нова інтеліген­ція, кинулася до студій над народним побутом і старовиною, оживи­ла завмираючі джерела і поклала основи під нову національну куль­туру. Геній Шевченка з'єднав історичні традиції та нові стремління і дав українському громадянству новий світогляд, опертий на «свою правду».

Серед незгод політичного життя, коли український нарід не міг свобідно виявляти свого національного обличчя, приходили часи кризи, коли Костомаров проповідував українство «для домаш­нього вжитку», Антонович заперечував державницькі здібності ук­раїнського народу, а галицька інтелігенція не могла вийти поза наївне почитания «народніх святощів».

Проти такого звуження національної програми виступив з своїм критичним словом Драгоманів і вказав українській нації шлях політичної боротьби і європейської освіти. Хоч він також схибив із правильної дороги, схо­дячи на манівці анархізму, проте криза вже була переборена, «сві­домі українці» висунули ідеал самостійної України і до цієї мети повернули всі національні сили.

Форми організації.Національна свідомість виходила з органі­зації і з свого боку впливала на її розвиток.

Перші початки організації вийшли із слов'янського роду, якому кревні зв'язки давали глибоку внутрішню суцільність. Спираючися на родово-племінні сили, київська аристократія, «луччі люди», зорга­нізували економічні сили Наддніпрянщини, а варязька династія повела широку торгово-політичну експансію на південь і схід. Осно­вою громадського ладу була співпраця князя з боярством. Від князя вимагали, щоб він був справедливим володарем і добрим господарем, щоб утримував зв'язок з громадою та входив у її потреби і страждан­ня; за те громадянство відплачувало послухом і вірністю. Державна влада звертала найбільшу увагу на оборону країни від степових орд, на розвиток торгівлі, регулювала соціальні справи, визначала правні норми. Організація величезних просторів Східної Європи і утриман­ня в них основ права і культури — це був великий осяг тогочасної держави. Під опікою своєї держави український нарід розвинув гли­боке культурне життя і добув основи національної індивідуальності.

Занепад держави розбив ці надбання, і українське громадянство в довголітніх змаганнях мусило творити собі нову організаційну мережу. Українська аристократія деякий час спиралася на Литовську державу, користаючися провінціальною автономією, але польські впливи знищили ці останки державності. Сурогатом всенародної організації була також церква, але з природи речі її характер був однобічний, і вона не могла вирішувати всіх справ. Нову національну організацію провели братства. В містах вони зорганізували бороть­бу проти польського наступу і оборону прав міщанства, дбали про допомогу незаможним членам, зайнялися освітою, пильнували справ церкви. Вони намагалися піддати все громадянство під один про­від і скріпити національну дисципліну. Але сили братств були надто слабі, щоб опанувати цілу країну.

Почин до створення державної влади дала козаччина. Запорізьке військо спершу давало провід тільки пограничному населенню в бо­ротьбі з татарами, але пізніше набрало гострішого соціального ха­рактеру та почало організувати народні маси проти гніту магнатів. Характеристичною прикметою козаччини була масовість, демокра­тизм і військовий характер: все це давало Запоріжжю особливу силу і творчу енергію. Держава, утворена всенародною революцією, дала Наддніпрянщині фактичну незалежність, а Богдан Хмельницький мав у своїх руках повну державну владу, орудуючи всіма силами країни. Але політичні обставини не дозволили утримати самостій­ності України, і вона мусила прийняти царський протекторат. Все-таки державна влада обіймала широке поле — адміністрацію, судівництво, фінанси, оборону країни, господарське і соціальне жит­тя, опіку над школою і церквою. Всі ці ділянки разом дали змогу опиратися впливам Росії, розбудувати культурне життя і підняти національну свідомість.

Знищення автономії Гетьманщини і Запоріжжя знову позбавило Україну організаційних основ. Знову довелося важкими зусиллями творити примітивні форми громадянського життя.

На Наддніпрян­щині спершу діяли таємні гуртки, що ставили собі не раз утопійні цілі (Кирило-Мефодіївське братство); реальна праця обмежувалася до наукових дослідів та письменства. Від 1860-их років центральне місце добула собі київська Громада, що дала почин до творення провінціальних гуртків і в них зорганізувала інтелігенцію до культурної праці. Під кінець XIX ст. почали організовуватися політичні партії, що діяли в підпіллі, і щойно революція 1905 р. дозволила на ле­гальну організацію політичних клубів у Думі та на заснування куль­турних товариств і преси. Українське громадянство намагалося також використати земства і почало широку діяльність на полі кооперації. Всі ці організаційні спроби зустрічали безнастанні пере­шкоди з боку царського уряду, а також від російського громадянства.

В Галичині спершу провід вела консервативна церковна ієрархія; гуртки молоді (Руська Трійця) працювали над розвитком письмен­ства. Під час революції 1848 р. зорганізовано першу політичну організацію. Головну Руську Раду, що сіткою своїх філій охопила цілу країну. В 1860-их роках, коли настала конституційна ера, ве­ликого значення набули товариства, що спиралися на добровільно­му членстві і вели культурну та освітню роботу («Просвіта»). В 1880-их роках проти консервативних «старорусинів» виступили народовці, які оперлися на народні маси і зайнялися їх організацією. Далі розвинулися політичні партії, що боролися за впливи в грома­дянстві, але виступали згідним фронтом проти польського табору. Свідомість досягла вже такого рівня, що й без формальної організа­ції громадянство єдналося в найважливіших національних справах. Також, не вважаючи на кордон на Збручі, ставали дедалі ближчими культурні та організаційні зв'язки між Галичиною та Наддніпрянщиною.

Культура. Розвиток культури залежав від господарських і полі­тичних обставин. Від найдавніших часів особливе значення мала справа колонізації, опанування території: вся історія України — це боротьба з кочовиками і намагання добути степи та дійти до моря. За князівської епохи вдалося посунутися тільки недалеко на південь від Києва, за литовських часів були спроби піти дальше в степи,— але щойно козаччина зайняла Дніпровий низ, на Запоріжжі побу­дувала немов мостовий причілок і з нього повела боротьбу за приступ до моря. Врешті, наприкінці XVIII ст., упав Крим, і Україна досягла своєї давньої мети, добула природний географічний кордон. Щойно маючи в своїх руках простори родючого чорнозему, вона зоргані­зувала велике хліборобське господарство і стала світовим проду­центом збіжжя.

Багаті зложища* вугілля і заліза на південних зем­лях стали основою нової промисловості. Українська торгівля вже за часів Київської держави проклала собі шляхи на південь; коли пізніше завмерло Чорне море, український експорт повернувся до Балтицького моря, і щойно XIX сторіччя принесло відродження чорноморської торгівлі. Розвиток господарства і добробуту став передумовою росту культури.

В культурній творчості виявився природний талант українського народу. Народна культура з давніх часів проявляла незвичайне ба­гатство, особливо в пісні, музиці, мистецькій промисловості, побуті. Чужосторонні впливи підштовхували культуру на вищий ступінь, проте чужі надбання не приймалися невільниче і стоплювалися з місцевою творчістю в органічну цілість. Про це свідчать хоч би орієнтальні мотиви, що в українських килимах набрали українського характеру.

Особливу роль у розвитку України мало письменство. За кня­зівських часів воно найбільше розвивалося під впливом церкви, і тільки в «Слові о полку Ігоревім» знайшло відгук тогочасне лицарст­во. В міщансько-братському періоді література набрала життєвих барв і дала зразки гострої публіцистики в релігійній боротьбі, а піз­ніше також спроби драми і лірики. В XIX ст. література стала голов­ним проявом національного відродження і мала вирішальний вплив на розвиток свідомості та мистецьке виховання громадянства. Обра­зотворче мистецтво в давніших епохах мало свій національний колорит, в XIX ст. перейшло час занепаду і почало шукати собі нових творчих шляхів.

Наука в давніших сторіччях мала ерудиційний характер, обме­жувалася самим збиранням матеріалів; щойно на переломі XX ст. почала шукати синтези, особливо в українознавстві. Зате вже від XVI ст. Україна могла похвалитися великим розвитком шкільництва і грамотності серед мас народу. Надбання вищої культури не зали­шались у верхніх шарах громадянства, а переходили в народні низи. Ця демократизація знання особливо характеристична для укра­їнської культури.

Роль в Європі. Вісторії Східної Європи Україна грала впродовж довгих сторіч роль передового чинника. Спершу вона була творцем і центром великої східноєвропейської держави, зорганізувала еко­номічне життя, поширила культуру. Пізніше, коли політичний про­від перейшов до Росії, Україна все-таки залишилася передовою куль­турною країною і своїм культурним впливом підняла Московщину на вищий рівень. Сила України була в тому, що вона завжди була в зв'язках з Західною Європою і звідти переймала всі живі куль­турні течії. Для Європи її значення було в тому, що Україна тво­рила найдальше на схід висунутий бастіон європейської культури і що своїми зусиллями та жертвами крові вона стримала наступ диких орд Азії.


Предыдущая статья:II. Розвиток Наддніпрянщини Следующая статья:Русіфікаторська політика царизму
page speed (0.0132 sec, direct)