Всего на сайте:
282 тыс. 988 статей

Главная | История

Знесення кріпацтва  Просмотрен 314

Вже в рік по вступлению на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але не­минуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, кра­ще це зробити тим, шо мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селян­ської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили гото­вість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-біло­руських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» про­паганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву біло­русько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й прово­дилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Пе­тербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й ого­лосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Во­ля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї май­же вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено зем­лю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уря­ду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив про­ти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспіль­ним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати роз­виток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т, д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Поль­ська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед право­бережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та полі­цію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипа­лися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський пуб­ліцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів.Йогокрик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мов­ляв вони, під покришкою культурницької праці, готуються до «відоклення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 p., яким заборо­нено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «н є було, нема й бути не може ніякої української мови».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у під­земелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національ­ного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й при­гноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живі­ші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

Предыдущая статья:Сповідь» В. Антоновича Следующая статья:Шевченко
page speed (0.0115 sec, direct)