Всего на сайте:
282 тыс. 988 статей

Главная | История

Національно-демократичне відродження України (кінець 80-х років ХХ ст. – 2000-ні роки).  Просмотрен 413

Тематично матеріал лекції висвітлює три основні етапи повоєнного розвитку та занепаду радянської командно-адміністративної системи і становлення суверенної української держави. Ці етапи були неоднозначними за довготривалістю, характером і напрямками суспільно-політичних змін; так само різними є їх оцінки і відображення у навчально-методичній літературі, у публікаціях та свідомості наших сучасників. В цілому увесь період радянської і особливо пострадянської історії сприймається сьогодні ще досить суб’єктивно, відповідно до набутого життєвого досвіду, знань та громадянських переконань.

 

1.Політичний курс Сталіна щодо радянського суспільства, адже УРСР була тільки номінально незалежною країною. Вождь виражав шовіністичні позиції російського народу в порівнянні з іншими титульними націями, щоб подолати відцентрові позиції радянської наддержави. Відбувалася боротьба із «буржуазним націоналізмом» - паростками державницьких ідей в республіках. Запрацювала сталінська машина репресій проти власного народу, особливо в духовній, науковій і ідеологічній сферах. До середини 1950-х рр. УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні 1944 р. - Українська Головна Визвольна Рада, були по суті єдиною силою в СРСР, яка організовано вела боротьбу проти тоталітаризму.

У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Розпочато політику «десталінізації» (ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій, амністія, реабілітація незаконно засуджених, послаблення ідеологічного тиску, зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві). Матеріальний рівень життя народу значно підвищився. З’являється молоде покоління талановитих літераторів і митців, які своєю культурною і громадською діяльністю намагалися демократизувати суспільний лад УРСР («шістдесятники», їх клуби: «Сучасник» Київ, 1959 р., «Пролісок» Львів, 1962). «Відлига» не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, виплеканої тоталітарним режимом. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу особи, все ж у критичних ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, дисидентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі, їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниження пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені («карибська криза», різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.

Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л.І. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувавши «відлигу». При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо.

Одним із перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади. 14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період «відлиги» завершився.

Усе ж роки «відлиги» справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало «шістдесятництво», виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реалізації бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

Сутність «радянської системи», а саме: КПРС, соціалістична економіка, класи і соціальні групи (соціальна структура), а також комуністична ідеологія. Необхідно акцентувати увагу на складові елементи кризи радянської системи, такі як: економічна, політична, ідеологічна, екологічна і моральна. Економічний сектор: прихована інфляція, продовольча криза, дефіцит товарів, висока енергоємність і матеріалоємність продукції. Політичний сектор: «старіння» керівництва, корупція, посилення репресій проти інакомислячих, воєнні операції (Ангола, Афганістан…).Ідеологічний: зростання дисидентського руху і усвідомлення нереальності побудови комунізму. Екологічний: бездумна експлуатація природних ресурсів, зростання дитячих захворювань і скорочення народжуваності. Моральний: швидке поширення алкоголізму, побутових і економічних злочинів.

У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові н вища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в «застої» ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. 3 обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ.

Перебудова – політичні заходи М. Горбачова 1985-1991 рр., з метою системної модернізації суспільства. Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом. Термін «перебудова» з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було «прискорення». Курс на Прискорення був закріплений в «Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 рр. і на період до 2000 року, прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість «прискорення» розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Заходи «перебудови»: політика гласності (поступове зняття інформаційної блокади про минулі злочини комуністів), «нове мислення», звільнення політв’язнів, ліквідації монополії КПРС на владу (лютий 1990 р.), боротьба з алкоголізмом. В УРСР «перебудова» мала свої особливості, оскільки її називали «заповідником застою» консервативного В. Щербицького, але у вересні 1989 р. М. Горбачов замінив його на В.

Івашка.

Економічні підсумки 1985—1991 рр. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки). Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни.

Політика «гласності» прискорила національно-демократичні перетворення в українському суспільстві. У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України (голова І. Драч). 21 січня 1990 р. Народний рух організував акцію, яка засвідчила єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Київ-Львів, утворивши «живий ланцюг», що символізувало річницю Акта Злуки 22 січня 1919 р. В кінці 1989 р. на базі «неформальних організацій» (які не залежали від КПРС) і Руху почали утворюватися політичні партії: Українська Республіканська партія, Українська Селянсько-демократична партія, Демократична партія України, Партія зелених і.т.д.У березні 1990 р. відбулися вибори до ВР УРСР на новій основі, адже кандидати обиралися у виборчих округах. З’їзд партії віддав естафету суверена у виборі кандидатів до свідомості народу. З 15 травня 1990 р. ВР УРСР почала працювати постійно, а не 2-3 дні як раніше. Варто звернути увагу на Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., що були відповіддю на невдалу спробу реставрації консервативного комунізму в СРСР.

 

2.Становлення національної державності почалося раніше проголошення незалежності України. Науковці виділяють такі його періоди: 1. Прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР (16 липня 1990); 2. Закон про економічну самостійність УРСР (3 серпня 1990); 3. Прийняття Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991); 4. Підтвердження Акту проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991); 5. Прийняття Конституції України (28 червня 1996).

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України, їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак тільки 7 претендентів, зібравши по 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Серед них Л. Кравчук — Голова Верховної Ради України; В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради України, В. Чорновіл — голова Львівської обласної Ради, один із керівників Народного Руху України; Л.

Лук'яненко — голова Української Республіканської Партії, І. Юхновський — керівник Народної Ради у парламенті республіки, Л. Табурянський — голова Української Народної Партії, підприємець; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України.

За Л. Кравчука проголосувало 61,59% виборців, він переміг у першому турі. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України.

З 1991 р. українські політики продовжили політичні перетворення України. Зокрема: 1. встановлення недоторканості кордонів; 2. реконструйовано Збройні Сили; 3. для охорони внутрішнього порядку створено Національну гвардію України; 4. Замість Комітету Державної Безпеки було створено Службу Безпеки України; 5. в Конституції узаконено поділ влади на три гілки – законодавча (Верховна Рада України), виконавча (Кабінет Міністрів України), судова (Конституційний Суд України, Верховний Суд України); 6. глава держави – президент; 7. політичний режим - демократія; 8. прийнято державну символіку України; 9. прийнято громадянство; 10. створення власної грошової одиниці; 11. налагодження дипломатичних відносин з іншими країнами.

Внутрішньополітична ситуація в Україні залишалася складною. Не було вироблено чіткої концепції державотворення, цілісної програми переходу від планової, командно-адміністративної до ринкової економіки. Економічна криза в країні, обвальне падіння життєвого рівня народу створили реальну загрозу для незалежності. Вибори до Верховної Ради в 1994 і 1998 р., вибори Президента в 1994 та 1999 р. не зняли напруженість в українському суспільстві.

Вибори до Верховної Ради 29 березня 1998 р. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. На депутатські місця претендували 30 політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України — 84 мандати; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП — 17; Громада — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — «Лівий центр»; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об'єднання «Громада»; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін. Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко — один з лідерів СелПУ.

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р. Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими силами дещо вщухла; центр її перемістився у Верховну Раду. В січні 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп право-центристського спрямування та позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади, насамперед Президентом. З 21 січня по 1 лютого 2000 року парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутати більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів лівих фракцій у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановила відкликати з посад Голову Верховної Ради О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка. Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща.

16 квітня 2000 р.

відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою щодо таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання «за» проголосувало 84,69% громадян, другого — 89%, третього — 89,91%, четвертого — 81,68% тих, хто взяв участь у голосувань Усього в референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов'язкову силу, і Верховна Рада була забов'язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Однак процес імплементації (реалізації) результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий «касетний скандал». Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента України з високопосадовими особами. На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Уряд В. Ющенка пішов у відставку. Новим прем'єр-міністром був обраний Кінах.

Основні причини гальмування реформаційного курсу полягають у недостатньому рівні обґрунтованості реформ, їх неповної відповідності сучасним тенденціям розвитку країни, повільне формування правової бази реформування, гострою політичною боротьбою партій і груп, передусім у Верховній Раді, які з прямо протилежних позицій оцінюють мету, завдання і хід реформ.

Ініціативи Леоніда Кучми, котрий виступав за створення парламентської більшості і конструктивного співробітництва Президента, Прем’єр-Міністра і Парламенту. Тому 16 квітня 2000 р. відбувся референдум, але через «касетний скандал» результати референдуму не були прийняті Верховною Радою. Тільки «Помаранчева Революція» в листопаді-грудні 2004 р. поставила крапку не тільки в самосвідомості українців, але і дала початок новим конституційним перетворенням (8 грудня 2004 р.). Адже з 1 січня 2006 р. Україна перетворилася із президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. Також президент отримав право розпускати ВР, якщо вона не створить парламентської більшості протягом 30 днів від моменту створення.

Протягом 1991 – 2000 рр. Україну визнали 167 країн світу. 164 встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава стала членом 47 міжнародних урядових організацій.

Для кращого розуміння політичних орієнтирів зовнішньої політики, варто розтлумачити сутність геополітики. Геополітика – це наука про державу як географічний організм, що здатна розширювати свої інтереси щодо інших країн. Україна від початку розпаду СРСР почала тримати позиції, щоб відійти на достатню відстань від «єльцинської» Росії. Нарешті, всі територіальні претензії Росії, щодо Криму і Чорноморського флоту завершилися Договором про дружбу, співробітництво і партнерство 31 травня 1997 р.

 

Напрями зовнішньої політики України:

1. розвиток двосторонніх відносин;

2. участьу роботі ООН, інших міжнародних організацій;

16 травня 2008 р. наша держава вступила до Світової організації торгівлі.

3. участь у загальноєвропейському процесі (ОБСЄ, ПА РЄ з1995 р.)

4. ЄС та НАТО. Україна налагоджує стосунки з НАТО і Європейським Союзом щодо членства.

5. Розбудова відносин в рамках СНД (колишні республіки СРСР, окрім прибалтійських, створено 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті)

6. Регіональна співпраця: Балто-Чорноморська співдружність, ПАЧЕС (Парламентська асамблея Чорноморорського економічного співробітництва, 25 червня 1992 р., Стамбул), ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекістан, Азербайджан, Молдова, 10 жовтня 1997 р., Страсбург), ЦЕІ (Центрально-європейська ініціатива, 1996 р.)

 

5 ймовірних зовнішньополітичних концепцій: євроатлантична інтеграція, СНД, регіональне лідерство, “міст між Заходом і Сходом”, неприєднання.

Основні підвалини зовнішньої політики України:

1. відкритість зовнішньої політики;

2. співробітництво з усіма зацікавленими партнерами;

3. уникнення залежності від окремих держав і груп держав;

4. засудження війни як знаряддя національної політики; прагнення вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами;

5. без’ядерний статус.

6. відсутність територіальних претензій до інших держав і визнання територіальни претензій до себе;

7. дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

8. дотримання міжнародних стандартів прав людини, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей;

9. визнання пріоритету міжнародного права;

10. засудження практики подвійних стандартів у міждержавних відносинах.

Предыдущая статья:Західноукраїнські землі у міжвоєнний період. Следующая статья:Типология библиотек, Л. В. СОКОЛЬСКАЯ
page speed (0.0123 sec, direct)