Всего на сайте:
303 тыс. 117 статей

Главная | Социология

Основні принципи позитивізму й неопозитивізму  Просмотрен 1934

Позитивізм— провідний напрямок у соціології XIX ст., програм­ні, методологічні й світоглядні установки якого були, сформульовані й розроблені в працях Конта, Спенсера та ін. Головне устремління по­зитивізму — відмова від умоглядних міркувань про суспільство, ство­рення «позитивної» соціальної теорії, що повинна була стати настільки ж доказовою й загальнозначущою, як природно наукові теорії. Спеку­лятивній метафізиці й заснованій на ній філософії історії позитивізм прагнув протиставити метод спостереження, порівняльний, історичний і, певною мірою, хоча й у меншому ступені, математичний методи.

Характерними рисами раннього позитивізму були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменалізм. Його моделлю служили біоло­гія, анатомія й фізіологія людини, а також в деякій мірі механіка.

Позитивізм стверджував наявність незмінних законів функціо­нування й розвитку суспільства, які розглядалися як частина або як продовження природних законів і, поряд з останніми, трактувалися феноменалістично, тому що виключалася можливість пізнання причин і сутності соціальних явищ (феноменалізм — суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, що заперечує існування об'єктивного світу і визнає единою реальністю явища свідомості).

Позитивізм посли но тяжів до різних форм редукціонізму (зведення соціологічних даних до більш простих форм вираження, що полегшує їхній аналіз).

Органіцистичні й еволюціоністські компоненти раннього позитивіз­му одержали розвиток у позитивістських течіях другої половини XIX а. Досліджуючи суспільство не стільки в динаміці, скільки в статиці (як систему, що перебуває в стані рівноваги), органіцизм нерідко доводив до крайності досить вульгарні аналогії між суспільством і людським організмом.

Крім зазначених течій, до позитивізму відносяться також ме­ханіцизм, географічна, расово-антропологічна школа й деякі інші. Неспроможність біологічного й механістичного редукціонізму що стала досить очевидною до кінця XIX ст. , призвела до кризи позитивізму й сприяла розвитку психологізму в соціологи а також виникненню різних форм антипозитивістської соціології.

 

Однак позитивістська традиція не згасла й була продовжена в XX ст. в істотно перетвореному вигляді в рамках неопозитивізму в соціології.

Основні принципи неопозитивізмуполягають у визнанні того, що:

1) соціальні явища підкорюються законам, загальним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм);

2) методи соціального дослідження повинні бути такими ж точ­ними, суворими й об'єктивними, як методи природознавства (сцієнтизм);

3) «суб'єктивні аспекти» людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм);

4) Істинність наукових понять і тверджень повинна встановлюва­тися на основі емпіричних процедур (верифікаціонізм);

5) всі соціальні явища повинні бути описані й виражені кількісно (квантифікація);

6) соціологія як наука повинна бути вільна від ціннісних суджень і зв'язку з ідеологією (методологічний об'єктивізм).

 

У період після Другої світової війни неопозитивізм одержав широке поширення в країнах. Західної Європи й особливо в США, що було обумовлено розширенням масштабів емпіричних досліджень, використан­ням результатів соціальних досліджень у технократичних і ліберально-реформістських програмах. Завершення процесу інституціоналізації соціології, перетворення її у незалежну наукову дисципліну в значній мірі пов'язані з популярністю ідей неопозитивізму.

 


7. Витоки соціологічної думки в Україні (кінець XIX — початок XX ст.)

Соціологічна наука в Україні вбирає думки, теоретичні узагальнен­ня та ідеї багатьох мислителів минулого, котрих можна зарахувати до зачинателів вітчизняної «протосоціології».

Серед них М. Драгоманов, 0. Потебня, І. Франко, М. Туган-Баранівський та ін. Вони у соціально-філософських розвідках, антропологічних, культурологічних та історич­них дослідженнях торували шлях соціологічній думці в Україні, займали помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Тобто розвиток соціологічної думки в Україні став сплавом двох тенденцій, що визначали особливість її формування, сплавом універсального і національного.

Універсальне, загальнонаукове виявилось у поширенні, аналізі і розвитку передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослід­ження, ідей. Національною ж особливістю розвитку соціології на терені України було її тісне сплетіння з соціально-політичним життям, націо­нально-визвольним рухом, поєднання з творчою спадщиною визнач­них представників наукової і громадської діяльності. Це визначало як загальнонаукові, наднаціональні риси доробку українських мисли­телів, так і певну специфічність їхніх підходів до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.

Незалежно від особистої національної приналежності (серед пер­ших соціологів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони вчилися й працювали (Німеччина, Чехословаччина, Росія, Болгарія), а саме у діаспорі переважно продовжувала розвива­тися українська соціологія пожовтневого періоду, — усі вони пред­ставляють нашу вітчизняну соціологію, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що утворили певну складову світової соціологічної думки.

 

Мислитель і суспільний діяч Михайло Драгоманов (1841—1895) є найпомітнішою постаттю в українській «протосоціології». Він серед перших вніс у наукові кола України соціологічне бачення, принципи й поняття нової дисципліни, ознайомивши з соціологією студентство Київського університету. Характерною ознакою його " наукової діяльності був прогресивний європеїзм, активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів та теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін.

У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, полі­тика — все, що тепер обіймається політичною соціологією. Соціоло­гія розумілась ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку він репрезентував, зокрема позитивізму. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикував слабкості органіцистських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фак­тологічному аналізі.

 

Лідером інституалізованої соціології в Україні є М. С. Грушевський {1866—1934). Водночас він відомий як історик світового масштабу, етнолог, фольклорист, видатний політичний діяч. Головна соціоло­гічна праця вченого «Початки громадянства (генетична соціологія)» була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — ви­світлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення і існування людського суспільства. Отже, теоретично осмислювалися фундаментальні соціокультурні зрушення і переломи у розвитку людс­тва, форми людської життєдіяльності, що виразно проявилися у процесі індустріалізації західноєвропейських країн.

 

Предыдущая статья:Розвиток соціологічних теорій у поглядах Г. Спенсера, Е. Дюркгейма і М. Вебера Следующая статья:Течії, школи й напрямки соціології XX ст.
page speed (0.0207 sec, direct)