Всего на сайте:
248 тыс. 773 статей

Главная | Право

Поняття майна та його види  Просмотрен 770

1- Крім поняття речей у цивільному праві застосовується також і поняття "майно". Термін "майно" застосовується неоднозначно. По-перше, під "майном" розуміють річ чи конкретну сукупність Речей. Саме про таке майно йдеться у нормах, які визначають предмет договорів купівлі-продажу, оренди, дарування, позики то-Що. По-друге, під цим терміном розуміють сукупність прав, які належать конкретній особі. По-третє, терміном "майно" позначають також сукупність майнових прав та обов'язків (наприклад, під

спадковим майном розуміють усі майнові права та обов'язки спадкодавця, які переходять до спадкоємця).

За ЦК майном як особливим об'єктом вважається річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст.190). У гл.54, ЦК, якою регулюється купівля-продаж, законодавець застосовує! поняття "товар" у значенні, тотожному поняттю "майно".

Оскільки правильне розуміння терміна "майно" в різних значеннях практично важливе для визначення конкретних прав таобов'язків сторін у правовідносинах, де майно є об'єктом права,слід щоразу визначати значення даного терміну шляхом тлумачення тексту правової норми. А ЦК виділяє декілька спеціальних видів майна. 1

2. Підприємство як єдиний майновий комплекс. З аналізу чин- ного законодавства в Україні можна дійти висновку про те, ще термін "підприємство" використовується як щодо суб'єктів, так І щодо об'єктів права. Відповідно до ст. 1 Закону про підприємства,! який втратив чинність у зв'язку з прийняттям ГК, підприємствс вважалося самостійним господарюючим статутним суб'єктом, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Отже, в даному випадку підприємство було визнано суб'єктом права. За цим же Законом підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу (ст.5); підприємство діє на основі статуту, що його затверджує власник (власники) майна (ст.9); власник здійснює свої права з управління підприємства безпосередньо або через уповноважені ним органи (ст.14). Ця концепція була запозичена з ЦК 1963 р., в якому поняття "підприємство" вживалося переважно у розумінні суб'єкта цивільного права зі статусом юридичної особи.

Водночас у період ринкових реформ формувалося законодавство, в якому підприємство розглядалося як цілісний майновий комплекс зі встановленням режиму об'єкта права. Так, згідно зі ст.28 Закону про власність громадським об'єднанням надається право відповідно до цілей, зазначених у їхніх статутах, мати у власності підприємства. У цих випадках йдеться про підприємство як майновий комплекс, що його використовують у підприємницькій діяльності, як про об'єкт права. Підприємство як цілісний майновий комплекс визнається нерухомістю, може в цілому або його частина бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших угод. Так, відповідно до З'акону про оренду об'єктом оренди є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). При цьому підприємство як єдине ціле виступає лише як предмет оренди, а його орендодавцем є власник або уповноважений ним орган. Відповідно до ч.і ст.4 цього Закону цілісним майновим комплексом вважається господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними іігженерними комунікаціями та системою енергопостачання. Поряд із цим слід зазначити, що в орендних правовідносинах підприємство може бути і суб'єктом правовідносин щодо окремо 134

індивідуально-визначеного майна, а з дозволу відповідних органів — також шодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна. При цьому ми підтримуємо думку, яка висловлена в літературі, що підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт правових відносин. Цю функцію виконує суб'єкт цивільних відносин — юридична особа1. Таким чином, коли підприємство передає в оренду своє майно, воно виступає як юридична особа, а коли воно саме є предметом договору оренди — як майновий комплекс.

Певну однозначність у розуміння змісту поняття "підприємство" вніс ЦК, у ст.191 якого записано, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Таке підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

Таким чином у ЦК однозначно утверджена концепція підприємства як об'єкта цивільних прав. Однак іншу позицію зайняли розробники ГК, у ст.62 якого підприємство визнається як самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб. Крім того в ГК визначено види підприємств (приватні, колективні, комунальні, державні та ін.), а також їхні організаційно-правові форми. Проте визнання суб'єкта господарювання підприємством не надає йому статус суб'єкта цивільних правовідносин. Для цього воно має набути статус юридичної особи. Власне це підтверджується ч.4 ст.62 ГК, за якою підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку Із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Тому можна зробити висновок, що поняття "підприємство" є обслуговуючим відносно юридичної особи і його вживання не суперечить положенням ЦК, оскільки воно певною мірою індивідуалізує ту чи іншу юридичну особу.

3. Гроші та валютні цінності. Гроші є особливою категорією об'єктів цивільного права, оскільки виконують роль загального еквіваленту і відповідно до цього їм властивий цілий ряд специфічних особливостей. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є гривня (ст.192 ЦК).

Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказаних у знаках грошових одиниць. Тому борг може бути погашений будь-якими Епюрами. Гроші можуть бути індивідуалізовані шляхом запису номерів окремих грошових знаків.

Поряд з цим у ряді випадків гроші можуть виступати самостійним об'єктом певних договорів, зокрема позики, дарування, бан-

Див.: Шевченко Я. М. Власник і право власності. — К., 1994. — С

ківської позички. Правові засади грошового обігу визначаються законами про Національний банк України, про банки та Іншими актами законодавства.

4.

Валютні цінності — певні види майна, які визначаються законом такими. У ст.193 ЦК визначені лише загальні засади правового режиму валютних цінностей. У цій статті записано, що види майна, що вважаються валютними цінностями, на порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом. Так, відповідно до ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до валютних цінностей належать валюта України, платіжні документи та інші цінні папери, Іноземна валюта, платіжні документи та Інші цінні папери, виражені у валюті України, іноземній валюті або банківських металах, банківські метали.

До валюти України належать грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в Інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території' України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.

До іноземної валюти — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але піддягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Банківськими металами є золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів..

Відповідно до зазначеного Декрету та Закону про банки лраво-чини з валютними цінностями здійснюються банками та іншими фінансовими установами на підставі ліцензії НБУ.

В ЦК виділяються й Інші види майна. Так, цінним паперам присвячена окрема гл.14, виділяється майно, яке передається у. власність товариства його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу. Законодавством визначаються особливості правового режиму особистих селянських господарств (Закон про особисте селянське господарство), фермерських господарств (Закон про фермерське господарство).

= :•' Глава 14

Цінні папери

1. На відміну від ЦК 1963 р., ЦК 2003 p. має окрему главу про цінні папери як об'єкти цивільних прав. Зазначена глава містить положення, що характеризують лише загальні для всіх видів цінних паперів питання. Особливості випуску та обігу окремих видів цінних паперів регулюються спеціальними нормативними актами, положення яких конкретизують та доповнюють норми ЦК. Основними спеціальними нормативними актами в сфері регулювання правовідносин з цінними паперами є закони про цінні папери, про обіг векселів в Україні, про Національну депозитарну систему та інші закони України І підзаконні нормативні акти. Регулювання випуску та обігу цінних паперів здійснюється також гл.17 ГК.

Стаття 194 ЦК дає законодавче визначення цінного паперу, відповідно до якого цінний папір — це документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, Іншим особам. Іншими словами, папір (документ) визнається цінним не в силу його природних властивостей, а тому, що він підтверджує право його володільця на певні матеріальні блага (речі, гроші, дії третіх осіб, інші цінні папери).

2. Це визначення окреслює основні ознаки цінних паперів як об'єктів цивільних прав.

По-перше, особливий акцент робиться на визначення цінного паперу як документа встановленої форми з відповідними реквізитами. Вимоги щодо форми цінних паперів та перелік їх реквізитів визначаються окремим законодавством (Закон про цінні папери; Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі тощо). Відсутність обов'язкових реквізитів цінного папера або невідповідність цінного папера встановленій формі має наслідком його недійсність. Відповідно до ст.196 ЦК документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером.

Як правило, цінні папери становлять собою документи, що видаються на спеціальних бланках з певним ступенем захисту. Відповідно до ч.7 ст. 164 ГК цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються. Порядок виготовлення бланків цінних паперів встановлений Правилами виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку.

Крім цінних паперів в документарній (паперовій) формі, в Ук-Раіні можливим є випуск цінних паперів у бездокументарній (електронній) формі (у вигляді записів в електронних базах даних). Правові основи та особливості бездокументарного випуску та обігу цін-Ни паперів визначаються Законом про Національну депозитарну

СИСТему. иії„.;(,і..., к

По-друге, цінний папір посвідчує грошове або інше майнове право. Термін "грошове право" не є широко застосовуваним в цивільному праві. Під грошовим правом в контексті ст.194 ЦК слід розуміти право на отримання грошей за цінним папером (у вигляді дивідендів, повернення позикових коштів та процентів за їх користування тощо). Грошове право також належить до прав майнових. Тобто кваліфікуючою ознакою цінних паперів є посвідчення саме майнового права (права володіння, права управління емітентом, права вимоги сплати грошових коштів, права на отримання певного товару тощо). Особисті немайнові права, навіть ті, які пов'язані з майновими, цінними паперами не посвідчуються.

По-третє, цінний папір визначає відносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску. Важливою рисою цінного паперу є те, що в ньому має бути зазначений характер правовідносин між особою, яка видала цінний папір, та власником (держателем) цінного папера (відносини позики, управління, володіння), а також визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право законний володілець цінного папера (одержання доходу у вигляді певних відсотків або визначеного майна, отримання грошових КОШТІВ ТОЩО).

Як правило, здійснення втілених у цінні папери прав можливе лише при пред'явленні самого цінного папера (на відміну від інших документів, шо посвідчують майнові права (договір, квитанція тощо), пред'являти який для виконання зобов'язання не обов'язково. Однак зазначене правило не застосовується до цінних паперів, які випущені в бездокументарній формі та існують у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів.

Виконанню зобов'язань за цінним папером присвячена ст.198 ЦК. Якщо зобов'язання особи визначено цінним папером, така особа не вправі відмовитися від його виконання, посилаючись на обставини, вказані у ч.2 ст.198 ЦК: відсутність підстави зобов'язання, недійсність зобов'язання — а також на інші обставини (неохайний зовнішній вигляд цінного паперу, його надірваність тощо). Інша справа, якщо цінний папір потрапив до його держателя неправомірним шляхом. В такому випадку особа, яка це довела, вправі відмовитися від виконання перед таким держателем. При цьому не має значення, шляхом яких правопорушень в нього з'явився цін-( ний папір (крадіжка, підробка, шахрайство тощо).

В разі виявлення незаконно виготовленого або підробленого цінного паперу його володілець вправі пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків (ч.2 ст.198 ЦК).

По-четверте, цінний папір визначає можливість передачі прав, що виникають з нього, Іншим особам. Передача права власності на цінний папір спричиняє передачу у сукупності всіх прав, що посвідчуються даним цінним папером (ч.2 ст.194 ЦК). Це означає, що. передача окремих прав, посвідчених цінним папером, із залишен-. ням решти прав у його попереднього власника не можлива. Так са-' мо окремі права, шо випливають із цінних паперів, не можуть бу-, ти передані у користування або заставлені.

З, Залежно від вказівки на особу, якій належать права за цінним папером, І відповідно від способу передачі такого цінного паперу, вони поділяються на три основні види (ст.197 ЦК):

а) цінний папір на пред'явника — це цінний папір, в якому невказується конкретна особа, якій треба провести виконання. Особою, уповноваженою реалізувати закріплене таким цінним папером право, є будь-який держатель цінного папера, який повиненлише його пред'явити. Передача прав за цінним папером напред'явника відбувається шляхом простого вручення його Іншійособі та не вимагає виконання якихось особливих формальностей(ч.З ст.197 ЦК). Прикладами такого роду цінних паперів можутьбути облігації державних та місцевих позик, ощадні книжки на

пред'явника тощо;

б) іменний цінний папір — це документ, виписаний на Ім'я конкретної особи, яка тільки і може здійснити виражене в ньому право. Іменні цінні папери, як правило, можуть передаватися іншимособам, однак така передача здійснюється в порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії), та пов'язана з багатьмаформальностями. Особа, яка передала права за іменним цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання ч.4 ст.197 ЦК).

Тобто, наприклад, відмова емітента іменної акції виплатити її новому держателю дивіденди не спричинятиме відповідальності попереднього власникатакої акції. Як іменні цінні папери випускаються акції, чеки, ощадні сертифікати тощо;

в) ордерний цінний папір — це документ, який, як і іменний цінний папір, виписується на певну особу, яка однак може не тільки здійснити відповідне право самостійно, а й призначити своїм розпорядженням (ордером, наказом) іншу уповноважену особу. Тобто власнику ордерного цінного папера надається можливість передавати права таким цінним папером іншим особам без якихось особливо складних формальностей. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту) — ч.5 ст.197 ЦК. За індосаментом до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером, переходять усі права, посвідчені ним. Крім передачі у власність, за допомогою індосаменту ордерні цінні папери можуть передаватися у заставу або для виконання договору доручення. В такому випадку в індосаменті прямо має бути вказана мета передачі ("у заставу", "як повіреному" тошо). Кількість індосаментів ордерного цінного папера, як правило, не обмежується. Тобто кожний новий володілець цінного папера може передати його далі.

Передавальний напис (Індосамент) в свою чергу може бути ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання) або бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання). Належним держателем ордерного цінного паперу буде та особа, ім'я якої стоїть останнім в ряду індосаментів (а пРи бланковому індосаменті — будь-який держатель цінного паперу). Ордерні цінні папери, як правило, відрізняються підвищеною надійністю. Індосант, тобто особа, яка вчинила передавальний напис, несе відповідальність не тільки за існування права, а й за йо-

го здійснення (ч.5 ст.197 ЦК). Звідси випливає і правило, визначене ст.198 ЦК, відповідно до якого особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед його законним володільцем солідарно. В разі задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо Інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером. Винятком з цього правила можуть бути так звані безоборотні індосаменти, за допомогою яких особа передає право за ордерним цінним папером, але здійснюючи спеціальне застереження ("без обороту на мене"), яке виключає її відповідальність. Прикладом ордерного цінного папера є переказний та простий векселі.

4. Стаття 195 ЦК розподіляє цінні папери, що існують в цивільному обігу, на певні групи. Конкретні види цінних паперів, що належать до тієї чи іншої групи, визначаються законодавством (ЦК, ГК, Законом про цінні папери тощо).

Відповідно цінні папери поділяються на такі групи: 1) пайові цінні папери — цінні папери, які посвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. Видами пайових цінних паперів є акції, а також свідоцтва, що посвідчують право особи на частку у статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст.4 Закону про цінні папери, акція — це цінний папір без встановленого строку обігу, що посвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Видача свідоцтва товариства з обмеженою відповідальністю визначається ст.52 Закону про господарські товариства;

2) боргові цінні папери — цінні папери, які посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів традиційно відносять облігацію, тобто цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошових коштів І підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Статус облігацій визначено у гл.З Закону про цінні папери. Борговим цінним папером є також вексель, яким є цінний папір, що посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю) цінні папери, ст.21 Закону про цінні папери;

3) похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів. Визначення похідного цінного па-140

Пера або дериватива подається в п.1.5 Закону про оподаткування прибутку підприємств. Відповідно дериватив — це стандартний документ, що посвідчує право та (або) зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Видами де-ривативІв є форвардний контракт, фьючерский контракт та опці-он- Форвардний контракт — це стандартний документ, який посвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту (п. 1.5.1 Закону про оподаткування прибутку підприємств). Ф'ючерсний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту (п. 1.5.2 Закону про оподаткування прибутку підприємств). Опціон — це стандартний документ, який посвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опцІону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту (п.1.5.3 Закону про оподаткування прибутку підприємств);

4) товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах. Прикладами товаророзпорядчих цінних паперів є коносамент, а також складське свідоцтво. Коносамент як цінний папір, який засвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем І отримати вантаж після завершення перевезення, застосовується переважно при здійсненні морських перевезень. Основні реквізити коносамента визначені ст.138 КТМ. Складське свідоцтво (просте або подвійне) є документом, що посвідчує передачу товару на зберігання на товарний склад та надає його держателю комплекс прав з розпорядження переданим на зберігання товаром, визначених §2 гл.66 ЦК.

Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.

Глава 15 Нематеріальні блага

1. Результати творчої діяльності як об'єкти цивільного права

1. ЦК вперше визначає нематеріальні блага як об'єкти цивільного права, відносячи до цієї групи результати творчої діяльності,інформацію та особисті немайнові блага. Об'єднання цих об'єктів вокрему групу пояснюється передусім їх особливою правовою природою, відсутністю в них матеріального змісту. Це зумовлює основні особливості правового регулювання відносин, пов'язаних з їх виконанням та захистом.

Так, особисті немайнові блага є невідчужуваними, вони не можуть передаватися іншим особам ні з яких підстав. Використання об'єктів права інтелектуальної власності іншою особою ніж та, яка має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з дозволу останньої.

Межі вільного використання об'єктів інтелектуальної власності визначені законом,

2. Стаття 199 ЦК визначає особливості результатів інтелектуальної творчої діяльності як об'єктів цивільного права. До цих об'єктів належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми;компіляції (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи,корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг); географічні зазначення;комерційні таємниці, а також інші результати інтелектуальної діяльності.

У ЦК регулюванню відносин з приводу результатів творчої діяльності присвячена Книга четверта. Водночас ці відносини регулюються і низкою спеціальних законів України, зокрема: законами про винаходи, про охорону прав на промислові зразки, про знаки, про рослини, про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем, про охорону прав на зазначення походження товарів, про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та ряд інших.

Складовою частиною правової системи України є норми міжнародних конвенцій і договорів, до яких приєдналась Україна. Важливим кроком на цьому шляху стала участь України у Всесвітній організації Інтелектуальної власності.

Законом України від 31 травня 1995 р. Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 p.), який встановлює більш високий рівень охорони авторських прав порівняно зі Всесвітньою конвенцією про авторське право і Конвенцією про охорону інтересів виробників фонограм. Законом України від 27 січня 1995 p. ВР ратифікувала Угоду про співробітництво в галузі охорони авторсько-

го права і суміжних прав країн СНД. Україна також є членом Всесвітньої конвенції про авторське право.

26 серпня 1992 р. у заяві Кабінету Міністрів України проголошені чинними на території України Паризька конвенція про охорону промислової власності; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків; Договір про патентну кооперацію. Уряд України заявив, що бере на себе зобов'язання, які випливають із зазначених Конвенції, Угоди і Договору щодо України.

Поряд із цим відносини України з багатьма країнами СНД у сфері охорони авторських і патентних прав регулюються двосторонніми договорами.

У сфері охорони прав інтелектуальної власності прийнято також ряд постанов ВР, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України та інші акти.

3. Розвиток технічного прогресу сприяє розширенню переліку об'єктів права інтелектуальної власності, включення до нього нових видів об'єктів — програм для ЕОМ, топографІй інтегральних мікросхем, інформаційних систем тощо. Таким чином перелік об'єктів не є вичерпним. Зокрема у п.4 ч.і ст.433 ЦК названо серед об'єктів авторського права інші твори.

Охорона виключних прав на літературні й художні твори, комп'ютерні програми, бази даних, а також об'єкти суміжних прав не потребують обов'язкової державної реєстрації чи іншого спеціального оформлення. Авторське право й суміжні права виникають з моменту створення твору (ст.437 ЦК), з моменту першого здійснення чи вироблення (ст.451 ЦК).

Власне факт створення твору у формі, доступній для сприйняття його іншими особами, є достатньою підставою для правової охорони. Об'єктивна форма може бути: письмова, усна, звуко- та ві-деозапис, зображення тощо.

Щодо об'єктивної форми, то вона розглядається в доктрині цивільного права з точки зору двох критеріїв — критерію вІдтворюва-ності й можливості сприйняття органами відчуття. За бажанням реєстрація авторських прав на літературні твори може відбуватися в Державному підприємстві "Українське агентство з авторських і суміжних прав", яке веде відповідні реєстри. Авторське право поширюється на літературні й художні твори, які є результатами творчої діяльності, незалежно від призначення і якості твору, а також від способу його втілення; як оприлюднені, так і неоприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жан-РУ, обсягу, мети тощо (ч.2 ст.8 Закону про авторське право). За межами правового регулювання залишається внутрішній процес створення твору, тобто те, що власне І є творчістю. Новизна твору означає по суті І творчий характер діяльності автора, при цьому як певне припущення розуміється ідея, що повторне створення твору неможливе. Таким чином, невизначеність названих критеріїв надає Можливість вирішувати значну кількість конкретних питань за переконанням судді. Суд враховуватиме й характер діяльності автора. Твір охороняється незалежно від його призначення, а саме в якій сФері діяльності можна застосувати твір і наскільки він є актуальним. Твір не має оцінюватись і за його суспільною корисністю,

. . 143

 

причому охоронятиметься і твір, який є явною творчою поразкою автора. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі (ч.З ст.433 ЦК).

ЦК у гл.38 закріплює право інтелектуальної власності на наукове відкриття, яким визнається встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, що вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання (ст.457 ЦК). Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву, право на наукове відкриття засвідчується згідно зі ст.458 ЦК дипломом та охороняється в порядку, встановленому законом.

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом. Умови й порядок видачі патенту встановлюються законом, а обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка (ст.462 ЦК). Значна сфера творчої діяльності з пошуку технічних рішень знаходиться поза правовою сферою, і лише щодо сфери важливих для суспільства технічних і прирівняних до них рішень встановлюється спеціальне правове регулювання. Це пояснюється тим, що надання патентної охорони, наприклад, певною мірою обмежує господарську діяльність членів суспільства. Так, винаходу надається правова охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання (ч.і ст.459 ЦК). Таким чином, не кожен винахід отримує правову охорону. Те саме стосується корисних моделей і промислових зразків (ст.ст.460, 461 ЦК). Таким чином, законодавство встановлює різний перелік ознак охороно-здатності для різних типів об'єктів патентного права. Щодо творчого характеру, то ця ознака притаманна всім об'єктам патентного права.

Глави 40—46 ЦК присвячені праву інтелектуальної власності на такі об'єкти, як компонування інтегральної мікросхеми (ст.ст.471— 480); раціоналізаторська пропозиція (ст.ст.481—484); сорт рослин, порода тварин (ст.ст.485—488); комерційне найменування (ст.ст.489— 491); торговельна марка (ст.ст.492—500); географічне зазначення (ст.ст.501—504); комерційна таємниця (ст.ст.505—508). Щодо названих об'єктів прийнято також ряд законів і підзаконних актів, формування законодавства триває.

4. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим законодавством чи договором (ст.431 ЦК). Права на результати інтелектуальної, творчої діяльності захищаються нормами цивільного, кримінального та адміністративного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст.16 ЦК. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення з тих, що перераховані у ст.432 ЦК.

Спеціальні закони, присвячені різним видам об'єктів права інтелектуальної власності, містять відповідні статті щодо захисту прав на ці об'єкти.

2. Інформація як об'єкт цивільного права -

1. Стаття 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дає визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі, і передбачає захист прав володільця таких відомостей, застосовуючи широке поняття "інформація", яке не підпадає під охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Аналогічне визначення дається також у ст. 1 Закону про інформацію. Можна зазначити, що правила статті поширюються і на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), не запатентовані правоволоділь-цем з будь-яких причин.

Практично вся суспільна взаємодія заснована на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації. Відповідно до ст.32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст.34 кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише в передбачених ч.З ст.34 Конституції випадках. Основними принципами інформаційних відносин є: гаранто-ваність права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота й точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації (ст.5 Закону про інформацію).

2.

Інформація як об'єкт має свої особливості. Це здатність до багаторазового використання, практична неможливість знищення її, а при передачі — можливість збереження в самої особи, яка її передала, тощо. Незважаючи на те, що відповідно до даної статті інформація є об'єктом цивільних прав, зокрема одним із видів нематеріальних благ, реальне встановлення монопольних прав на інформацію залишається проблемою. Необхідність забезпечення суспільних інтересів примушує законодавця в ряді випадків вводити особливий режим поширення і використання інформації. Наявність вагомого публічного елемента всередині права на інформацію є, на думку фахівців, важливою рисою правового регулювання інформаційних відносин. Зокрема, знаходять своє правове регулювання такі види інформації, як державна таємниця (Закон про державну таємницю), конфіденційна інформація (Закон про інформацію), інформація в автоматизованих системах (Закон про захист інформації в автоматизованих системах) тощо. Стаття 18 Закону про інформацію називає основні види інформації: статистична інформація, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про особу тощо.

Найважливішим законом, який діє у цій сфері, є Закон про інформацію. Законодавство України про інформацію становить також законодавчі акти про окремі галузі, види, форми й засоби ін-

 

D

Ш

 

 

формації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною. Важливе місце посідають принципи й норми міжнародного права. Регулювання надання та використання інформації здійснюється за допомогою ряду спеціальних правових інститутів, наприклад інституту державної таємниці. Однак до цього часу спеціального права на інформацію не вводилося. Водночас на нинішній стадії розвитку суспільних відносин обробка і надання інформації стають настільки важливим елементом суспільного життя, що виникає необхідність передбачити спеціальні правові заходи, які забезпечують інтереси осіб, зайнятих у цій сфері.

3. Важливо розрізняти правове регулювання вищевказаних відносин з такими правовими інститутами, як службова або комерційна таємниця (ноу-хау). Різниця полягає в тому, що комерційна цінність службової або комерційної таємниці безпосередньо пов'язана з можливістю використання інформації, наприклад для удосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація має значення для того, хто її набуває, сама по собі, поза зв'язком з можливістю реалізації процесу, який охоплюється цією інформацією. Такі випадки перебувають поза межами службової чи комерційної таємниці, які розглядаються нижче.

Об'єктом інформаційних відносин найчастіше виступає не будь-яка інформація, а лише відповідним чином оброблена, тобто зафіксована на матеріальному носії, яка має відповідні реквізити, що дозволяють ідентифікувати інформацію. За ст.8 Закону про інформацію об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

4. В економічній і правовій літературі зарубіжних країн комерційна таємниця позначається різними термінами ("секрети виробництва", "ноу-хау"), які в аспекті правових категорій розуміютьсяяк синоніми.

Строк захисту комерційної таємниці не визначено. Права на комерційну таємницю діють, поки дотримуються умови її захисту.

5. Визнання тих чи інших відомостей конфіденційними або такими, що потребують захисту відповідно до законодавства України,є прерогативою їх власника правоволодільця).

Виключення з цієї загальної норми встановлюють закон або інший правовий акт. Так, встановлено перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю, до них, зокрема, віднесено: відомості, що містяться у статутах юридичних осіб, дані за встановленими формами звітності про планово-господарську діяльність, відомості, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків, тощо. Підприємства і підприємці зобов'язані надавати ці відомості на вимогу органів влади, управління, контрольних та правоохоронних органів, інших організацій, які мають на це право відповідно до законодавства.

6. Комерційну і службову інформацію не слід розуміти як синоніми. Збереження в таємниці службової інформації, як правило, не 146

зумовлено її комерційною цінністю, хоча вона може містити відомості комерційного характеру. Заборона на її розповсюдження базується на законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності. Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов'язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв'язку з виконуваною роботою (працівники установ зв'язку, банків, лікарі, страхові агенти, податкові інспектори тощо).

Закріплення прав володільця комерційної таємниці хоча й будується за моделлю охорони промислової власності, однак має свої особливості. Цей захист грунтується на створенні й забезпеченні систем охорони конфіденційності, порушення системи тягне припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, навпаки, є їх опублікування. Крім того, як підстава виникнення права на захист комерційної таємниці, визначається фактичне правомірне володіння інформацією за умов дотримання відповідних вимог. Водночас будь-яка особа, яка самостійно й добросовісно стала володільцем такої інформації, має право розпоряджатися нею на власний розсуд.

Інформація, що охороняється, може бути використана іншими особами з дотриманням двох умов: отримання власне інформації законним шляхом і отримання дозволу власника (правоволодільця) на таке використання, оформлене договором. Типовим є договір на передачу готових науково-технічних розробок — технологій, конструкцій, що містять незапатентовані технічні рішення, дизайн тощо. У всіх договорах, які передбачають передачу прав на використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, на користувача мають бути покладені обов'язки з дотримання її конфіденційності.

7. Суб'єкту відносин у сфері інформації надається право вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Відповідно до ст.7 Закону про інформацію суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їхні громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Основним суб'єктом інформаційних відносин згідно з ч.З ст.38 Закону про інформацію є власник інформації, який щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч.2 ст.38). За ч.8 ст.38 Закону про інформацію власник інформації має право здійснювати щодо об'єктів своєї власності будь-які законні дії. Право власності на інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами й за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови що-До інформації. Таким чином, відповідно до названого закону, суб'єктами відносин у сфері інформації є також володільці та користувачі інформації.

Стаття 42 Закону про інформацію називає також учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або дер-

жаву, які набувають передбачених законом прав та обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками Закон називає авторів, споживачів, поширювачів, зберігачІв (охоронців) інформації, визначаючи їх права та обов'язки у ст.ст.43, 44 Закону про інформацію. Серед найважливіших прав називають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати і зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно із законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених ст.5 Закону про інформацію; забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну й надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Охорона права на інформацію І неприпустимість зловживання ним регламентовані ст.ст.45, 46 Закону про інформацію.

8. Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених ст.47 Закону про інформацію, серед яких виділяється необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування Інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст.48 Закону про інформацію), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям та державі матеріальної або моральної шкоди, винні в цьому особи відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом (ст.49 Закону про Інформацію).

Захист службової і комерційної таємниці від неправомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права. Як на основний цивільно-правовий спосіб захисту коментована стаття вказує на відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої правопорушенням суб'єкта відносин у сфері інформації.

Норми адміністративного права застосовуються, якщо права володільця комерційної таємниці порушені посадовими особами органів державного управління (податкових, контролюючих, правоохоронних органів тощо), які мають доступ до такої інформації у встановлених законом випадках.

Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом, зокрема Законом про інформацію.

Предыдущая статья:Розмежування відповідальності за зобов'язаннями ~ держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад та створених ними юридичних осіб Следующая статья:Особисті немайнові блага
page speed (0.0122 sec, direct)