Всего на сайте:
148 тыс. 196 статей

Главная | Изучение языков

ЛІТЕРАТУРНА МОВА. ОСНОВНІ НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ  Просмотрен 371

Тексти, діалоги і полілоги наукові, публіцистичні

ЛІТЕРАТУРНА МОВА. ОСНОВНІ НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

 

Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізнома­нітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

Ø унормованістю;

Ø уніфікованістю (стандартністю);

Ø наддіалектністю;

Ø поліфункціональністю;

Ø стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість,тобто наяв-ність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уні­фікованих зразків репре-зентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відмі­ну від тери-торіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території Укра-їни. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовновиражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова збері­гає свою ці-лісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розґалуженою системою сти­льових різ-новидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політич-ної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілку­вання лю-дей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Літературне мовлення

 

    
   
   

 

усне писемне

 

 

діалогічне монологічне монологічне

(полілогічне)

рукописне друковане

 

Усне Писемне
1. Первинне. 1. Вторинне.
2. Діалогічне (полілогічне) і монологіч- не. 2. Монологічне.
3. Розраховане на певних слухачів, що виступають співрозмовниками. 3. Графічно оформлене.
4. Непідготовлене заздалегідь. 4. Пов’язане з попереднім обдумуван- ням.
5. Живе спілкування. 5. Старанний відбір фактів та їх мовне оформлення.
6. Інтонація, міміка, жести. 6. Відбір мовних засобів, чітке підпо- рядкування стилю і типу мовлення.
Усне Писемне
7. Імпровізоване мовлення. 7. Повний і ґрунтовний виклад думок.
8. Чітко індивідуалізоване мовлення. 8. Поглиблена робота над словом і тек- стом.
9. Емоційне й експресивне мовлення. 9. Редаґування думки і форми її вира- ження.
10. Повтори, зіставлення, різні тропи, фразеологізми. 10. Самоаналіз написаного.
 

 

Мовна норма– уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, сві­домо фіксо-вані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

Мовна норма є ознакою літературної мови.

Літературна мовна норма– усталені, загальноприйняті правила, регламен-тації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.

 

Розрізняють такі варіанти норм:

 

Назва норм Що регулюють норми
Орфоепічні норми Правильну вимову звуків, звукосполучень.
Акцентуаційні норми Регулюють вибір варіантів розташування і пере-міщення наголошеного складу серед ненаголо-шених.
Графічні норми Нормативна передача звуків на письмі.
Орфографічні норми Правильний запис слів.
Лексичні та фразеологіч-ні норми Вживання слів та фразем у властивому їм зна-ченні та правильне поєднання слів та фразем за змістом у реченні і словосполученні.
Норми словотворення Регулюють відбір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова.
Морфологічні норми Правильне вживання морфем, морфологічних форм та їхніх варіантів.
Синтаксичні норми Усталені зразки побудови словосполучень і речень.
Стилістичні норми Вживання мовних засобів відповідно до їх сти-лістичного забарвлення та стилю мовлення.
Пунктуаційні норми Правильну розстановку розділових знаків.
 

 

СКЛАДНІ ВИПАДКИ ПРАВОПИСУ НЕНАГОЛОШЕНИХ ГОЛОСНИХ Е, И, О

 

Голосні [е], [и] у ненаголошеній позиції втрачають своє виразне звучання і наближаються до близьких за вимовою го­лосних, що спричинює позиційні чер-гування [е] з [еи], [и] з [ие].Такі чергування зумовлюють певні правила на­писання тих слів, в яких можливі фонетичні зміни.

 

Правила Приклади
1. У складах із буквами на позначення ненаго-лошених е, ипишеться та сама буква, що й під наголосом. зачесати – чéше, злегенька – лéгше, дерева – дéрево, вишневий – вúшня, примирити – мúр-ний, помилятися – помилка.
Правила Приклади
  В окремих словах перевірити наголосом ненаголошені голосні [е], [и], немож­ливо: орден, інтелект, кишеня, дисципліна, сполу-чення, Ко­лумбія, тому їх написання за потреби уточнюється за словни­ком чи правописом.
2. У кількох дієслівних коренях е чергується з и (перед суфіксом -а-).   беру – збирати, змертвіти – вмирати, видерти – видирати, перу – обпирати, витерти – витирати, стелити – застилати, клену (кляну) – проклинати, але: бреду – за-брідаю, плету – заплітаю, чекаю – очікую (ене випадний).
3. Ненаголошені голосні [е] чи [и] у префіксах пре-, пред-, пере-, при- вжи-ваються залежно від значення слова (смис­лові написання): а) префікс пре- вживається переважно в якісних прикмет­никах і прислівниках для вираження найвищої міри ознаки: предобрий, прездоровий, прегарно. Префікс пре- пишеться в словах презирливий, презирство і у старослов'янізмах преосвя-щенний, преподобний, престол;
б) префікс пред- старослов’янського похо-дження, вживається лише в окремих словах: представити, представ­лення, представляти-ся, представник, представниця, представ-ництво, предтеча, пред’явити, пред’явлення, пред’явник, пред’явниця, пред’явницький;
в) префікс пере-властивий дієсловам, що озна-чають
  • по­вторно, заново виконану дію:
 
  • багаторазову дію:
  • надто інтен­сивну щодо результатив-ності дію:
  • завершену, короткочасну дію:
  • префікс пере- вживається переважно у дієслівних формах та утворених від них інших частинах мови:
перекроїти, перевиховати,переміщувати, перелетіти, перекинути, пересипати; перебачити, перепробувати; перегріти, переплатити, перетанцювати; перехворіти, перепочити; перекроїти (перекроєний), перевиховати (перевихований, перевихован­ня), перелітати (переліт), перепочити (перепочинок);  
г) префікс при- виступає у дієсловах зі зна-ченням
  • результа­ту дії:
  • приєднання:
  • частковості дії:
приїхати, прикрити, приборкати; при­будувати, пришити; притримати, пригвин­тити, а також у по-хідних від них іменниках, прикметниках, дієприкметниках, дієприслівниках: приїзд, прикріплення, при­боркання, прибудова, при-шивання, прикріплений, прибор­каний, при-кріпивши, приборкавши тощо. Префікс при- вжи­вається також у прикметниках, утворених від іменників з прийменниками: приміський, прикордонний, принагідний;
4. Літера епишеться: а) у сполученнях -ере-, -еле-: черевик, пелена;
б) коли е при зміні слова випадає: шевця (швець), праведний (правда);
в) при чергуванні з і   летіти – літати, променя – промінь, каменя – камінь.
5. Ненаголошені [е], [и] звучать невиразно і в деяких суфік­сах іменників та прикметників: городина, стежечка, Галин. тітчин.  
6. Літера ипишеться: а) у сполученнях -ри-, -ли-:   тривожитися, глитати, але: дрімати, пролітати;
Правила Приклади
б) у тих випадках, коли в російських словах пишеться иабо ы: писати (рос. писать), рибина (рос. рыбина), але: діра (рос. дыра);
в) у суфіксі -иво (-ив-), який надає слову значення збірності, результату праці: меливо, печиво, жниво, але марево;  
г) у суфіксі -ичк(а), який походить від -иц(я): вуличка, теличка;
ґ) у суфіксах -ичок, -ик: столичок, котик;
д) у суфіксі -ин(а): хатина, березина;
е) у суфіксі присвійних прикметників -ин:   Тетянин, доччин. В інших випадках у суфіксах зберігається [е]: словечко, синенький, книжечка.
7. Написання ненаголошених голосних у су-фіксах віднос­них прикметників -ов-, -ев- (-єв-) залежить від кінцевого при­голосного основи іменника, від якого утворений прикметник, та від місця наголосу. · Якщо наголос падає на закінчення, пи­шеться суфікс -ов-: маршовúй, польовúй, правовúй.
  • Після м’яких та шиплячих приголосних
основи іменника вживається прикмет- никовий суфікс -ев- (-єв-), а після твер- дих ов-, якщо наголос падає на осно- ву:
яблунéвий, грýшевий, берéзовий, але грошéвий і грошовúй, грошéво-кредúтний.  
8. В іменниках І та II відмін твердої групи в орудному відмінку однини виступає закінчен-ня -ою, -ом, а м’якої і мішаної — -ею, -ем, -єю, -єм незалежно від наголосу: школою, дирек­тором, кручею, плащем, мрією, чаєм.
9. В особових закінченнях дієслів ненаголо-шені [е], [и] у вимові наближаються одне до одного. При написанні треба зважати на те, до якої дієвідміни належить дієслово. У закін­- ченнях дієслів І дієвідміни у 2-й і 3-й особах однини та в 1-й і 2-й особах множини тепе-рішнього і майбутнього часу пишеть­ся -е (-є), а в дієсловах II дієвідміни -и (-ї): печеш, співаєш, пече, співає; печемо, співаємо, печете, співаєте і сидиш, стоїш, сидить, стоїть; сидимо, стоїмо, сидите, стоїте.
 

 

Ненаголошений звук [о]

 

Літерою о передається кілька різних звуків — наголо­шений звук [о] (гόрдий, вόгнище, кόмір) та ненаголошені [о] (головá, косá, добудувáти), [оу] (розýмний, достýпний).

Наближення у вимові голосного [о] до [у] найчастіше бував перед складом з [у] наголошеним (кожýх, зозýля). Щоб правильно передати звук [о] в такій позиції на письмі, треба змінити форму слова чи дібрати однокореневе, в яких ненаголо-шений [о] став би під наголосом: розýм­ний рόзум, голýбити гόлуб. Але не в усіх випадках така перевірка можлива. Тому варто запам’ятати, що лише у пре-фіксі су-, що мав супроводжуюче значення, пишеться у (сусід, суміш, суглинок, супісок, сусідній, супіщаний) та в префіксі уз- на означення простору (узлісся уз- гір’я, узбіччя). У префіксах до-, недо-, о-, об-, по-, про-, роз-, полу- завжди пи-шеться о(допущений, недоступно окутати, подумати, промучився, розучування, полумисок).

Завжди [о] виступає у звукосполученнях -оро-, -оло-(орошу, обмолочу) та в суфіксах -очк-, -оньк-, -от-, -ощ-, -ов-, -ону- (хустиночку, калиноньку, прямоту, братову, газові, різонути).

 

Звук [а] на місці давнього [о]

 

У сучасній українській мові є слова, в основі яких від­булася зміна давнього (етимологічного) [о] на [а]. Давній ненаголошений звук [о] змінюється на [а] пере-важно перед складом, в якому [а] наголошений: багáто, багáч, гарáзд, гарячий, хазяїн, халява, кажáн. Пояснити таку зміну ненаголошеного [о] у багатьох словах можна впливом наго­лошеного голосного [а] в наступному складі (регресивна дис-тантна асиміляція). Але в багатьох словах давній звук [о] у цій позиції не змінився на [а]: гончáр, козáк, лопáта, солдáт, товáр, собáка, погáний. Зберігається він та-кож у словах богатир (у значенні велетень) і монастир.

 

СКЛАДНІ ВИПАДКИ ПРАВОПИСУ М’ЯКОГО ЗНАКА

 

Правила Приклади
1. М’який знак (ь) пишеться в україн- ських словах: а) після букв на позначення м’яких [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н], що закін- чують склад; б) після букв на позначення м’яких при- голосних перед о у середині складу; в) у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-;   г) у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-; ґ) після л перед буквами на позначення приголосних;   д) у родовому відмінку множини імен- ників жіночого роду м’якої групи I відміни та іменників середнього роду на -нн(я), -ц(е) II відміни; е) у 3 особі однини і множини дійсного та у 2 особі однини і множини нака- зового способів дієслів, а також у стягнених формах інфінітива та зво- ротної частки.   2. Ь пишеться в іншомовних словах: а) після д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, ї, якими позначаються два звуки;   б) після л, н перед йо; в) відповідно до вимови після л перед буквами на позначення приголосних, а також у кінці слова.   3. Ь не пишеться: а) після б, п, в, м, ф; б) після ж, ч, ш, щ; в) після н перед ж, ч, ш, щ і суфіксами -ств-, -ськ-;     г) після р у кінці складу;   ґ) після букв, що позначають м’які при- голосні, крім л, якщо за ними ідуть інші букви на позначення м’яких приголосних; д) між буквами, що позначають под- воєні (подовжені) м’які приголосні; е) після д, н, т перед суфіксами -ченк(о)-, -чук, -чишин; є) у деяких вигуках та скорочених сло- вах після ц; ж) в іменниках чоловічого роду іншо- мовного походження після ц; з) у неслов’янських прізвищах та гео- графічних назвах після ц; и) у буквосполученнях -лц-, -лч-, -нц-, -нч-, що походять із -лк-, -нк-;     і) після лу сполученнях -алн(о), -илн(о); ї) у буквосполученнях -зк-, -ск-, які не є суфіксами; й) на межі складних числівників     заздалегідь, нежить, мазь, просьба, ґедзь, місяць, сіль, промінь третьокласниця, учотирьох, льох запорізький, козацький, по-українсько- му, але: баский, боязкий, різкий, в’яз-кий, дерзкий, ковзкий, плоский (зк, ск не суфікси) синенький, дівчинонька, малесенький, білісінький, малюсінький більший, пральня, учительство, але: балка – балці, галка – галченя (лц, лч походять від лк) перукарень, житниць, творінь, кре- слень, кілець, сердець дúвиться, дивляться, дивись, дивіться, дивúться мільярд, Ньютон, гондольєр, в еска- дрильї, але: малярія, ревю, резюме, нюанс (я, ю позначають звуки [а], [у] і пом’якшення попередніх приголосних) медальйон, сеньйорита альтернатива, катапульта, але: алгоритм, катафалк; акварель, Булонь, але: ритуал, еталон дріб, степ, кров, сім, верф ріжте, піч, робиш, дощ інжир, конче (потрібно), інший, пан- щина, громадянство, просвітянський, але: доньчин (донька), няньчити (нянь- ка), бриньчати (бренькіт) перевірте, Харків, гіркий, але: М. Горький пізнє, танцювати, гордість, але: різьбяр, тьмяний і похідні від них     віддячити, осінній, заміжжя, свавілля Федченко, Радчук, Федчишин, Степан- чук, Безбатченко бац! буц! гоц! клац!; спец кварц, палац, паяц, шпіц, шприц Гурвіц, Клаузевіц, Лівшиц, Моріц, Суец, хоча суецький (але: Єлець) рибалці, балці, голці, монголці, Наталці,спілці, рибалчин, галченя, Наталчин,спілчанський, матінці, матінчин держално, ціпилно, пужално (але: держальце, ціпильце) боязкий, різко, ковзко, дерзкий, порско, жаский, баский, Дамаск шістнадцять, п’ятдесят, дев’ятсот
 

 

М’який знак не пишеться у таких словах: мадяр, нюанс, кювет, гюйс, дяк,

Касян, Дяченко, Наталя, Омелян, Севастян, Тетяна, Уляна, Дячук,

Касяненко, Касянчук, Уляненко, Улянчук.

 

СКЛАДНІ ВИПАДКИ ПРАВОПИСУ АПОСТРОФА

 

Правила Приклади
Апостроф уживається для позначення роздільної вимови перед я, ю, є, ї:   1) в українських словах: а) після б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає інших букв на позначення при- голосних (крім р), які належали б до кореня; б) після р у кінці складу; в) після б, п, в, м, ф, р, к у власних наз- вах;   г) після префіксів та першої частини складних слів, які закінчуються бук- вами на позначення приголосних; ґ) для позначення скороченої форми з пропуском голосного чи цілого скла- ду;   2) в іншомовних словах: а) після б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш та після р у кінці складу, а також після префіксів, які закінчуються буквами на позначення приголосних; б) власних назвах після часток д- (від де-) та о-   Апостроф не вживається 1) перед я, ю, є в українських і іншо- мовних словах:   а) після б, п, в, м, ф, коли перед ними стоять інші букви на позначення приголосних (крім р), які належать до кореня;   б) після б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш та після рна початку складу, якщо я, ю, є позначають м’якість попередніх приголосних;   2) перед йо. голуб’я, п’ють, на верхів’ї, сім’єю, мереф’янський, але: різдвяний, дух-мяний (перед в, м стоять літери д, х, що належать до кореня) довір’я, сузір’я, бур’ян Аляб’єв, Куп’янськ, В’яземський, В’ячеслав, Пом’яловський, Прокоф’єв, Захар’їн, Лук’ян під’їхати, роз’яснення, з’юрмитися, дит’ясла, пів’яблука, але: пів-Європи (власна назва) Мо’(може), зупинимося тут?; одна до’дної (одної), все’дно (одно) об’єкт, комп’ютер, інтерв’ю, прем’єра, верф’ю, к’янті, Х’юстон, Руж’є, миш’як, екстер’єр, ад’юнктура, ін’єк-ція, кон’юнктивіт, кон’юнктура Д’Арсанваль, Жанна д’Арк, О’Генрі, О’Кейсі, О’Нейл мавпячий, морквяний, духмяний, але: торф’яний, верб’я, черв’як, стерв’ят-ник бязь, дебют, пюре, гравюра, Мюнхен, фюзеляж, Гюго, кюре, манікюр, кювет, брязкіт, рюмсати, Рєпін Соловйов, серйозний, курйозний
 

 

СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ ФОНЕТИКИ

 

Фонетика (від грецького phonetikos) — це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, досліджує природу звуків мовлення, закони їхнього поєднання, звукові зміни й зумовленість таких змін. Фонетика вивчає склади і наголос, а також питання точного передавання звукового складу окремих слів на письмі (фонетична транскрипція).

Звуки мовлення людина творить за допомогою мовного апарату, що склада-ється з легенів, ротової порожнини, язика, піднебіння, зубів, губ, носової порож-нини, гортані, голосових зв’язок.

Джерело мовних звуків — голос, утворюваний зміною видихуваного повіт-ря, що проходить через щілини між голосовими зв’язками, які коливаються, і шу-ми, створювані перепонами, котрі постають на шляху видихуваного повітря.

Голосні звуки творяться за участю лише голосу. Приголосні — з голосу й шуму або тільки з шуму.

Залежно від того, в якому стані перебувають у момент їхнього творення го-лосові зв’язки, приголосні звуки поділяють на дзвінкі та глухі. Якщо зв’язки на-пружені, творяться дзвінкі приголосні звуки. За розслаблення голосових зв’язок творяться глухі приголосні. За ознакою «дзвінкий - глухий» приголосні звуки утворюють пари.

Приголосні звуки поділяють також на тверді, м’які та пом’якшені. Їхня ви-мова розрізняється положенням язика в ротовій порожнині. Окремі приголосні за ознакою «твердість — м’якість» утворюють пари.

 

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Орфоепія (від грецького orthos правильний і ероs мовлення) — вивчає норми звуковимови.

Основним об’єктом вивчення фонетики є звуки найменші одиниці мов­ного потоку. Серед безлічі природних звуків — шелесту паперу, дзижчання мухи, щебету пташки, тобто всього, що твориться механічним коливанням повітря, виділяються звуки мови. Подібно до інших звуків звуки людської мови характери-зуються висотою, силою, тривалістю і виконують роль знака, який сигналізує про щось. Наприклад, шум від коливання гілок і шелестіння листя на дереві сиг­налізує про те, що знявся вітер або злетіла пташка. Зовсім інші звуки морської хвилі. Що б’ється об берег, чи машина, яка промчала вулицею.

Звуки людської мови сигналізують про своє. Насамперед вони допомагають розрізнити окремі слова і їх форми. Так, слова рак, рик, рік розрізняються звукам

[а], [и], ],[і]:

рак прісноводна тварина класу членистоногих з великими клішнями біля голо-

ви і черевцем, схожим на хвіст;

рик сильний рев тварини;

рік проміжок часу, що має 12 місяців, а звуки [а] і [у] розрізняють форми назив­

ного і родового відмінків: рак — рака, рик —рику.

Звуки мови творить людина. Для вимови звуків у людському організмі є мовний апарат, до якого входять легені, ротова порожнина, а в ній язик, підне­біння, зуби, губи; носова порожнина і гортань з голосовими зв’язками.

Мовний апарат здатний утворювати безліч різноманітних в акустичному від-ношенні звуків. Наприклад, у слові зелень вимовляються два звуки [е] по-різному: перший [е] в наголошеному складі звучить чітко, а другий у ненаголошеному складі вимовляється наближено до [и]. Однак у кожній мові наявна певна система основних звуків. Саме ці, основні, звуки і важливі для мови як засобу спілкуван-ня.

Звуки людської мови є явищем фізичним. Вони характеризуються загаль­ними фізичними ознаками: мають свою силу (у фонетиці звучність) та тембр.

Джерелом мовних звуків є голос, який створюється зміною видихуваного повітря залежно від вужчої чи ширшої щілини між голосовими зв’язками, що ко-ливаються, і шуми, які створюються перепонами в ротовій порожнині, що пос-тають на шляху видихуваного повітря.

Графіка — (гр. graphikos від grapho — пишу, кресло, малюю) — це сукуп­ність усіх засобів даної писемності, якими усне мовлення передається на письмі. Графіка досліджує співвідношення між літерами і звуками (фонемами) певної мо-ви.

Українське письмо належить до буквено-звукового типу.

Основу графічної системи становлять букви або літери, які служать для по-значення на письмі звуків (фонем).

Ідеальною вважають таку систему буквено-звукового письма, в якій кож­ному звукові (фонемі) відповідає окремий знак, тобто коли одна буква позначає тільки один звук.

В українській графіці більшість звуків однозначні, тобто передають один основний звук (фонему), проте окремі літери передають два звуки (наприклад, буква щ [шч]); використовується також буква, яка не передає звука, а служить для позначення м’якості приголосних (м’який знак), та надрядковий знак, яким пере­дається роздільна, тверда вимова приголосного перед м’яким звуком [ј] (апост­роф).

Сукупність букв, прийнятих у певній писемності і розташованих в уста­леному порядку, називається алфавітом (від назви двох перших букв грецького алфавіту А (альфа) і В (бета, новогрецьк. — віта), або абеткою (від назви двох перших букв слов’янського алфавіту — а і б), чи азбукою (від назви двох перших букв старослов’янського алфавіту - А (аз) і Б (буки).

Український алфавіт складається з 33 букв, які записуються у двох накрес­леннях — велика і мала букви (крім ита м’якого знака).Розрізняються також дру­ковані і писані букви, за розміром букви бувають великі і малі. Якщо добре зна­ти місце кожної букви в алфавіті, то легко буде орієнтуватися в будь-якому словнику.

 

ЛІТЕРА Г І Ґ

 

Літера гпередає на письмі гортанний щілинний приголосний як в укра­їнських словах: гадка, гей, могутній, плуг, так і в іншомовних (на місці h,g) дав­нішого походження: газета, генерал, грамота, Євангеліє; Гегель, Гомер, Англія, Гаага, а також у недавніх запозиченнях, часто вживаних, особливо в звукоспо-

лученнях гео-, -лог-, -гог-, -грам-, -граф-:агітація, агресія, горизонт, магазин; географія, геологія, педагог, кілограм, фотографія.

Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давнозапозичених і з українізованих: аґрус, ґаблище, ґаблі, ґава, ґазда, ґалаґан, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґлей, ґирлиґа, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь.

Предыдущая статья:Психическая травма, дифференциальная диагностика ПТСР Следующая статья:Примітка
page speed (0.0962 sec, direct)