Всего на сайте:
183 тыс. 477 статей

Главная | Литература

Й сонет Шекспіра в інтерпретації сучасних українських перекладачів  Просмотрен 95

 

Найвідомішим з-поміж сонетів англійського генія є, безперечно, 130-й, в якому описується славнозвісна Смаглява леді. Цей сонет неодноразово обирався об’єктом прискіпливого літературознавчого [55; 75; 85], мовознавчого [79; 85; 89] і перекладознавчого [53; 54; 60; 81] аналізу. В науковому дискурсі з цієї проблематики одне з чільних місць посідає проблема прототипів.

Існує декілька претенденток на те, щоб вважатися жінкою, яка надихала англійського поета під час написання сонетів. Перша з них – Люсі Морган, що була спочатку при дворі королеви Єлизавети і користувалася її прихильністю. а згодом у 1588 році вийшла заміж за чоловіка на прізвище Паркер, а шістьма роками по тому стала власницею борделю. На думку дослідника Л. Готсона, Шекспір мав близькі стосунки з нею після того, як вона вийшла заміж, але до того, як вона стала займатися ганебною справою [74, c. 245]. Цю жінку називали Люсі Негро, але дослідники вважають, що темношкірою вона не була, посилаючись при цьому на 131-й сонет, в якому йдеться про те, що темними є її справи:

Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах,

А звідси в поговір прямує шлях [64, c. 147]/

Другою претенденткою називають Емілію Ланьє – доньку придворного музиканта королеви Єлизавети на ім’я Баптіста Бассано. Вона була коханкою Лорда Хансдона, і коли завагітніла, то її видали заміж за іншого придворного музиканта Альфонса Ланьє. Відомо, що ця жінка писала вірші. Припускають, що Шекспір мав стосунки з нею у 1593 році. Будучи італійкою за походженням, вона мала темне волосся, а як донька музиканта добре орієнтувалася в музиці. Лорд Хансдон був одним із покровителів шекспірівської трупи, тож цілком ймовірно, що драматург був знайомий з Емілією Ланьє [80, c. 157-158].

Шекспірознавець Е. Габлер називає Смагляву леді – неромантичною леді, посилаючись на те, що «амурні стосунки з нею починалися к задоволення, а закінчилися як моральна відраза» [75, c. 28]. Цілком слушним є зауваження цього науковця, щодо 130-го сонету. «Для сучасних смаків, - пише він, - цей сонет є надмірно спрощеним, а комплімент – занадто сумнівним за будь-якими стандартами; хоча вірш, схоже, пропонувався як присвята цій жінці, і, здається, саме так нею сприймався, оскільки жінка, яка там описується, далека від ілюзії. Хоча вона обманювала інших, вона, схоже, не обманювала сама себе» [75, c. 29].

Безперечно, при перекладі 130-го сонету обов’язково слід брати до уваги той факт, що він написаний у відкритій полеміці з численними епігонами Франческо Петрарки, творами яких рясніла тогочасна англійська поезія.

У Петрарки домінувало ідеалізоване зображення коханої жінки, яка уподібнювалася до ангела, мала неземну вроду і вражала поєднанням чистої краси і високої духовності. У послідовників італійського лірика такий образ жінки став літературним штампом. Саме цю тенденцію і сатирично переосмислює Шекспір, для якого краса коханої – не у перебільшених порівняннях і брехливих метафорах. Прекрасною її роблять почуття поета, а не зовнішні принади:

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare. [86, c. 131]

Всі українські перекладачі доволі точно відтворили ключовий месседж оригіналу, натомість портрети Смаглявої леді, створені різними інтерпретаторами, помітно відрізняються.

Так , перший катрен Шекспіра містить порівняння та умовні речення, що покликані акцентувати увагу на зіставлення реальної жінки з тими гіпотетичними припущеннями, якими рясніють поетичні любовні зізнання сучасників Шекспіра:

My mistress' eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips' red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head. [86, c. 131]

У перекладі О. Виженка маємо портретну характеристику, яка дає зображення коханої поета, однак не відтвореною залишається семантика, сформована специфікою граматичної структури (умовними реченнями, які тогочасному читачеві відразу ж нагадували про численні поетичні штампи, що ними рясніли твори епігонів Петрарки):

В очах її блиск сонця не знайти,

І губи в неї – не корал червоний,

Волосся чорне – пружні завитки,

А перса – не як сніг у день морозний. [6, с. 267]

У першому рядку перекладач використовує семантичну заміну, конкретизуючи фокус метафори. В оригіналі очі Смаглявої леді порівнюються з сонцем і акцентується їхня неподібність. У перекладі О. Виженка очі постають як неблискучі, а отже бляклі. Натомість волосся зображено у перекладі доволі компліментарно, адже «пружні завитки» викликають у читача радше приємні асоціації.

У тексті ж оригіналу волосся уподібнене чорному дротові, що, вочевидь, було своєрідним антонімічним варіантом до петраркістських метафор на кшталт: «Волосся – нитки з сусального золота». Саме так, як зазначають інтерпретатори сонетів, зокрема Е. Габлер, описуав свою кохану сучасник Шекспіра Бартоломью Гріффін, чий цикл «Фідесса» (1596) мав величезну популярність серед єлизаветинців. [75, c. 31].

На думку М. Габлевич, «дехто з коментаторів вбачає в сонеті 130 пряму пародію на цей вірш (що не виключено), однак зрозуміло, що 130 написаний насамперед як виклик тогочасним канонам» [8, с.232].

Певний перегук з петраркістами вдалося зберегти Г. Пилипенкові:

Хай не сонце ті очі дивовижні,

І хай вуста тьмяніші, ніж корал,

І перса аж ніяк не білосніжні,

І для волосся не знайду похвал... [63, c.

275]

Водночас, перекладацька трансформація в останньому рядку – смисловий розвиток – не відтворює полемічного пафосу, наявного у шекспірівському рядку, де міститься гіпотетичне припущення: якщо волосся вважати дротинками, то чорні дротини ростуть на її голові. Втрата колороніму у перекладі Г. Пилипенка є відчутною втратою, адже образ Смаглявої леді позбавляється притаманної йому повноти: читач перекладу не уявляє собі до кінця портрет цієї жінки.

Переклад І. Редчиця за першим рядком збігається з Виженковим:

В її очах немає сонця блиску,

І в неї не коралові уста,

Не білі груди, смаглі, як навмисне,

Й коси важкої дивна чорнота. [62, с. 33]

Останній рядок не відтворює смислових акцентів оригіналу. Складається враження, що ліричний герой дивується тому, як виглядає волосся коханої. Крім того, використана перекладачем конкретизація (замість «волосся» маємо «важку косу») не передає ані негативної семантики, що породжувалася фокусом метафори («чорний дріт»), ані полеміки з петраркістськими штампами, які вибудовувались на порівнянні жіночого волосся з золотом.

Наступний катрен у Шекспіра є найбільш драматичним, оскільки він містить дієслово «reek», яке у перекладі означає «погано пахнути, смердіти».

I have seen roses damask'd, red and white,

But no such roses see I in her cheeks;

And in some perfumes is there more delight

Than in the breath that from my mistress reeks. [86, c. 131]

Тут, як бачимо, обличчя коханої не зображується: автор звертає увагу на його неподібність до стереотипних петраркістських описів, де порівняння з білими і рожевими трояндами стало загальним місцем. цікаво, що у 147-му сонеті поет відверто задекларує думку про те, що його кохана «чорна, як пекло, темна, як ніч». Тож очевидно, що у сукупності портретні характеристики 130 і 147 сонетів і створили той хрестоматійно відомий образ Смаглявої леді.

У перекладі І. Редчиця читаємо:

Троянд усяких квітне скрізь багато,

Але не квітнуть на її щоках

І дух її не з пахощ рути-м’яти,

Бо саме так замішаний цей прах. [62, с. 33]

Тут бачимо пом’якшення ключового дієслова четвертого рядка, яке перекладач намагається компенсувати введенням лексеми «прах». при цьому спостерігається також відчутна українізація перекладу, створювана лексичною заміною «some perfumes» на «пахощ рути-м’яти». Таку перекладацьку трансформацію навряд чи можна визнати вдалою, тим більше, що українська лексема «пахощі» у родовому відмінку множини – не «пахощ», а «пахощів».

У перекладі О. Виженка збережено ідею неподібності щік коханої з дамаськими розами. Водночас ключове дієслово цього катрену тут відсутнє, натомість маємо очевидне «згладжування», пом’якшення грубості оригіналу. Перекладач спонукає нас визнати, що подих обраниці хоч не дорівнює аромату парфумів, але все ж таки приємний:

Дамаських руж я бачив дивний сад.

Троянд не бачу на щоках у неї.

Приємніший парфумів аромат,

Ніж подих у обраниці моєї. [6, с. 267]

Аналогічне пом’якшення у репрезентації концепту запаху маємо і у перекладі Г.

Пилипенка, для якого «природний запах тіла, / Хоч гірший,ніж парфумів аромат», але, тим не менш, є привабливо п’янким:

Чоло у неї – не Троянда біла,

Щока не червоніє, мов гранат,

П’янить мене природний запах тіла,

Хоч гірший, ніж парфумів аромат. [63, c. 275]

Перекладач вдається до семантичного розвитку, розподіляючи наявні в оригіналі червоні та білі дамаські троянди між чолом та щоками при створенні портрету коханої. Такий прийом можна визнати вдалим. Навіть введення відсутнього оригіналі порівняння «Щока не червоніє, мов гранат» не псує загального враження від перекладу.

Останній катрен в оригіналі В. Шекспіра змальовує голос і ходу його коханої:

I love to hear her speak, yet well I know

That music hath a far more pleasing sound;

I grant I never saw a goddess go;

My mistress, when she walks, treads on the ground... [86, c. 131]

У перекладі І. Редчиця досягнуто повної еквівалентності у відтворенні месседжу перших двох рядків, втім наявність сполучника «ще» привносить у текст хибні очікування.

До серця голос, як вона говорить,

Хоч музика ще в ньому не звучить,

Хода в богинь теж, певно, не бадьора,

Кохана ж не ступає у блакить. [62, с. 33]

Складається враження, що музика ще має зазвучати або ось-ось зазвучить у голосі коханої. Натомість, автор оригіналу стверджує, що він «добре знає, що музика має набагато приємніший звук». Цілком очевидно, що сполучник «ще» був введений перекладачем задля збереження ритмомелодики оригіналу, втім, цієї мети можна було б досягти й іншим шляхом. Приміром, замінивши прийменник «в» на прийменник «у»: «До серця голос, як вона говорить, / Хоч музика у ньому не звучить...».

Занадто вільним видається переклад двох останніх рядків цього катрену, де з’являється привнесене перекладачем протиставлення земної жінки і богині за принципом: бадьорість – млявість. Ліричний герой оригіналу декларує. що йому не відомо, як саме ходять богині. І в цьому також відчувається черговий закид на адресу петраркістів, які уподібнювали граціозність ходи своєї Прекрасної дами до поступу богині.

У перекладі Г. Пилипенка цей катрен звучить так:

Для вуха мило голос її грає,

Хоч музика є краща, взагалі,

І янголом її не називаю:

Моя красуня ходить по землі. [63, c. 275]

Як бачимо, перекладач вдається до конкретизації, яка дещо спрощує ідею оригіналу. У Шекспіра читаємо, що йому подобається слухати, як говорить кохана, хоча він добре знає, що звук музики набагато приємніший. Поява у першому рядку лексеми «вухо».

для якого голос коханої «грає», навіть дещо суперечить оригіналу, адже там цей голос не схожий на музику. У другій частині катрену з являється лексема «янгол» - лексична заміна лексеми «богиня». Заперечення, що стосується досвіду ліричного героя переноситься з об’єкту порівняння на об’єкт опису: поет не бачив, як ходять богині, а ліричний герой оригіналу натомість не називає свою кохану ангелом. Внаслідок такої підміни змінюється смисл оригіналу.

Переклад О. Виженка також містить додавання:

«Солодкоспіва» дівчину всі звуть,

Все ж музика солодша і ніжніша.

Богині, кажуть, ходять, мов пливуть;

Вона землею ходить і не більше. [6, с. 267]

В оригіналі немає ані згадок про те, як звуть кохану інші люди, ані того, що люди кажуть про богинь. Перекладач вводить у текст лексему «солодкоспіва», яка вочевидь перегукується з метафорою, котру вживали сучасники Шекспіра по відношенню до нього самого. Нагадаємо, що Бен Джонсон у своїй широковідомій присвяті Вільяму Шекспіру, що увійшла до Першого Фоліо (1623), назва драматурга «солодкоголосим лебедем Ейвона». Крім того, рима «ніжніша» - «не більше» є неточною, що дещо псує загальне фонетичне враження від перекладу.

Щодо останнього дистиху, то тут найважливішим, на нашу думку, постає відтворення його парадоксальності:

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare. [86, c. 131]

Найменш вдалим видається версія, запропонована О. Виженком:

Краси б не втратила нітрохи, запевняю,

Якби тебе з богинею зрівняв я. [6, с. 267]

Тут взагалі змінено смисл оригіналу. адже створюється враження, що порівняння з богинею не позбавило б опис коханої принадності. Натомість в тексті оригіналу маємо цілком протилежну думку: для ліричного героя його кохана є такою ж рідкісною, як і для іншого закоханого будь-яка інша жінка, яку возвеличували фальшивими порівняннями. Тобто месседж Шекспіра полягає в тому що його кохана не потребує фальшивих порівнянь.

Ця ідея доволі точно передана І. Редчицем, якому вдалося відтворити і наявний в оригіналі зворот «by heaven» («клянуся»):

І все ж, клянуся, що вона миліша

За всіх оспіваних в нещирих віршах. [62, с. 33]

Досить вдало відтворив фінальний дистих і Г. Пилипенко.

Її краса природне має вбрання –

Тут зайві всі фальшиві порівняння. [63, c. 275]

Як бачимо, перекладач тут уникає дослівності та жертвує еквівалентністю заради адекватності.

 

 

Предыдущая статья:Сонет 66 та його новітні українські переклади Следующая статья:Сонет 144 і його переклади крізь призму перекладознавчої компаративістики
page speed (0.0112 sec, direct)