Всего на сайте:
183 тыс. 477 статей

Главная | Литература

Реконструкція контекстуального фону та дослідницького дискурсу щодо Шекспірового сонетарію  Просмотрен 46

 

Перш ніж розпочинати аналіз перекладів художнього тексту, необхідно реконструювати контекстуальний фон – історичне, біографічне, соціокультурне тло – появи мистецького продукту. Особливої ваги ця процедура набуває у випадку, коли художній текст має певні точки непроясненості, або коли існують дискусійні моменти, пов’язані з твором. Сонети Шекспіра належать до саме такої категорії літературних артефактів.

Згідно з результатами наукових досліджень шекспірознавців, які вивчали сонетарій англійського генія [75; 76; 78; 77; 83; 71; 88; 82; 89; 73; 70], він постає найзагадковішим твором шекспірівського канону. По-перше, все ще існує одностайної думки про час створення сонетів. Одні вчені вважають, що Шекспір писав їх протягом 1592-1598 років, а надрукував лише у 1609 році. Інші ж припускають, що окремі сонети писалися чи то раніше, чи то пізніше цього часу [2, c. 579; 1, c. 776; 74, c. 8-9]. Зокрема, найавторитетніший вітчизняний знавець Шекспірового сонетарію М. Габлевич доводить, що сонети були написані Шекспіром у період 1590-1603 р.р. [8, c. 105].

Хронологія є вкрай важливою і для перекладу сонетів, адже у текстах є чимало моментів, які потребують розкодовування: наприклад, інколи доволі важко зрозуміти, хто є адресатом конкретного вірша – чоловік чи жінка. Як зазначає М. Габлевич, яка сама вступала літературним редактором двох українських перекладів сонетарію, здійснених Д. Павличком та Н. Бутук, «Сонетарій свій Шекспір писав як щоденник. Окремі листи зі щоденника він «виривав» і давав читати «близьким друзям». Це був особливий щоденник, у якому фіксувалися не дати, люди чи події, а лише почуття й думки, і викладалися вони у вигляди віршованих монологів. Іноді такий монолог – це думка вголос на самоті, іноді – репліка в діалозі з уявним партнером, а фактично – в розмові з самим собою [8, c. 107].

Тож при перекладі інтерпретатор обов’язково має взяти до уваги той факт, що сонети Шекспіра – своєрідна лірична сповідь, яка містить то високу напругу почуттів (116, 129), то глибокий драматизм (66, 144). Не можна нехтувати і структурно-семантичною природою окремого сонету, тобто необхідно визначити, чи є він монологічним, чи діалогічним.

Друга проблема, про яку пишуть дослідники Шекспірових сонетів, – проблема автобіографічності. Загальновизнаним є той факт, що сонетарій умовно поділяють на дві частини. Першу називають «юнаковим циклом» і включають до нього сонети 1-126, а другу – «жіночим циклом» (127-154) [70; 74; 79; 80; 85].

Безперечно, ліричний герой сонетарію звертається не лише до друга і коханої. Значна кількість сонетів у кожному з циклів присвячені різним темам (час, мистецтво, суспільство, продовження роду та ін.). «Є в сонетарії, – пише М. Габлевич, – вірші-звернення й до інших об’єктів – Музи, Часу, Любові, до власної душі; є й просто «безадресні» вірші-роздуми» [8, c. 106]/ Саме тому, хоча сонетарій і має своєрідну сюжетну лінію – дружба, кохання, любовний трикутник – кожний окремий сонет треба перекладати як самостійний завершений текст і одночасно як елемент цілісної художньої єдності.

Не менш важливим для перекладу сонетарію є і суто літературне тло, на якому він виникає.

Друга половина XVI століття була в Англії часом найвищого розквіту сонетної творчості. Як стверджує О. Алексєєнко: «Завдяки родоначальнику нової європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів про Лауру), сонет стає улюбленою формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.). Надзвичайно популярним був сонет в Англії» [1, с. 777].

На англійському ґрунті жанр сонету виникає задовго до В. Шекспіра. Ще на початку XVI століття Гері Говард (граф Саррі) починає писати вірші, наслідуючи манеру Франческо Петрарки. «Ранній англійський сонет споріднений, - як доводить А.Боковець, - із жанрами пісні та епіграми… Щодо тематичного діапазону англійського ренесансного сонета, то він містив любовну, духовно-релігійну і соціально-сатиричну проблематику» [4, c. 16].

Цікаво зазначити, що та модель сонету, яку зазвичай називають шекспірівською (вона складається не з двох катренів і двох терцетів, як петрарківська, а трьох катренів і фінального двовірша), була вперше введена в літературний обіг саме Генрі Говардом та його другом Томасом Вайєттом. Шекспір же довів її до досконалості, саме тому цю модель пов’язують з його ім’ям.

Серед великих англійських сонетярів-попередників Шекспіра слід згадати Філіпа Сідні, чий цикл «Астрофіл і Стелла» (1580-1584) сформував моду на сонети, та Едмунда Спенсера, цикл якого «Аморетті» (1585) приніс цьому поетові всесвітню славу. За словами української дослідниці М. Щербини, «новаторство Е. Спенсера рельєфно проступає у жанрі сонету, строфа якого відрізнялась від зразків його попередників не тільки розміром (ababbcbccdcdee), але і мелодійністю та мальовничістю» [69, c. 10].

Цікаво зазначити, що за часів Шекспіра саме слово «сонет» вживалося у двох значеннях: вірш, що складається з 14 рядків і пісня,яка виконувалася у супроводі музичних інструментів. Підтвердженням цього, як вважає українська дослідниця В. Шереметьєва, є збірка Ф. Сідні «Деякі сонети» (1581-1582), до якої входять тридцять два вірші, а «власне сонетною формою написано лише тринадцять із них» [68, c. 10].

Крім вищезгаданих сучасників Шекспіра до сонетного жанру зверталися також Семюел Деніел («Делія», 1592), Майкл Дрейтон («Ідея», 1593), Томас Лодж («Філліда», 1593) та ін. В єлизаветинські часи існували навіть своєрідні змагання поетів-сонетярів, але, як доводить М. Габлевич, Шекспірові сонети «не писалися для участі в отому своєрідному змаганні сонетярських талантів. арбітрами в якому була читацька публіка. Однак ця публіка читала й Шекспірові сонети: принаймні деякі з них ходили у списках серед його «близьких друзів»» [8, c. 106].

Тож перекладачеві сонетів Шекспіра обов’язково варто пам’ятати про те, наскільки відповідальною творчою працею було написання поезії в умовах, коли так активно друкувалися сонетні збірки. Це, з одного боку, виховувало художні смаки читача, який ставав все більш вибагливим до форми. З іншого боку, це ставило надзвичайно високу планку перед поетами, кожний з яких прагнув літературного успіху і визнання.

Таким чином, розуміння контекстуального фону, на якому з’явився літературний твір, є обов’язковим для адекватного відтворення тексту першоджерела цільовою мовою. Такому розумінню сприяє знайомство з дослідницьким дискурсом.

 

 

Предыдущая статья:Український сонетарій Шекспіра у ХХ столітті: репрезентативні персоналії та їхні здобутки Следующая статья:Сонет 66 та його новітні українські переклади
page speed (0.0389 sec, direct)