Всего на сайте:
210 тыс. 306 статей

Главная | Литература

Переклади «Сонетів» В. Шекспіра в Україні ХІХ століття  Просмотрен 295

  1. Сонети Вільяма Шекспіра
  2. Перекладознавча компаративістика на сучасному етапі: провідні персоналії та їхні здобутки
  3. Алгоритм компаративного аналізу перекладу поетичних текстів
  4. Український сонетарій Шекспіра у ХХ столітті: репрезентативні персоналії та їхні здобутки
  5. Реконструкція контекстуального фону та дослідницького дискурсу щодо Шекспірового сонетарію
  6. Сонет 66 та його новітні українські переклади
  7. Й сонет Шекспіра в інтерпретації сучасних українських перекладачів
  8. Сонет 144 і його переклади крізь призму перекладознавчої компаративістики
  9. ВИСНОВКИ, Українська сонетна шекспіріана ХХІ століття щедра на творчі пошуки ..
  10. Список використаних джерел
  11. Сопоставьте стихотворение А.А. Фета «Ласточки пропали…» с первой
  12. Урок № 31. Сельма Лагерлёф. Главы из книги «Чудесное путешествие Нильса с дикими гусями».

 

За своєю популярністю та частотою появи нових видань сонетарій Шекспіра поступається лише Псалмам царя Давида. Тому логічним видається той факт, що сонети Великого Барда залишаються у фокусі перекладацької уваги інтерпретаторів в усьому світі. Першим, хто звернувся до перекладу сонетів Великого Барда українською мовою, був видатний український літератор Іван Франко, який справедливо вважається засновником українського шекспірознавства. Саме він виступав літературним редактором фундаментальної праці іншого визначного українця Пантелеймона Куліша, який поставив собі за мету ознайомити співвітчизників з драматургією англійського генія. Саме Франко, як зазначає Р. Зорівчак, був автором дванадцяти шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”(“Шекспір в українців”) [18].

Його перші переклади з Шекспіра з’явилися у 1879 р. і протягом життя поет періодично робив спроби інтерпретації творів англійського генія українською мовою. За словами Р. Зорівчак, «Франкові переклади, зроблені передусім з просвітницьких спонукань, мають не лише історико-літературне значення. Вони зберігають пізнавальну й певну художньо-естетичну вартість і нині» [18]. Слід зауважити, що І. Франко не лише переклав низку сонетів Великого Барда, але й здійснив переклади комедії «Венеціанський купець», а також уривків із трагедії «Король Лір» і трагікомедії «Буря».

За спостереженням В. Цибулько, І. Франко не ставив за мету збереження формальних особливостей оригіналу (віршовий розмір та кількість рядків), однак намагався якнайповніше відтворити зміст. Так 130-й сонет, перекладений чотиристопним ямбом і тристопним хореєм, складається не з 14 рядків, як це притаманно сонетній поезії, а з 24, розділений на шість катренів, в яких римуються лише парні рядки [60, с. 112.].

В цілому, Івану Франкові належить 12 перекладів сонетів (76, 96, 130, 131, 29, 30, 66, 14, 28, 31, 143). Деякі переклади здійснювалися з польських чи німецьких версій сонетарію, але згодом, коли геніальний український поет опанував англійську мову, він працював з оригіналами. За словами Р. Зорівчак, його «приваблювала не стільки рідкісна навіть для В. Шекспіра поетична вимережаність сонета, скільки глибінь, шляхетність висловленого в нім почуття, багатство і незрівнянна оригінальність словесних образів, місткість сентенцій. Перекладати твори В. Шекспіра, “відкривача слів” (Б. Шоу), – неймовірно важко.

Характерна риса перекладів І. Франка – мислення художніми цілісностями, логічність і ясність думки. Відчувається, що перекладач має бездоганний смак, ерудицію, володіє рідною мовою до абсолютних глибин» [18].

При перекладі сонетів І. Франко звертав особливу увагу на характер авторських рефлексій, ним добре відтворено хід роздумів ліричного героя, його горе, болі, радощі. Перекладач незрідка вдається до лексичних замін, які роблять текст сонету метафоричнішим. Зокрема, словосполучення «endeared with all hearts» інтерпретатор відтворює як «серця заперті», а фразу «Love and all Love’s loving parts» він метафоризує, використовуючи лексему «сон»: «В ній зміст любові і любовних снів». Шекспірова фраза «And all those friends which I thought buried» в перекладі також насичується новими конотаціями, адже І. Франко використовує у перекладацькій версії образне словосполучення «здобич смерті»: «Тих другів, що я мав за здобич смерті» [59, с. 341].

Приміром, у сонеті 143 В. Шекспір вдається до численних порівнянь. При цьому незрідка порівнюються цілком звичні та буденні об’єкти:

Whilst her neglected child holds her in chase,

Cries to catch her whose busy care is bent

To follow that which flies before her face,

Not prizing her poor infant's discontent:

So runn'st thou after that which flies from thee,

Whilst I, thy babe, chase thee afar behind;

But if thou catch thy hope, turn back to me,

And play the mother's part, kiss me, be kind. [86, с. 145]

І. Франко вдало відчув цю образну особливість Шекспірового слова і йому вдалося надзвичайно вдало відтворити її засобами української мови:

А тим часом дитя кричить і плаче

І все за нею кличе: «Мамо, мамо!»

Вона ж нічого не вчува, не баче,

Поки курчатка не знайде, – так само

Й ти того, що втіка від тебе прагнеш,

А я, дитя, зову тебе з сльозами:

«Вернись до мене, як мету свою осягнеш!» [59, с. 344].

Вдале відтворення художніх засобів оригінального вірша у перекладацькій версій цього сонету відзначає і Р. Зорівчак. Як зазначає дослідниця, ліричний герой порівнює свою кохану, байдужу до його благань, з господинею, яка, не звертаючи уваги на ридання дитини, марно ганяється за курчатком [18]. Така перекладацька стратегія дозволяє в повній мірі відтворити страждання закоханої людини, яка не отримує відповіді на свої почуття.

На межі ХІХ-го і ХХ-го століть творчість В. Шекспіра була дуже популярною серед перекладачів багатьох країн світу і незрідка інтерпретаторами обиралася стратегія своєрідної адаптації творів британського генія під ту чи іншу культуру для кращого розуміння ліричних месседжів оригіналів [49; 55]. Втім, в Україні в цей час сонети англійського генія перебували на периферії уваги перекладачів, та і драми перекладалися не так часто. Очевидно, що головною причиною недостатньої кількості перекладів Шекспіра було становище української мови в Російської імперії на той період. Дуже часто її називали просто «малороссийским наречием», тому й видавцям було не вигідно займатися публікацією «малороських творів». Як зазначає Ю. Черняк, український шекспірівський дискурс в той період (друга половина XIX ст.

– дореволюційні роки XX ст.) мав колоніальний характер, якому була властива «тематизація вкрай важливої для українського соціуму конфліктної ситуації, породженої пошуками національного автостереотипу в умовах колоніального поневолення» [61, с. 9]. Український шекспірівський дискурс формувався під впливом всебічних утисків зі сторони Російського імперського уряду, який вів політику навмисного нав’язування українському народові своєрідного комплексу культурної та ментальної неповноцінності. Саме через це переклад шекспірових творів українською мовою в той час здійснювався доволі рідко.

Втім, навіть у цей складний час все ж здійснювалися переклади класичної спадщини українською мовою. При цьому незрідка доводилося штучно «наближати» ці твори для потенційних реципієнтів. Однією із найбільш вдалих спроб такого «наближення» правомірно визнати перекладацький експеримент Ю. Федьковича, який переклав Шекспірові твори, використовуючи гуцульський діалект української мови. Така перекладацька стратегія дозволила зробити англійського літератора набагато ближчим і зрозумілішим для пересічних українців, водночас, розширивши коло потенційних читачів.

Шекспірові сонети у ХІХ ст. перекладав також Павло Грабовський, який став займатися художнім перекладом під час перебування в Іркутській в’язниці. Перекладацька спадщина П. Грабовського налічує твори з 27 національних літератур, зокрема російської, польської, англійської, чеської, словацької, болгарської та ін. Літератор стверджував, що до перекладу він ставився як до особливого стану душі. Зауважимо, що з такою позицією пізніше солідаризувалися й інші перекладачі, зокрема, А. Кримський, який називав жагу до перекладання “бессознательным побуждением” [15, с. 253]; та Г. Кочур, для якого переклад був “життєвою необхідністю” [27, с. 1074]. Обираючи вірші для перекладу чи переспіву П. Грабовський незрідка віддавав перевагу авторам, які були йому ідейно близькими. Так, приміром, інтерпретатор створює переспіви поезії «Ельдорадо» Е. По, оскільки в ній втілений мотив пошуку ідеалу, абсолютної волі, який був важливим для Грабовського.

Цікавою особливістю перекладацького стилю П. Грабовського є збагачення перекладацьких версій власними ідеями. Саме тому більшість його перекладів правомірніше називати переспівами. У переспівах П.

Грабовського присутні українські фольклорні мотиви, зокрема незрідка використовуються елементи української народно-пісенної лірики. Загалом, творчість П. Грабовського має народно-поетичний характерці твори за «своїм композиційним ладом, психологізмом та образною системою скидаються на пісні…» [5, с. 19]. Доцільність такого підходу обґрунтовується потребами тогочасного читацького загалу. М. Стріха зазначає, що українське село навряд чи потребувало творів Байрона. Вони були необхідні передусім для української мови, адже ці інтерпретації сприяли її розвиткові та становленню [51, с. 90].

Як зазначає І. Уштан, П. Грабовський у своїй творчості завжди орієнтувався на простих читачів з народу. Про це він неодноразово писав на сторінках свого епістолярію. П. Грабовський ставив за мету «прищепити» іноземну культуру на український ґрунт і робив це у зрозумілий, близький для тогочасного українського читача спосіб, готуючи реципієнта до сприйняття складніших, «неадаптованих» текстів [58, с. 397].

Незважаючи на досить вільне поводження із оригінальними текстами, перекладацька діяльність П. Грабовського все ж мала величезне значення для становлення сучасної української мови. Крім того, саме завдяки його перекладом багато читачів вперше долучилися до європейського класичного літературного канону. Український перекладач Г. Кочур вважав, що перекладацькі спроби П. Грабовського можна назвати подвижницькими: “…на засланні, далеко від культурних центрів, від бібліотек, позбавлений можливості систематично діставати потрібні книжки він невтомно поширював обрії української поезії, присвоюючи їй усе нові та нові імена” [26, с. 76].

Солідаризується із цією думкою і відомий історик українського перекладу М. Москаленко. Він зазначає, що переклади Грабовського значно розширюють діапазон поетичних явищ, відтворених українською мовою. З огляду на це, дослідник простежує виразну паралель до І.

Франка та його перекладацької праці: «Подібно до Франка, дбаючи не так про формальну викінченість своїх перекладів, як про живу експресію та непідробну щирість поетичного письма, Павло Грабовський за найтяжчих умов сибірського заслання витворив велику, досі ще не оцінену авторську антологію світової поезії, що, подібно до Франкового перекладацького доробку послужила певним дороговказом для перекладачів наступних поколінь, починаючи з поетових молодших сучасників» [38, с. 204]. Окремо зазначимо, що І. Франко та П. Грабовський листувалися, крім того, Франко допомагав у публікації творів літератора, що перебував у засланні.

У критичному нарисі «Московські переклади творів Шевченкових» П. Грабовський розкрив своє розуміння перекладу: «Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як і він. Не бувши таким, переклад може вражати своїм хистом поетичним просто яко твір літературний, може чарувати своєю красою артистичною, може навіть часом стояти повище від первотвору… Словом, не задоволяючи читача яко переклад, останній може мати сам по собі певну вартість літературну і справляти користь читаючій громаді» [11, с. 136].

Таким чином, Грабовський не ставив перед собою задачі повної відповідності перекладу оригіналові. Головне для нього – відтворення своєрідного «духу» твору, а також його художніх особливостей, які й викликають естетичний ефект. Також, як бачимо, П. Грабовський допускає можливість вільної трансформації першотексту, привнесення нових ідей, які відсутні в оригіналі. Такі додавання, на думку літератора, не лише не псують текст, але й можуть зробити його кращим, більш довершеним, ніж оригінал.

У перекладних творах П. Грабовського простежується різний рівень відповідності оригіналам. Надсилаючи Б. Грінченку переспіви віршів Р. Бернса, він писав: «Цезури не додержав був скрізь тому, що не давав їй великої ваги; правил піїтики цілком обов’язковими для себе не вважаю, аби мова була гарна, легка, плавна та музична» [11, с. 270]. Таку ж перекладацьку стратегію Грабовський реалізував і при перекладі Шекспірового сонет арію. Перекладаючи 29-й сонет Шекспіра, який 1900 р. вийшов друком у «Літературно-науковому віснику», П. Грабовський надав «вільному» сонету Шекспіра класичних рис, розділивши його на два однаково римовані катрени і два терцети [28, с. 716]. Однак правомірно зауважити, що таке приведення сонета до класичної форми є непоодиноким явищем української перекладацької шекспіріани, адже таким самим шляхом пішов Д. Паламарчук, переклавши 33-й сонет на “італійський канонічний манер” (однакове римування в обох катренах) [29, с. 702].

 

 

Предыдущая статья:Алгоритм компаративного аналізу перекладу поетичних текстів Следующая статья:Український сонетарій Шекспіра у ХХ столітті: репрезентативні персоналії та їхні здобутки
page speed (0.3882 sec, direct)