Всего на сайте:
183 тыс. 477 статей

Главная | Литература

Перекладознавча компаративістика на сучасному етапі: провідні персоналії та їхні здобутки  Просмотрен 103

 

З кожним роком зростає роль художнього перекладу, який став засобом взаємообміну культурними цінностями і традиціями, поглядами на життя, духовними цінностями тощо. Іншими словами, художній переклад можна сміливо називати видом міжнаціональних культурних взаємин [30, с. 256]. Разом з набуттям такого «статусу» художній переклад потребує розробки ряду підходів щодо визначення його адекватності. Адже при перекладі художнього твору перекладачеві необхідно враховувати тип мислення потенційного читача (наприклад, сприйняття світу представниками «східного» та «західного» типів мислення), рецепцію твору в іншомовному середовищі, національно-історичну систему понять та цінностей. Усі вищезазначені особливості й привертають особливу увагу перекладознавців до компаративістичного методу перекладу художніх творів.

Компаративістичний підхід вже давно фігурує в таких галузях науки, як філософія, літературознавство і мовознавство, а останнім часом «знайшов» своє місце у перекладознавстві. Маємо зазначити, що найвиразніше компаративістика виступає у царині філософії. Під компаративістично-історичним методом розуміємо «науковий метод, за допомогою якого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в історичних явищах, досягається пізнання різних історичних етапів розвитку одного й того ж явища [19, с. 9].

Взагалі процес становлення філософської компаративістики пройшов довгий шлях від зачатків у давні часи до інституалізації у 30-40-і роки ХХ ст. Перше визначення цього виду компаративістики надав П.Т. Раджу: «Філософська компаративістика – молода наука. Вона не могла виникнути до встановлення тісних контактів між різними традиціями у філософії. Нині Схід і Захід увійшли в контакт один з одним у безпрецедентних масштабах і потребують більш поглибленого розуміння одне одного. Ця потреба уже не є питанням інтелектуальної допитливості, а стає справою життя» [19, с. 13].

Компаративістика фігурує не тільки у філософських методологіях, компаративістичний підхід практично застосовують і в літературознавстві. В поняття «літературознавча компаративістика» вкладають порівняльні дослідження, об’єднані як історично, так і методологічно, явища різноманітні і неоднозначні, її позиціонують як парадигму теоретичних підходів та практик. [33, с. 6]. Зазначимо також, що літературознавча компаративістика, попри всю її відокремленість, тісно пов’язана з теорією перекладу (і перекладознавством узагалі), що зумовлюється спільністю об’єкту зацікавлень за різної предметної спрямованості. [33, с. 49].

Знайомство з працями науковців, що досліджували історію становлення порівняльного методу в західноєвропейській гуманітаристиці, дає підстави виокремити декілька етапів розвитку компаративістики.

Перший етап, який, на нашу думку, можна назвати початковим, припадає на першу половину ХІХ ст. і пов’язаний з іменами відомих німецьких вчених-романтиків братів Якоба і Вільяма Гріммів, які висунули й обґрунтували міфологічну теорію походження поезії. Подібність, виявлена в процесі порівняння фольклорних творів, що виникли в лоні різних культурних традицій, дала братам підстави говорити про індоєвропейську спорідненість фольклорного фабульного фонду. Започаткований ними генетичний принцип вивчення словесного мистецтва був згодом розвинений у працях француза Т. Бенфея і англійця Е. Тейлора. Т. Бенфей, зокрема, запропонував так звану міграційну теорію, або теорію мандрівних сюжетів, яка пояснювала очевидну подібність між творами через ефект запозичення [43, с. 10]. Е. Тейлор – один із засновників англійської антропологічної школи етнологів – обґрунтував теорію самозародження сюжетів, пояснивши подібність спільністю проблем, які хвилювали первісну людину, та схожістю художнього мислення представників різних етнокультурних традицій на початкових стадіях цивілізаційного розвитку.

Другий етап, що припадає на другу половину ХІХ – першу третину ХХ століття, позначений іменами російського філолога О. Веселовського та діяльністю так званих «російських формалістів». Основним здобутком О. Веселовського як фундатора історичної поетики стало обґрунтування принципу причинності, згідно з яким, сутність поезії пояснювалася, виходячи з її історії. Дослідження представників російського формалізму (Б.

Шкловський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум) пішли у принципово іншому напрямку і були спрямовані на пояснення подібності мотивів та сюжетних схем через їхні функції у творах. Саме з цих двох принципово відмінних підходів і пішли, на думку І. Папуші, основні лінії розвитку компаративістики в ХХ столітті – марксистська і структуралістська [43, с. 14].

Третій етап (друга половина ХХ ст.) характеризується існуванням великої кількості різноманітних шкіл і течій. Оскільки в цей час інтенсивно розвивалася літературознавча наука в цілому і виникло чимало нових методологій в гуманітаристиці, розвиток компаративістики став невід’ємною частиною загальної еволюції не лише філології, але й філософії, культурології, мистецтвознавства тощо. Серед найвідоміших компаративістів можна назвати словацького вченого Д. Дюришина («Теорія порівняльного вивчення літератури»), канадського структураліста Н. Фрая («Анатомія критики»), російських філологів В. Жирмунського («Порівняльне літературознавство. Схід і захід»), Г. Гачева («Національні образи світу»), І. Неупокоєву («Проблеми взаємодії сучасних літератур»), українських науковців Д. Наливайка («Мистецтво: напрямки, течії, стилі»), Р. Гром’яка («Естетика і критика»), А. Волкова («Лексикон порівняльного літературознавства»), А. Нямцу («Поетика традиційних сюжетів»).

У цілому в лоні сучасної компаративістики співіснують і взаємозбагачуються такі галузі порівняльних студій, як літературознавча компаративістика, лінгвістична компаративістика, філософська компаративістика, культурологічна компаративістика та перекладознавча компаративістика. Спільним для них є домінування порівняльного методу, а об’єкт дослідження визначається самим характером феноменів, які порівнюються. Для літературознавчої компаративістики це – літературні взаємини і контакти, специфіка рецепції зарубіжних авторів та їхніх творів в лоні національної культурної традиції, мандрівні сюжети і вічні образи, типологічна подібність різнонаціональних літератур (напрямів, течій, жанрів). Оскільки ця курсова робота здійснюється в рамках перекладознавчої компаративістики, то представляється доцільним зупинитися на цьому аспекті більш детально.

Перекладацька компаративістика є одночасно і окремою галуззю такої основної дисципліни літературознавства, як компаративістика, і одним із розділів сучасного перекладознавства, який фокусує увагу на зіставленні текстів художніх перекладів з текстами оригіналів літературних творів.

Для перекладознавчої компаративістики, як зазначає З. Лановик, характерні декілька пріоритетних аспектів дослідження: перший – порівняння оригіналу з перекладом, другий – рецепція твору в іншомовному середовищі, третій – проблема рецепції твору в системі історичних реалій, тобто за умов, коли перекладач не був сучасником автора і не розумів його середовища та історичної конкретики ідентичним чином [30, с. 258-260].

Отже, як бачимо, об’єкт перекладознавчої компаративістики є доволі широким і міститься в рамках перекладознавства. Що стсується предметів дослідження, то їх може бути декілька – від конкретних текстів оригіналу і його перекладів до окремих аспектів поетики (наприклад, художні образи, стиль, жанр, ритмомелодика) чи навіть художніх манер автора оригіналу та перекладача, або культурних епох чи національних стилів. У перекладі художньої літератури іноді відчувається індивідуальні перекладацькі стилі, які також потребують дослідницької уваги.

Компаративістичний аналіз текстів оригіналу й перекладу – це аналіз форми та змісту тексту перекладу у порівнянні з формою і змістом тексту оригіналу. Ці тексти є фактичним матеріалом для дослідження особливостей перекладу. У процесі компаративістичного перекладацького аналізу виявляються граматичні відмінності обох мов (мови тексту оригіналу і перекладу, відповідно), зміни форми і змісту, підбір влучних еквівалентів, способи перекладу фразеологізмів, прислів’їв, приказок, неологізмів. Тобто компаративістичний аналіз перекладу досліджує абсолютно всі реалії та механізми перекладу. Крім того, можливий процес порівняння декількох текстів перекладу одного й того ж оригіналу.

Інтерес до перекладацької компаративістики в науковому просторі є достатньо великим, що засвідчують праці радянських та сучасних українських лінгвістів. Наукові конференції, семінари, «круглі столи», проведені в останні роки, підтверджують неабиякий інтерес до самого явища перекладознавчої компаративістики. Тобто, з вузькоспеціального інструменту філологів, як свідчать спостереження в інших галузях знань, компаративістика стає важливим компонентом досліджень різного профілю [12, с. 29].

Дослідженням теоретично-методологічних засад компаративістичного перекладацького аналізу у різні часи займалися В. Гак, В. Виноградов, О. Реформатський, В.

Комісаров, Ю. Волков, В. Бібіхін та багато інших лінгвістів.

В. Гак, приміром, у своїй статті «Порівняльні дослідження та перекладацький аналіз» зазначає, що порівняльні дослідження не обов’язково звертаються до перекладу, а тільки в тому разі, коли мова йде про порівняння на рівні форм і значень [10]. Якщо ж компаративний аналіз здійснюється по відношенню до функціонування цих слів і форм у мовленні, то, безперечно, він неможливий без урахування даних перекладу.

До того ж, В. Гак дає у своїй статті визначення адекватного перекладу. посилаючись на роботу дослідників-«контрастивістів», які, порівнюючи переклад з оригіналом, дають уявну оцінку фразам перекладу. Якщо ж «контрастивіст» не використовує взагалі текст перекладу, це означає, що останній не відповідає стилістичним, прагматичним аспектам перекладу і не є адекватним. Цікавим також є підхід до оцінки перекладу с точки зору «перекладознавця» та «контрастивіста». Якщо у першому випадку виявляються і аналізуються недоліки перекладу, то у другому – оцінка є імпліцитною (невдалі переклади просто не розглядаються) [10].

Один із засновників радянської трансляторики В. Виноградов у «Вступі до перекладознавства» [7, с. 82] розглядає принципову різницю між компаративістикою перекладацькою і лінгвістичною. На його думку, лінгвістичний компаративний аналіз здійснюється на рівні мов як національних комунікативних систем і має полісемантичний характер. Поряд із цим перекладачі порівнюють різномовні слова у конкретних контекстах оригіналу і перекладу. Тому слова в одному лексичному значення зазвичай слугують матеріалом для перекладацької компаративістики.

У вітчизняній науці одним з перших, хто звернув увагу на проблему перекладу в контексті мовних досліджень, був О. Потебня. Він дійшов висновку, що поезія є мисленням в образах: «Без образу немає мистецтва, зокрема поезії» (цит. за [31, с. 272]). Ідеї О. Потебні та його послідовників щодо аналізу твору і можливостей його перекладу мають важливе значення для компаративістичних студій. В першу чергу це стосується зіставного аналізу художньо-образних структур творів (оригіналу і перекладу), особливостей образотворення у художній спадщині окремих авторів та напрямів, стильових особливостей, художньо-поетичних систем. Це відкриває нові шляхи для вивчення порівняльно-історичної поетики [31, с. 277].

Серед українських дослідників, праці яких сформували теоретико- методологічні засади сучасної перекладознавчої компаративістики варто згадати Марину Новикову. У статті «Кітс – Маршак – Пастернак» вона звертає увагу на переклад поезії, адже в такому способі перекладу найбільш яскраво виражається активне втручання перекладача у текст [40, с. 29]. М. Новикова зазначає, що саме у поетичному перекладі виникає оптимальна ситуація: повноправне існування декількох перекладацьких варіантів одного оригіналу. У якості прикладу М. Новикова розглядає переклад сонетів англійського поета Джона Кітса у виконанні С. Маршака і Б. Пастернака. Акцент робиться на порівнянні поетичного обличчя російських майстрів слова у перекладених та оригінальних віршах, дослідження спільного і відмінного у індивідуальному стилі автора та перекладачів.

Варто зазначити, що М. Новікова відзначає, що в обох варіантах перекладу прослідковується особливий стиль Кітса, тобто автора оригіналу, що. без сумніву, свідчить про серйозний підхід до перекладу як з боку С.

Маршака, так і з боку Б. Пастернака. Цікавим є той факт, що під час компаративного аналізу обох перекладів з’ясовується одна закономірність: і С. Маршак, і Б. Пастернак випускають незначні деталі і майже рівні за кількістю «пропусків» тексту [40, с. 31].

Таким чином, авторка статті доходить до висновку, що обидва розглянуті переклади є «гарними та різними» [40, с. 36], але зберігають головну суть того, що бажав донести до читача автор оригіналу. У зв’язку з цим маємо ще раз наголосити на важливості здійснення компаративістичного аналізу перекладів.

Слід відзначити також наукові праці відомого перекладознавця Віталія Радчука. У статті «Перекладацький метод Миколи Лукаша» він, приміром, виявляє та аналізує особливості перекладацького стилю геніального перекладача Миколи Лукаша. Автор статті акцентує увагу на майстерності та віртуозності перекладів Лукаша, зауважуючи, що перекладацький метод – це, перш за все, творчий метод [45, с. 103]. Переклад М. Лукаша він порівнює з перекладами В. Жуковського, А. Фета, К. Бальмонта. І мова йде не лише про переклад окремого твору, а про ставлення перекладачів до самого процесу.

Наприклад, В. Жуковський, на думку В. Радчука, у всіх своїх перекладах переймався тим, щоб передати сюжет і образи, він змінював розмір, не зважав на плин вірша. А. Фет, натомість, найуважніше ставився саме до плину вірша, тож його російські версії дуже точно накладаються на оригінал. Але водночас, Фет жертвував заради цього смислом. Що стосується К. Бальмонта, то цей перекладач перемався здебільшого лише передачею розміру першотвору, і зовсім нехтував, наприклад, стилем самого автора [45, с. 104]. Що стосується М. Лукаша то він намагався знайти унісон – самого автора і «власного» твору. До того ж, він прагнув поєднати смислотворчі контексти оригіналу і свої власні. Це яскраво ілюструє приміром, введення прямої цитати з Шевченка в заповіт, виголошений Фаустом: «Простеляться лани широкополі, // Стада рясні заграють на роздоллі, // Круті горби зведе трудящий люд, // Укриє їх узорами споруд - // І заживе в цім краї, як у раї…» [45, с. 104].

М. Лукаш намагався уникати недоперекладу. Це пояснюєтся тим, що перекладач ставив за мету не тільки перекласти твір і донести до читача його суть, але й розширити ресурси української мови, активізуючи призабуту лексику і новотвори [45, с. 104]. Цікавою особливістю перекладів Лукаша є українізація. Майже кожен його переклад підлягав жорстокому пресуванню зі сторони колег, адже українська стихія прослідковувалась у Лукаша і у «Дон Кіхоті» Сервантеса, і у «Декамероні» Боккаччо.

На відміну від В.

Жуковського, М. Лукаш приділяв значну увагу мелодії, ритму, звукообразу. Як ілюстрацію, В. Радчук наводить порівняльний аналіз «Осінньої пісні» П. Верлена у виконанні М. Лукаша та Г. Кочура. Варіант останнього більш спокійний і ніжний, тоді як у перекладі М. Лукаша твір сповнений драматизму, тож і спокій йому аж ніяк не властивий.

Цікавим є перекладознавчий аналіз українських перекладів творів В. Вітмена, адже відомо, що у поезії цього автора відчувається особливий ритм, який ускладнює процес «вдалого» перекладу. Наталія Науменко у статті «Нові тональності співучої Америки: студія перекладів одного вітменівського вірша» [39] виявляє особливості перекладу поезії В. Вітмена «I hear America singing» українськими та російськими перекладачами. Цей вірш визначається деякими дослідниками як «правильний або майже правильний силабо-тонічний розмір» [39, с. 260]. Ще одним його визначенням є наступне: це – «вірш, призначений для читання вголос, що його поет проголошує, мов біблійний пророк» [42, с. 120-121].

Дослідниця Н. Науменко виділяє ряд особливостей, на які звертають увагу як українські, так і російські перекладачі. Серед них цікавими є, приміром, переклад анафори, що в оригіналі зображається за допомогою артикля the. Перекладачі тут використовують різні за звучанням, але ідентичні за семантикою частини мови. Значну увагу вони приділяють і перекладу анепіфори. Щоправда, що її зберігають не всі. Переклад К. Бальмонта, наприклад, відхиляється від порядку слів оригіналу, тоді як у самому Вітменовому вірші простежується чітке повторення початкового слова на кінці речення. Взагалі, переклад К. Бальмонта сприймається як інтерпретація романтика Вітмена крізь призму власного стилю перекладача. Більш вдалим бачиться переклад І. Кашкіна, який є лексично і ритмічно стрункішим. Серед українських перекладів Н. Науменко найкращим вважає переклад Н. Кащук. Але, треба зазначити, що цей переклад значною мірою можна вважати перекладом перекладу, адже Н. Кащук відкорегувала переклад І. Кашкіна. Зокрема, вона зосередила значну увагу на звукопису, що зробило її вірш зручним до читання [39, с. 262-263].

Отже, перекладознавча компаративістика відіграє важливу роль у розвитку перекладознавства, адже все пізнається у порівнянні, зокрема і якість перекладу. Наявність компаративістичних студій, наукових робіт щодо порівняння перекладів в Україні дає надію на те, що українські читачі не тільки матимуть можливість звернутись до якісних перекладів, але й отримають право на вибір варіантів перекладу. До того ж, саме завдяки процесу компаративістичного аналізу, з’являється можливість подивитися на твір і його смисл з різних позицій, аби прийти до власних висновків.

 

 

Предыдущая статья:Сонети Вільяма Шекспіра Следующая статья:Алгоритм компаративного аналізу перекладу поетичних текстів
page speed (0.011 sec, direct)