Всего на сайте:
123 тыс. 319 статей

Главная | Финансы, Менеджмент

Формування збалансованого страхового портфеля. Управління ціновою політикою.  Просмотрен 31

 

В сучасній економічній літературі під терміном „страховий портфель” розуміють сукупність страхових внесків, прийнятих даною страховою компанією, що характеризує загальний обсяг її діяльності. Він може також визначатися кількістю застрахованих об’єктів, договорів страхування, а також розміром загальної страхової суми. Крім того, страховий портфель характеризує зобов’язання страховика.

Страховий портфель є стаціонарним за умови рівноваги між новим притоком і відтоком договорів. Якщо рівновагу порушено, портфель стає нестаціонарним.

Усі розрахунки проводяться для теоретичної сукупності, причому умовно приймається, що відплив рівний припливу, тобто йдеться про стаціонарний портфель. Абсолютна більшість страхових компаній України працюють з нестаціонарними сукупностями, внаслідок чого страхові розрахунки, в тому числі і розрахунки тарифів, не завжди надійні.

Формування збалансованого страхового портфеля - важливе завдання страховика, оскільки саме на цьому етапі закладається фундамент всієї подальшої страхової діяльності. В теорії страхової справи існують принципи, якими повинен керуватися страховик при формуванні портфеля, однак в реальних ринкових умовах він знаходиться під тиском цілого ряду економічних, юридичних, психологічних і інших обставин, які суттєво ускладнюють реалізацію цих принципів.

Першим, і найважливішим принципом формування збалансованого страхового портфеля є врахування страховиком законів великих чисел і вибірки.

Закон великих чисел диктує:

По-перше, чим більше застрахованих об’єктів у портфелі, тим більш реальні статистичні розрахунки. Звідси випливає, що статистичні дані невеликої страхової компанії ще не є достатнім матеріалом для визначення тарифної ставки. У світовій страховій практиці страхові тарифи визначаються в основному не кожною конкретною компанією, а на ширшій статистичній основі. Так, у Франції статистику веде група технічних досліджень при федерації страховиків. Перестраховики користуються в основному світовими даними.

В Англії та Німеччині збором статистичної інформації займаються в основному найбільші перестраховики: в Англії – Lloyd, в Німеччині – Мюнхенське перестрахове товариство. Вони накопичують інформацію про ризики і дають котирування премії за новими видами страхування на основі визначення ймовірності настання страхових подій. Так, Lloyd дає котирування для більш ніж 90% об’єктів, що вперше приймаються на страхування, хоч його частка на ринку значно нижча.

По-друге, існує певний мінімальний розмір страхового портфеля, до досягнення якого закон великих чисел не проявляється. Звідси випливає, що, з одного боку, висновки і узагальнення, зроблені на основі даних компанії з невеликим страховим портфелем, можуть бути невірними, а з іншого боку – статистика великих портфелів не може бути використана для малих портфелів, що не досягли теоретичного мінімуму.

 

Закон вибірки вимагає,щоб договори певного виду страхування були приблизно однорідними, інакше не проявляються статистичні закономірності, без чого неможливо сформулювати зобов’язання страховика і страхувальника, а також планувати і прогнозувати кругообіг коштів страхового фонду. Досягти однорідності вибірки можна лише шляхом відповідного підбору ризиків як на стадії розробки правил і умов страхування, так і на стадії фактичного формування страхового портфеля. Закон вибірки спростовує твердження про те, що в портфелі, сформованому з різнорідних ризиків, відбувається їх вирівнювання, що стабілізує показник збитковості страхової суми – а відповідно, і фінансовий результат страхових операцій по портфелю в цілому. Ефект „усереднення” ризику може бути досягнутий тільки в достатньо великій сукупності. Для невеликої страхової компанії набір різнорідних ризиків в портфелі призводить лише до непередбаченості результатів, оскільки за умов неоднорідної вибірки страховик не може спиратися на статистичні закономірності.

 

Третім принципом формування страхового портфеля є незалежність ризиківміж собою. Деякі страхові випадки можуть призводити до одночасного пошкодження кількох об’єктів, внаслідок чого багато дрібних ризиків перетворюються в один катастрофічний. Така подія оцінюється як кумуляція збитку.

У страхуванні під кумуляцією розуміється стан портфеля, при якому велика кількість застрахованих об’єктів або декілька об’єктів із значними страховими сумами можуть бути пошкоджені внаслідок одного і того ж страхового випадку, що призводить до великих збитків. Найчастіше кумуляція є наслідком недостатньої територіальної розкладки збитку.

Велика кількість залежних один від одного ризиків, які знаходяться в портфелі страховика, можуть розглядатися як єдиний ризик. В цьому випадку настання страхового події викликає ланцюгову реакцію реалізації інших подій. Внаслідок цього множина дрібних ризиків перетворюється внаслідок тотальної взаємної залежності в один катастрофічний ризик. Тобто велика кількість дрібних ризиків в цьому випадку не забезпечує розподілу ризику в портфелі страховика. Звідси випливає висновок: вирівнювання ризику в даному страховому портфелі буде тим краще, чим нижчий в ньому ступінь залежності ризиків.

 

Вирівнювання ризику досягається з допомогою його розподілу. В процесі страхових операцій ризик розподіляється:

· між страхувальниками всередині даної страхової сукупності;

· між страховиком і страхувальником, наприклад, певна частка ризику залишається на відповідальності самого страхувальника, щоб забезпечити його зацікавленість в збереженні об’єкта;

· між страховиком і перестраховиком.

 

Доволі складним завданням для страховика є раціональне формування портфеля з позицій часового розподілу ризику, оскільки існують різні закономірності у різних видах страхування.

Основними типами часового розподілу ризиків є:

1) класичний, основною ознакою якого є рівномірність розподілу. На графіку видно, що ризик (збитковість страхової суми або частота настання) коливається навколо середнього показника в межах ризикової надбавки.

З таким типом розподілені ризики в традиційному майновому страхуванні (страхування будівель, домашнього майна).

Слід відзначити, що наведені в українській страховій літературі і використовувані на практиці формули і методика розрахунку тарифних ставок у ризикових видах страхування орієнтовані в основному саме на такий розподіл ризику. Однак цей варіант розподілу не є єдино можливим.

2) катастрофічний, основною ознакою якого є нерівномірність розподілу збитковості страхової суми або частоти настання в часі (рис.2). Катастрофічні ризики притаманні багатьом видам страхування: страхуванню від стихійних лих, екологічних ризиків, деяким видам транспортного страхування (морське, авіаційне) тощо.

За такого варіанту розподілу ризику в страховій практиці прийнято ділити його на дві частини: нормальну і катастрофічну. Нормальний ризик покривається страховиком самостійно, а катастрофічний або передається в перестрахування, або покривається за рахунок спеціального фонду катастроф, у створенні якого бере участь страховик.

 

  
 

3) зростаючий, основною ознакою якого є рівномірне підвищення ризику (рис.3). Показник збитковості страхової суми або частота рівномірно коливаються навколо середнього значення, проте саме середнє значення зростає.

  
 

У всьому світі за таким типом розподіляється ризик в медичному страхуванні у зв’язку з ростом захворюваності та вартості медичного обслуговування. Ріст витрат на охорону здоров’я викликаний об’єктивними причинами: зростанням кількості населення, в тому числі і частки людей похилого віку, розповсюдженням хронічних неспецифічних захворювань і здійсненням програм їх профілактики; розробкою міжнародних і національних програм боротьби з новими інфекційними хворобами; впровадженням нових дорогих медичних технологій.

Тип розподілу ризику з рівномірним підвищенням збитковості викликає певні труднощі в практиці страхової справи. По-перше, за умов використання прийнятої методики визначення тарифу на основі середньої збитковості страхової суми виникає необхідність постійного перегляду тарифу з плином часу. Це добре видно на прикладі Франції, де щорічно, а іноді і двічі на рік уряд змінює верхню межу оплати різних видів медичних послуг по соцстраху.

Друга проблема пов’язана з формуванням запасного фонду. На рис.3 видно, що якщо фонд сформований в період t за рахунок нетто-ставки, розрахованої на основі середньої збитковості страхової суми, то в період (t+1) фонду може не вистарчити для покриття ризику, тому що збитковість за цей час збільшиться. У цьому випадку необхідно застосовувати форсований метод формування страхових резервів не лише за рахунок тарифу, але і за рахунок частини доходу.

Якщо проводяться види страхування з різними типами розподілу ризику, відбувається їх взаємне накладання, що при достатньо великому портфелі дає згладжування відхилень. Проте набір різних типів розподілу ризиків в портфелі сам по собі ще не забезпечує такого згладжування – для цього ризики повинні бути певним чином підібрані. Випадковий набір ризиків може дати не згладжування, а кумуляцію збитку.

 

Страховик, як правило, проводить декілька видів страхування, що ставить питання про допустимі межі перерозподілу коштів всередині страхового портфеля між видами страхування. Це питання надзвичайно актуальне для практики і на сьогоднішній день не має однозначного вирішення.

У страхуванні практика перерозподілу коштів між об’єктами з різним рівнем ризику склалась історично. Для того, щоб до об’єктів, яким загрожує велика небезпека, не застосовувати надмірно високих ставок, частину навантаження відносять на страхування об’єктів, пошкодження і загибель яких менш ймовірні. Такий перерозподіл здійснюється і за територіальною ознакою. При обов’язковому страхуванні можливості будь-якого перерозподілу премії значно ширші, ніж при добровільному страхуванні, де тарифна ставка повинна знаходитися у більшій відповідності з показниками збитковості страхової суми.

Загалом вирішення цієї проблеми залежить від складу портфеля страховика. За умови, що страховик працює з чітко сформованими видами страхування, його портфель складається з самостійних страхових сукупностей, всередині яких розподіляється збиток. У цьому випадку перерозподіл ризиків між видами страхування суперечить таким суттєвим ознакам страхування, як замкнутий розподіл збитку всередині страхової сукупності і еквівалентність зобов’язань страховика і страхувальника. Страховик „переливає” кошти однієї групи страхувальників на користь іншої, що не є функцією страхування. У фінансовому розумінні це означає дотування одного виду страхування за рахунок іншого. Таке дотування буде перерозподілом (вирівнюванням) ризиків тільки в тому випадку, якщо це передбачено на стадії розрахунку страхових тарифів. Якщо ж таке дотування проводиться на стадії визначення фінансових результатів, воно стає чисто фінансовою процедурою.

У випадку, якщо страховик працює з великими об’єктами і укладає договори, комплектуючи ризики за бажанням страхувальника, поняття „вид страхування” розмивається, і страхові сукупності формуються на основі конкретних ризиків, наприклад, страхування від пожежі, від викрадення. Оскільки договори страхування містять різні „набори” ризиків, чітко обмежених сукупностей (груп страхувальників) всередині портфеля не формується, а перерозподіл проходить в межах всього портфеля.

 

 

У практиці страхової справи страховик займається формуванням страхового портфеля по-перше, при визначенні видів страхування, якими він збирається займатись, і по-друге – при виробленні правил страхування, які регламентують склад об’єктів страхування і страхувальників. Здійснення першого етапу формування страхової сукупності – вибір видів страхування – висуває проблему формування окремих сукупностей за видами страхування.

Новостворені страхові компанії намагаються працювати за принципом „Страхуємо все!”, вважаючи кількість здійснюваних видів страхування проявом солідності страхової організації. Однак така позиція вказує перш за все на відсутність чіткої стратегії у формуванні портфеля. У підсумку страховий портфель стає набором різнорідних ризиків, часто випадкових, оцінити які належним чином страхова організація не в змозі.

Друга проблема – проблема формування сукупності в межах одного виду страхування – також має велике практичне значення. За умов монополії Держстраху види страхування були уніфіковані на території усієї країни. Це дозволяло використовувати єдину документацію, єдиний облік, єдині тарифи (часом диференційовані). Досвід діяльності західних страхових компаній свідчить, що для клієнта більш привабливою є та послуга, при якій він сам визначає перелік страхових подій. У цьому випадку страхувальнику легше пристосувати страховий договір до своїх індивідуальних потреб. Однак для страховика це означає, що звичне поняття виду страхування розмивається, що значно ускладнює контроль за формуванням страхової сукупності.

За умови уніфікованих видів страхування страховий портфель є комплексом самостійних страхових сукупностей (з більш – менш однорідними величиною і ймовірністю збитку всередині них), що відповідає кількості здійснюваних видів страхування. Якщо ж страховик орієнтується на індивідуальні потреби страхувальника, то навіть по однорідних об’єктах страхування ризики будуть різними не тільки за величиною, але і за характером. Інакше кажучи, уніфіковані договори забезпечують страховику вирівнювання (однорідність) ризиків всередині сукупності за даним видом страхування, що стабілізує портфель в цілому.

Предыдущая статья:Глава 8. Доказательства существования Бога Следующая статья:Страховий тариф як інструмент розподілу збитку
page speed (0.0202 sec, direct)