Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Культура, Искусство

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин  Просмотрен 392

Принципово важливою складовою частиною культурних про­цесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості роз­вивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: під­готовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на­ціональної історії, відродження і розвиток національних тради­цій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних по­літичних та економічних умов для розвитку національних мен­шин.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національ­ного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити вис­ловами людей, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що "зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в ру­ки цього руху, він може піти мимо нас"; з ним повністю погод­жувався И. Сталін, наголошуючи: "В заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі".

Шумський Олександр Якович(1890—1946) — партійний та дер­жавний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині, У 1915 вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР коопто­ваний до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924— 1927 — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 на об'єдна­ному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у "націоналістичному ухилі" (т.зв. шумськізм) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У 1931—1933 — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 — на засланні. Загинув у Саратові.

 

Інша річ, що після "взяття у свої руки" національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиб­лювати національне відродження, а Сталін, який проголошу­вав, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити 1 згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхід­ним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках "білоруське", а ще більшою мірою "українське" питання в епі­центр європейської міжнародної політики. Тому політика коре­нізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і віль­ного розвитку радянських республік.

Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне пік­лування про національні меншини.

2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спіль­ної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залу­чити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна де­централізація і т.п.) на сферу національних відносин.

3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, гос­подарським апаратом.

4. Політика коренізації була спробою більшовицького керів­ництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади.

5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну струк­туру — Радянський Союз: наданням прав "культурно-національ­ної автономії", бодай частково, компенсувати республікам втра­ту політичного суверенітету.

 

Реальними практичними кроками для здійснення політи­ки коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошу­валася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допо­моги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий українсь­кий письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політи­ки українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії укра­їнці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У - 66%, У цей час 78% шкіл і 39% техніку­мів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів рес­публіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової про­дукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет, функціонування українсь­кого радіомовлення тощо) проводилася серед компактно прожи­ваючих за межами УРСР груп українців. (На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн.

українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестан} — по 600 тис. осіб).

Активно здійснювалася політика коренізації в районах Укра­їни, населених національними меншинами. У 1926 р. в республі­ці наичисленнішими національними групами неукраїнського на­селення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем наці­ональних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919— 1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення еко­номічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнсь­кого населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними менши­нами, їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німець­ку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукра­їнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секре­тар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо робо­ти серед національних меншин, що сприяла активізації діяль­ності у цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах ра­дянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республікансь­кому держапараті представники неукраїнського населення ста­новили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жов­тні І924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924—1925 pp. почали функ­ціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради наці­ональних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні дія­ли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31—з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, націо­нальному відродженню, почала здавати позиції під тиском міц­ніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" та "націонал-ухильництво". У Сталіна була чітка мета: тримати під не­ослабним контролем розвиток національних процесів, але досяг­ти її, — "оволодіти новим рухом на Україні за українську культу­ру, — писав він у листі до Л.

Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів., .тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість в культуру і гро­мадськість радянську".

Боротьба з "крайнощами" велася під гаслом боротьби з бур­жуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персо­ніфікація — "хвильовізм", "шумськізм", "волобуєвщина", "скрипниківщина".

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-економіст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Хар­ківському інституті профосвіти. З грудня 1920 — член КП(б)У. Протя­гом 1921—1927 працював у системі політосвіти, водночас займав­ся викладацькою роботою. У 1928 виступив у журналі "Більшовик України" зі статтею "До проблеми української економіки", в якій обстоював цілісність українського національно-господарського терену, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права "дійсного контролю за діяльністю союзних органів". Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал-комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її поло­ження були затавровані назвою "волобуєвщина". У 1934 Волобуєв був засуджений на п'ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети "Кубань", збираючи інформацію про пересу­вання німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У 1957 домігся реабілітації. У 1961 Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельно­му інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя.

 

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих "ухилів" уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: "хвильовізм" — творчу інтелігенцію, "волобуєвщина" — наукову інтелігенцію, "шумськізм" — працівників державного і партійного апаратів, "скрипниківщина" — стару ле­нінську гвардію.

"Їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було..." На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американ­ським істориком культури М. Семчишиним "українським ренесансом XX століття", як і всю політику коренізації, почали посту­пово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: "Перед пар­тією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і ро­боту з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму". Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися сут­тєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських шко­лах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республі­ки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило пос­танову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфіку­валося як "насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; час­тково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суве­ренітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з без­посередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю полі­тику було згорнуто.


Земеров. ЗНО

Предыдущая статья:Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво. Следующая статья:Культура України в 1921-1928 рр.
page speed (0.0101 sec, direct)