Всего на сайте:
210 тыс. 306 статей

Главная | Культура, Искусство

ЛЕКЦІЯ 14. КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20—30-х РОКАХ  Просмотрен 863

Ліквідація неписьменності. Розвиток народної осві­ти. Професійно-технічна, середня спеціальна і вища шко­ли. Розвиток науки. Література. Театральне, му­зичне, кіно- й образотворче мистецтво. Культурно-освіт­ня робота серед трудящих.

Ліквідація неписьменності.З перемогою Жовтневої ре­волюції перед Радянською державою постало завдання іс­торичної ваги — створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла вихованню людей, здатних успіш­но будувати суспільство. Найнагальнішим, першочерговим завданням культурного будівництва на Україні (як і в усій країні, три чверті котрої не вміли читати й писати) була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З ці­єю метою у 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шес­ти до 50 років повинно було вчитися читати й писати. В 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть непись­менність!» на чолі з головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським. Під гаслом «Кожний письменний — на­вчи неписьменного!» на фабриках, заводах, у колгоспах і радгоспах, військових частинах, установах України створю­валися пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Напри­кінці 1925 р. у республіці налічувалося вже понад 13 тис. лікнепів. У них навчалося 540 тис. чоловік (у тому числі понад 200 тис. жінок). Активістів лікнепу, переважну біль­шість котрих становили вчителі, називали культармійцями. Держава не тільки забезпечувала безплатне навчання уч­нів лікнепівських гуртків, а й надавала їм певні пільги.

Завдяки активній діяльності органів народної освіти, вчительського загалу та громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927 р. досягла 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. Масштаби роботи щодо ліквідації неписьменності особливо зросли в період рекон­струкції народного господарства. В 1930 р. у школах і лік­непах УСРР навчалося 1,6 млн. чоловік, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогоспо­дарських знань. Комсомольці України активно включилися в оголошений ВЛКСМ Всесоюзний культурний похід за загальну письменність. Вони брали на облік неписьменних і малописьменних, агітували на користь лікнепу, підшукува­ли приміщення для занять, збирали кошти для придбання навчальних посібників тощо. Всі ці та інші заходи привели до того, що за станом на 1939 р. на Україні лишилося тіль­ки 15 % дорослих людей, котрі ще не вміли читати й пи­сати.

З другої половини 30-х років змінилися форми навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл, а роботу останніх реорганізовано за звичайною шкільною програмою. В лютому 1936 р. товариство «Геть неписьмен­ність!» самоліквідувалося як таке, що загалом виконало свою роль.

Розвиток народної освіти.Основною ланкою у сфері культурного розвитку народних мас є шкільна освіта. Вже в перші роки після Жовтневої революції уряд України приділяв особливу увагу створенню нової загальноосвітньої школи на засадах безплатної обов'язкової загальної й полі­технічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 ро­ків, дбав про організацію єдиної трудової школи з викла­данням рідною мовою та зі спільним навчанням дітей обох статей школи, яка мала забезпечувати тісний зв'язок навчального процесу із суспільно-продуктивною працею.

Під час вирішення цих завдань доводилося долати ве­личезні труднощі. В умовах громадянської війни, господар­ської розрухи, загального зубожіння населення, голоду, епі­демій саме існування системи народної освіти опинилося під загрозою. Вчительський корпус руйнувався; не було найнеобхіднішого — підручників, зошитів, шкільного при­ладдя, бракувало навіть шкільних приміщень... Повсюди в республіці проводилися суботники, тижні й місячники допо­моги школі, завдяки чому вона була врятована від остаточ­ного занепаду.

В міру подолання економічної кризи на Україні збіль­шувалися й державні асигнування на освіту. В період з 1923 по 1925 р. вони зросли всемеро. Це дало змогу поно­вити роботу тимчасово закритих учбових закладів, збіль­шити випуск шкільного обладнання та підручників, розши­рити прийом учнів до школи, поліпшити матеріальне становище педагогів. У 1924 р. уряд УСРР розпочав підго­товку до запровадження обов'язкового початкового чотири­річного навчання дітей. У містах ця проблема була в основ­ному розв'язана за кілька років, проте в цілому по Україні ще в 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35 %' дітей шкільного віку. Аж тільки в 1932/33 навчальному ро­ці кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, не охоплених навчанням, удалося звести до мінімуму (2 %). Кількість шкіл на цей час порівняно з 1925/26 на­вчальним роком зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис, а кількість учнів у них — з 2,1 млн. до 4,5 млн. 95 % випускників почат­кової школи продовжували вчитися у п'ятому класі, що на­дало можливість взяти курс на введення загального обо­в'язкового семирічного навчання.

Предметом особливої турботи держави була проблема забезпечення пової школи вчителями. Вона вирішувалася шляхом істотного збільшення мережі педагогічних інститу­тів і технікумів і скорочення строків навчання в них. Кіль­кість педінститутів у республіці зросла з 12 у 1926 р. до 46 у 1932 p., технікумів — з 59 до 84, чисельність студен­тів за той же час — з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік. Створю­валися системи заочної освіти, курсового навчання, практи­кувалися комсомольські мобілізації на педагогічну роботу в початкових школах.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, на­вчання у школах проводилося здебільшого за так званими комплексною системою та методом проектів, урок же як основна до цього форма організації шкільної навчально-ви­ховної роботи витісняйся. До того ж навчальні програми, плани, підручники були недосконалими й часто-густо міня­лися.

Однак і в таких умовах чимало хто з учителів спромоглися непо­гано налагодити навчально-виховну роботу. Вони давали учням добрі загальноосвітні знання й прищеплювали їм трудові навички, збагачува­ли педагогічну науку оригінальним досвідом. Особливе місце серед та­ких учителів посідав видатний педагог-новатор А. С. Макаренко, який творчо застосував нові принципи педагогіки, органічно поєднуючи при цьому навчально-виховний і трудовий процеси (зокрема у відношенні до учнів-сиріт, колишніх безпритульних). Громадськість республіки ви­соко оцінила життєвий подвиг Антона Семеновича, проте окремі пред­ставники педагогічної науки (особливо деякі діячі Наркомату освіти УРСР), визнаючи тільки непохитні догми й казенні циркуляри, оголоси­ли педагогічну систему Макаренка «ідеологічно ворожою» й урешті-решт позбавили видатного новатора можливості нормально працювати. То були часи розгулу сталінського свавільства, й Макаренку з великими труднощами вдалося уникнути репресій.

У 1932 р. була затверджена едина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII) і середня (І— X класи), Вдосконалювався шкільний навчально-виховний процес. Так, у 1935 p. були запроваджені єдиний день по­чатку навчального року — 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл; ви­значалися кількість уроків для кожного з 10-ти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іс­питів, уводилася п'ятибальна система оцінки набутих знань. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Так само замість комплексної систе­ми навчання повсюдно запроваджувалася предметна си­стема. Одночасно проводилася велика робота щодо поліп­шення навчальних програм викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо. Запроваджувалося викладання громадянської історії та географії.

Зростала кількість учнів у школах (передусім у непов­них і повних середніх), учителів. Якщо в 1932/33 навчаль­ному році в республіці налічувалось 21,6 тис. загальноосвіт­ніх шкіл, у яких навчалося 4,5 млн. учнів та працювало 126 тис. учителів, то за станом на 1937/38 навчальний рік — уже відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 мли учнів і 181 тис. учителів. Важливо, що кількість середніх шкіл зросла протягом цих п'яти років із 261 до 2531, а число учнів у них — у 7,5 раза.

Напередодні Великої Вітчизняної війни система обов'яз­кової семирічної освіти в містах України загалом сформу­валася. Отже, створилися передумови для здійснення за­гальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Внаслідок українізації, впроваджуваної в республіці в 20-х — на початку 30-х років, переважна більшість учнів зосереджувалася в шко­лах з українською мовою навчання. Разом із тим в УСРР на початку 30-х років діяли національні школи з польською, болгарською, біло­руською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання сумнозвісної телеграми за підписом Сталіна й Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі ці школи були пере--ведені в основному на російську мову навчання. З кожним роком зменшувалася кількість і українських шкіл, особливо в русифікованих міс­тах. Така політика відбивала сталінську, а потім і брежнєвсько-сусловську концепцію «розв'язання національного питання», яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового» злиття, їхню «при­скорену» асиміляцію. Тоді ж розпочалися безпідставні звинувачення в «націоналістичному ухилі», а згодом і репресії щодо відомих партійних та державних керівників і діячів культури республіки, котрі мали бо­дай найменше відношення до розробки й реалізації політики україні­зації. Не витримавши цькувань або умов ув'язнення, в різний час за­подіяли собі смерть видатний український письменник М. Хвильовий, нарком освіти УСРР М. О. Скрипник, голова Раднаркому УСРР, член політбюро ЦК КП(б)У П. П. Любченко, нарком освіти УСРР у 20-ті роки О. Я. Шумський. Керівники КП(б)У й уряду республіки, що одночасно були й членами комісії з українізації — С. В. Косіор, В. Я. Чубар, В. П. Затонський, Н. П. Голод, А. А.

Хвиля, М. Є. Чувирін — були оголошені «ворогами народу» й знищені. Таким чином, величезні зрушення 20-х — початку 30-х років у справі українізації шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, взагалі всієї україн­ської культури наприкінці 30-х років були загальмовані. Аж лише в найостанніший час на Україні розпочався бурхливий ренесанс націо­нальної культури.

В передвоєнні роки (1938—1940)перед радянською школою, як і раніше, стояли завдання: виховувати молодь, яка б добре володіла основами наук, й охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. З цією метою було розгорнуто будівництво нових шкільних приміщень, прискорена підго­товка стабільних підручників для учнів і методичних посіб­ників для вчителів, запроваджувалися нові навчальні пла­ни й програми.

Велика робота щодо ліквідації неписьменності та малописьменності в ці роки проводилася на Західній Україні та Північній Буковині, возз'єднаних з УРСР у 1939—1940 pp. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих ре­гіонів досягала тоді 60—70 %, 400 тис. дітей шкільного ві­ку не були охоплені шкільним навчанням, 67,6 % усіх дітей віком 14—16 років узагалі ніколи не вчились. Бракувало вчителів. Завдяки терміновим заходам, ужитим українсь­ким урядом, це становище швидко виправлялося. Якщо до возз'єднання на території Західної України налічувалося не більш ніж 4 тис. шкіл (головним чином у містах, з них лише 371 — українська), в яких навчалося близько 900 тис. учнів, то в 1940/41 навчальному році — відповідно 6739 шкіл (з них 5796 україномовних) і 1,2 млн. учнів. До початку 1940/41 навчального року була цілком реорганізована си­стема народної освіти й на Північній Буковині, де виникли 458 шкіл з українською мовою навчання (до возз'єднання не було жодної). Кількість учнів у них порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи в зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Однак за такий короткий термін — з вересня 1939 по червень 1941 р. (а для Північної Буковини й того мен­ше) — працівники народної освіти західних областей Ук­раїни не мали, звісно, ніякої змоги повністю ліквідувати неписьменність і малописьменність, розв'язати всі без винятку найнагальніші завдання, визначені для цих облас­тей в освітній справі. До того ж будь-які соціальні пере­творення в краї надзвичайно ускладнювалися сталінськи­ми репресіями, депортаціями місцевого населення тощо, розпочатими тут невдовзі після возз'єднання всіх україн­ських земель в єдине ціле.

В передвоєнні роки по всій республіці широко розгорну­лася робота щодо запровадження загального семирічного навчання в селах і середнього в містах. Розширювалася мережа середніх шкіл і в селах. Тільки протягом 1938— 1940 pp. кількість сільських середніх шкіл збільшилася з 1351 до 2264, а кількість учнів у них — з 779 тис. до 1093 тис. Загалом же напередодні війни на Україні діяла 30 881 загальноосвітня школа з 6687 тис. учнів, із них 4435 середніх шкіл із 2592 тис. учнів (проти 232 тис. учнів у 1932/33 навчальному році).

Швидке зростання мережі шкіл вимагало й відповідної кількості вчителів (на кінець 1940 р. на Україні їх налі­чувалося 255 тис). Педагогічні кадри готувалися в шести університетах, 24 педагогічних і 44 вчительських інститутах, а також на педагогічних курсах. Основною ланкою підго­товки вчителів для початкових шкіл були педагогічні учи­лища (в 1940 р. в УРСР працювало 85 таких училищ, у тому числі 16 — у західних областях). Для осіб без закін­ченої вищої освіти при стаціонарних педагогічних інститу­тах та училищах були організовані заочні відділення.

Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи.Поряд з постійною увагою до розвитку загальноосвітньої школи Радянська держава надавала великого значення і професійно-технічній освіті. В перші роки після революції республіка, як і вся країна, не мала єдиної системи підго­товки кваліфікованих робітничих кадрів. Професійне навчання робітників різних галузей виробництва здійсню­валося на профтехкурсах, у профтехшколах і навчально-по­казових майстернях. У 1920 р. виникли нові заклади про­фесійної освіти трирічні, з безплатним навчанням, повніс­тю утримувані за рахунок держави школи фабрично-завод­ського учнівства (ФЗУ), що працювали на базі початкової школи й забезпечували необхідну політехнічну та професій­ну підготовку учнів, а також їхні знання із загальноосвіт­ніх предметів в обсязі програми семирічної школи. В 1928 р. на Україні налічувалося 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

У другій половині 30-х років значно зросла потреба у кваліфікованих робітниках. За станом на 1 січня 1938 р. в УРСР діяли 242 школи ФЗУ, фабрично-заводського на­вчання (ФЗН), ремісничих і залізничних училищ із 48,6 тис. учнів, а в 1941 р.— відповідно 316 і 230 тис. Проте .цього було недосить для задоволення потреб народного господар­ства республіки.

Однією з важливих складових частин культурного жит­тя України було формування нової інтелігенції. Велику роль у цій справі відіграли вищі та середні спеціальні учбові заклади, які відразу ж після революції реорганізо­вувалися в бік їхньої демократизації. Перш за все були ска­совані майнові, станові, національні та інші обмеження, що мали місце в дореволюційній вищій школі. З метою від­криття шляху до навчання робітничій та селянсько-бідняць­кій молоді абітурієнти тимчасово звільнялися від вступних іспитів, від них не вимагалося ні диплома, ні свідоцтва про закінчення середньої або якоїсь іншої школи. З тією ж метою при прийомі до вузів дотримувалися класового прин­ципу, коли перевага віддавалася дітям робітників і неза­можних селян — комуністам, комсомольцям, членам проф­спілок і комнезамів. Тим самим одразу ж після скасуван­ня привілеїв дореволюційного часу запроваджувалися нові, «класово витримані». Одним із наслідків такого становища стало зниження загального рівня професійної підготовки майбутніх фахівців. Тому вже в 1921 р. при вузах почали утворюватися робітничі факультети, де трудова молодь го­тувалася до вступу у вищі учбові заклади. Прийом на робітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партій­них, комсомольських і профспілкових організацій, військо­вих частин, комітетів незаможних селян тощо. В 1928 р. у республіці налічувалося 34 робітфаки, в яких навчалося близько 7,5 тис, а в 1933 р.— уже близько 90 тис. чоло­вік. Робітфаки відіграли вирішальну роль у «реалізації класового підходу» в комплектуванні студентського контин­генту: якщо в 1920/27 навчальному році на Україні вихідці з робітників і незаможних селян становили тільки 13 % за­гальної кількості студентів, то наприкінці 30-х років — 45 % у вузах і 68 % у. технікумах. Отже, робітфаки пере­творилися, по суті, на основний канал комплектування уч­бових закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

На відміну від РСФРР, де радянські вузи формувалися на основі старих університетів, Наркомат освіти УСРР у 1920 р. ліквідував університети та утворив на їхній базі ін­ститути народної освіти (ІНО) та інші вузи, кількість яких швидко зростала. Напередодні революції на Україні діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисель­ність студентів і учнів середніх шкіл досягала 34 тис. чо­ловік), а в 1927/28 навчальному році — 37 інститутів (29 тис, студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Поряд із залученням старої професури до активної ро­боти щодо будівництва радянської вищої школи, через вузівську аспірантуру готувалися й нові, радянські, кадри викладачів. Початок цьому поклали створені в 1921 р. ін­ститути червоної професури. Партійних і радянських пра­цівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук го­тували комвузи та радпартшколи. В 1921 р. у Харкові по­чала працювати Центральна вища партшкола. В 1923 р. вона була перейменована на Комуністичний університет їм. Артема, який також готував вузівських викладачів.

Проте існуюча мережа вузів не мала змоги забезпечи­ти народне господарство необхідною кількістю фахівців. У країні ставали до ладу сотні підприємств, оснащених новою на той час технікою, виникали нові галузі промисло­вості. З метою задоволення потреб виробництва в інженер­но-технічних працівниках на початку 30-х років були здійс­нені уніфікація вищої й середньої спеціальної освіти та ре­організація її за галузевим принципом. Вищим учбовим за­кладом став інститут, а середнім спеціальним технікум. Замість універсальної вищої школи, яка готувала спеціа­лістів широкого профілю, створювалися галузеві вузи. Всі технікуми переходили з системи Наркомосу у відання га­лузевих наркоматів. 20 найбільших і найкраще обладнаних технікумів із найкваліфікованішим складом викладачів ре­організовувалися в інститути. Відкривалися також нові ін­ститути, головним чином за рахунок розукрупнення багато факультетних вузів. А у вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий уні­верситет у Дніпропетровську.

Починаючи з 1935/36 навчального року в системі вищої педагогічної освіти встановлювалися два типи учбових за­кладів: чотирирічні педагогічні (готували вчителів для се­редньої школи) та дворічні учительські інститути (готува­ли вчителів для неповної середньої школи).

В 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандида­та й доктора наук, наукові звання професора, доцента, по­чесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

З метою поліпшення навчально-виховного процесу на початку 30-х років було підвищено роль лекцій, семінар­ських і лабораторних занять, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено Індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та іспитів, розширено підготовку й видання шкільних підручників і навчальних посібників.

У 1934 р. скасували плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержу­вали державну стипендію. У зв'язку з розвитком середньої освіти наприкінці 30-х років та організацією середніх шкілдля дорослих робітфаки втратили своє значення і в 1940 р.були ліквідовані.

Наприкінці 30-х років відкрився ряд вузів і технікумів на західноукраїнських землях.

Загалом за станом на 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних на­вчальних заклади з 196 тис. учнів.

Унаслідок усіх згаданих заходів на кінець 30-х років на Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції, зайнятої в різних галузях народ­ного господарства. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

 

Проте командно-адміністративна система, що сформувалася на по­чатку 30-х років, неодноразово вчиняла погроми інтелігенції, яка зава­жала утвердженню в суспільстві «ідеалу» бездумного виконавця нака­зів, безликого «гвинтика». При цьому під прес сталінських репресій потрапляли як «специ» із ще дореволюційним стажем, так і представ­ники нової формації. Сумна доля спіткала, зокрема, спеціалістів на­родного господарства України — їх звинувачували в «шкідництві», різ­них неіснуючих ідеологічних збоченнях (наприклад, у буржуазному націоналізмі), для розправи над ними спеціально фабрикувалися судові процеси — «Шахтинська справа» (1928), справи «Промпартії» (1930), «Українського національного центру» (УНЦ), «Спілки визволення Укра­їни» (СВУ, 1930) та ін. Як ми тепер знаємо, на цих процесах судили ніяких не контрреволюціонерів-націоналістів,, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу.

В ,1930 р. під тиском НКВС відбувся «Надзвичайний Собор» Укра­їнської автокефальної православної церкви, який «саморозпустив» її як «контрреволюційну» й «антирадянську» організацію, нібито складову частину СВУ. З цього часу на Україні розпочалося масове руйнування храмів.

У серпні 1989 р. пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх, хто проходив по «справі СВУ», в тому числі й діячів УАПЦ і видатного українського літературознавця, колишнього віце-президента Всеукраїн­ської Академії наук С. О. Єфремова. Реабілітовані також усі, звину­вачені свого часу в участі в міфічному УНЦ. Але мало хто з нині реабілітованих пережив сталінські часи, коли свідомо нищився цвіт української інтелігенції, української культури, того Українського Рене­сансу, що зародився після революції та явив на подив світові ціле гро­но унікальних талантів.

Розвиток науки. Найвищою науковою державною уста­новою Української СРР була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. При затвердженні Рад-наркомом УСРР у лютому 1936 р. нового статуту ВУАН її перейменували на Українську Академію наук (УАН). Першими дійсними членами Академії стали відомі науков­ці: історики Д. І. Багалій, Д.

І. Яворницький, археолог й етнограф М. Ф. Біляшівський, економісти К. Г. Воблий, М. В. Птуха, ботаніки Є. П. Вотчал, В. І. Липський, О. Ф. Фомін, математики Д. О. Граве, М. П. Кравчук, М. М. Крилов, мікробіолог й епідеміолог Д. К. Заболот­ний, літературознавці В. М. Перетц, М. П. Петров, філолог А. Ю. Кримський, фольклористи, літературознавці та етно­графи М. С Возняк, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А, М. Ло­бода, геолог П. А. Тутковський, біолог М. Ф. Кащенко та ін. Першим президентом УАН обрали видатного вчено­го, академіка Російської Академії наук В. І. Вернадського. УАН об'єднувала й координувала діяльність наукових ус­танов та окремих дослідників, спрямовувала розвиток на­уки відповідно до нагальних потреб народного господарст­ва, вивчала досягнення світової науки, брала активну участь у розвитку культури на Україні. Основними наукови­ми осередками Академії спочатку були науково-дослідні ка­федри, а з 1930 р.— інститути.Регулярно відбувалися ви­бори в дійсні члени, а з 1924 р.— у члени-кореспонденти УАН.

Спочатку УАН об'єднувала понад 30 наукових установ, де працювали лише 140 наукових працівників, а в 1928 р.— вже 138 наукових закладів, де працювали понад 3600 на­уковців. Крім того, на Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізико-математичних і технічних наук. Зокрема, широко зна­ною була математична школа Д. О. Граве. М. М. Крилов та його учень М. М. Боголюбов заклали підвалини неліній­ної механіки.

Розробками з теоретичної фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому деякий час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. у цьому інституті впер­ше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро.

Чимало оригінальних інженерних рішень подарував людству талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк, резуль­тати досліджень якого з теорії космічних польотів викорис­товувалися спеціалістами вітчизняного ракетного двигунобудування поряд із працями К. Е. Ціолковського (згодом на основі цієї теорії базувалася підготовка космічних по­льотів у США). Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р., Кондратюк і на засланні не припиняв наукової роботи, В липні 1941 р. він загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками.

Колективи інститутів металів у Харкові та Дніпропет­ровську успішно розв'язували проблеми реконструкції ме­талургійної промисловості. За ініціативою Є. О. Патона в 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше в світовій практиці автоматичне зварюван­ня металу широко застосували на Магнітобуді й Дніпробуді. В галузі охорони здоров'я трудящих плідно працюва­ли М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, за­сновник радянської терапевтичної школи М. Д. Стражеско, відомий фізіолог В. Я. Данилевський. Поряд із вченими-медиками дореволюційної генерації зростала плеяда моло­дої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. І. Баранник, П. М. Буйко, В. X. Василенко, М. С. Коломийченко, В. ГТ. Комісаренко, С. І. Чайка та ін. Всесвітньої слави зажив офтальмолог В. П. Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапегін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науково обґрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі су­спільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчиз­няної історії внесли історики старої формації — академіки ВУАН Д. І.

Багалій, О. І. Левицький, А. Ю. Кримський, Д. І. Яворницький, М. І. Яворський. У 1924 р. з еміграції на Україну повернувся видатний український історик М. С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а через п'ять років — ака­деміком Академії наук СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не в усьому відповідали ідеологічним концепціям радянської влади! Перу Грушевського належить більш ніж 1 тис. наукових праць, чимало яких свого часу були знані в усьому світі. Замовчувана у нас протягом кількох деся­тиріч, багатюща творча спадщина Грушевського останніми роками нарешті стає доступною найширшому громадсько­му загалові України.

В 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспільствознав­чих інститутів, у тому числі й Інститут історії України, де згрупувалися молоді науковці К. Г. Гуслистий, Ф. Є, Лось, М. Н. Петровський, М. I. Супруненко, Ф. О. Ястребов та ін. Вийшли друком шість «Нарисів з історії України» (до­жовтневого періоду), два томи «Історії України в докумен­тах і матеріалах», «Короткий курс історії України». Інсти­тут історії матеріальної культури (нині Інститут археоло­гії АН України) широко досліджував пам'ятки трипільсь­кої культури, скіфської держави, античних міст Північного Причорномор'я, Київської Русі тощо.

Праці вчених-економістів присвячувалися історії на­родного господарства України, проблемам розміщення тут продуктивних сил. Зокрема, було підготовлене ґрунтовне колективне дослідження про економічний розвиток респуб­ліки — «Радянська Україна за 20 років».

Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської української літератури. В 1939 р. побачило світ п'ятитомне зібрання творів Т. Г. Шевченка. Мовознавці приділяли велику увагу вдосконаленню україн­ського правопису. їхніми зусиллями, наприклад, було під­готовлено й видано «Російсько-український словник».

З метою створення умов для розвитку наукової роботи в західних областях України РНК УРСР 2 січня 1940 р. прийняла постанову про організацію у Львові на правах відділів Української Академії наук Інституту історії Ук­раїни, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту фольклору, Інституту економіки та Інституту археології. Активну діяльність розгорнули ка­федри університету, політехнічного, ветеринарного, педаго­гічного та медичного інститутів Львова, які стали центра­ми наукового життя Західної України.

Безперечно, українські вчені досягли б значно більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської ка­ральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями ворожої ідеології», «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та багато інших відданих справі народу науковців. Безпідставні звинува­чення висувалися на адресу В. І. Вернадського, О. О. Богомольця. З особливою невтомністю переслідувалися історія, філологія, літерату­рознавство, які з огляду на специфіку своїх предметів становили велику небезпеку для усталюваної ідеологічної системи, спрямованої на утвер­дження національного нігілізму, «однодумності», виховання духовних безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням у галузі історичних знань, саме тоді почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони»... Частина звинувачених у «націоналізмі» та інших «гріхах» українських істориків змушена була залишити батьківщину й переїхати до Москви та інших міст Росії, частину репресували, багато хто просто відійшов від наукової діяльності...

Після згадуваної вже телеграми з вимогою «припинити українізацію», надісланої Сталіним і Молотовим на Україну в грудні 1932 p.t майже всі мовознавчі праці (і в тому числі «Правопис» 1928 р.) в УСРР були визнані «націоналістичними», вилучені з наукового вжитку, а ра­зом із ними пішло в небуття й чимало їхніх авторів. За часів сталінщини українська мова зазнавала цілком свідомих утисків. Стосовно українства фактично заборонялися такі формули й поняття, як «рідна, мова» (йдеться про українську), «національна свідомість», «національна гідність», «національний нігілізм», «русифікація», «національне ренегат­ство» та ін. З-поміж репресованих літературознавців і філологів згадає­мо члена-кореспондента УАН Є. С. Шабліовського.

Та попри всі утиски, помилки, репресії наука на Украї­ні в 2030-х роках загалом розвивалася широким фронтом, її роль у всіх сферах суспільного життя неухильно зроста­ла. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювало близько 6 тис. науковців (загальна кількість наукових працівників у рес­публіці досягала тоді 19,3 тис). Президентами АН УРСР після В. І. Вернадського (1919—1921) були В. І. Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1930), а з 1930 p.— О. О. Богомолець.

Література.Характерною організаційною особливістю літературного процесу на Україні в 20—30-ті роки були ви­никнення й одночасний розпад великої кількості літератур­них організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПІ1 (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.), широкий перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об'єктивно відбивало пошуки творчою інте­лігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. В той час плідно працювали представники дореволю­ційної формації А. Кримський, X. Алчевська, П. Капельгородський, М. Вороний, С. Васильченко та ін. Помітним явищем у літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, со­нети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сенченка.

На рубежі 20—30-х років цілком природні організаційні й світо­глядні труднощі в творчій діяльності письменників України почали переростати в трагічні події: тоді до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь у яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже до 1930 р. за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями заарешту­вали кілька десятків українських письменників. У 1933 р. арешти поновилися. Того року ув'язнили Остапа Вишню, звинувативши його у при­четності до міфічної «контрреволюційної Української військової органі­зації» (УВО). Він пробув у таборах НКВС до 1943 р. У 1933 р., нагадаємо, наклав на себе руки М. Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Влезько. За гратами сталінських казематів опинилися Є. Плужник, М.

Ірчан, Б. Антоненко-Давидович. Трагічна доля спіткала М. Зерова — одного з най­яскравіших представників української післяжовтневої літератури, різно­бічно обдаровану людину. Заарештований у 1935 p., він загинув на за­сланні. В 1937р. обірвалося життя М. Семенка. Протягом 1934—1938 рр., було заарештовано більше ніж половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, котра організаційно оформилася на І з'їз­ді письменників республіки (червень — липень 1934 р.) і налічувала тоді понад 300 чоловік.

У гнітючій суспільній атмосфері того часу митці нерідко змушені були поступатися совістю. Поряд із високохудожніми творами, що про них ітиметься далі, з'являлося й безліч таких, у яких понад усяку міру вихвалялися Сталін і його найближче оточення.

Все це, безумовно, вкрай негативно позначилося на роз­витку літературного процесу на Україні. Але й за таких умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періо­ду. Це, наприклад, вірш «Чуття єдиної родини» П. Ти­чини, поетичні збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна» М. Рильського, «Сьогодні», «Нові поезії» В. Сосюри, «Безсмертя» та «Батьки" і сини» М. Бажана, «КСМ» і «Лірика бою» П. Усенка, «Батьківщина» та «З книги життя» А. Малишка, «Змужніла молодість» І. Кулика та ін. Вагомими здобутками новітньої української літератури стали прозові твори «Голубі ешелони» П. Панча, «Перешихтовка» І. Кириленка, «Народжується місто» О. Копиленка, «Тракторобуд» Н. Забіли, «Інженери» Ю. Шовкопляса, «Магістраль» А. Шияна, «Удай-ріка» О. Десняка, «Історія радості» І. Ле, «Бур'ян» А. Головка, «Перша вес­на» Г, Епіка, «Повість про комуну» і «Зерна» К. Гордієн­ка, «Хліб» Ф. Кравченка. Події Жовтневої революції та громадянської війни на Україні відображали відомі прозаї­ки Ю. Яновський («Вершники»), Ю. Смолич («Вісімнадця­тирічні»), С. Скляренко («Шлях на Київ»), П. Панч («Об­лога ночі», «Олександр Пархоменко», «Син Таращанського полку»), А. Шиян («Гроза»), О. Десняк («Десну перейшли батальйони»), тему народного життя й соціальної боротьби, масових революційних виступів трудового селянства на початку XX ст.— А. Головко («Мати»), К. Гордієнко («Чужу ниву жала»), П. Ходченко («Сорочинська траге­дія»). Серед досягнень української історичної прози 30-х років назвемо романи «Людолови» (у двох книгах) 3. Ту луб, «Наливайко» І. Ле, «Іван Богун» Я. Качури, «Карма-люк» В. Кучера, До книжок, у яких порушувалися проблеми виховання підростаючого покоління, належать «Дуже добре» і «Де­сятикласники» О. Копиленка, «Ранок» І. Микитенка, «Пе­дагогічна поема» А. Макаренка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та науково-фантастичному жанрах створені повісті «Лахтак» і «Шхуна „Колумб"» М. Трублаїні, «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смолича, «Скеля дельфіна» В. Собка, «Аргонавти Всесвіту», «На­щадки скіфів» В. Владка. До свого арешту Остап Вишня видав чимало сатиричних і гумористичних творів на полі­тичні, побутові, атеїстичні теми. У жанрі сатири працю­вали також В. Блакитний, 10. Вухналь, М. Годованець та ін.

Значних успіхів досягли й українські драматурги. Найпопулярнішими були п'єси М. Куліша «97» і «Комуна в степах», І. Микитенка — «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Кадри», І. Кочерги — «Марко в пеклі» та «Свіччине весілля», Я- Мамонтова — «До третіх півнів» і «Республіка на колесах», О. Корнійчука — «Прав­да», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах Ук­раїни», «Богдан Хмельницький», В. Суходольського — «Устим Кармалюк», М. Панченка — «Коліївщина».

30-ті роки принесли випробування на громадянську й художню зрілість для західноукраїнських письменників. Са­ме тоді були створені такі відомі книжки, як «День отця Сойки» С. Тудора, «Померлі борються» Я. Галана, «Заро­бітки» П. Козланюка, «Пісня з Берези» (написана у конц­таборі Береза Картузька) О. Гаврилюка, а також чимало творів у жанрах публіцистики, літературної критики тощо. Яскравими представниками критичного реалізму на Північ­ній Буковині та в Закарпатті в згадані роки були О. Кобилянська, Ірина Вільде (Одарка Макогон), Ф. Петушняк, О. Маркуш, І. Чендей та ін. їхні твори утверджували ідею возз'єднання західноукраїнських земель у складі єдиної України.

Наша розповідь про українську літературу 20—30-х років була б неповною, якби ми не згадали про творчість митців української діас­пори.

З-поміж українських письменників, які внаслідок різних причин опинилися поза межами України, почесне місце посідав Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Талановитий прозаїк, драматург, публіцист, активний учасник громадсько-політичного життя від часів першої російської революції й аж до завершення другої світової війни, свого часу—голова Генерального секретаріату Центральної Ради та голова Директорії УНР, Винниченко користувався величезною популяр­ністю не лише у нас, а й за кордоном, куди він емігрував після остаточної перемоги радянської влади на Україні. В 20-х роках його твори друкувалися ледве не в усіх газетах і журналах УСРР, виходили окремими та багатотомними виданнями, включалися до шкільних підручни­ків і хрестоматій. Твори жодного українського драматурга не знали такого тріумфу на сценах театрів світу, як найкращі п'єси Винниченка: «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Гріх», «Базар», «Брех­ня», «Великий секрет», «Пророк» та ін. У 1920 р. у Відні побачила світ тритомна книжка (українською мовою) цього автора «Відродження на­ції», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі по­літичні події на Україні в 1917—1919 pp. Та вершиною творчості Вин­ниченка є «Сонячна машина» — перший в українській літературі соці­ально-утопічний роман, що ним письменник прагнув засвідчити перед усім світом високу естетичну репутацію рідного народу.

В 1926—1928 pp. харківське видавництво «Рух» випустило твори Винниченка у 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» — в 23 томах. Однак надалі, з посиленням сталінського режиму, і творче надбання, й саме ім'я Володимира Кириловича потрапило під гніт тоталітарної ідеології. На довгі десятиліття Винниченкові твори були заборонені, а про його життя й діяльність дозволялося згадувати лише в контексті таврування «контрреволюціонерів» і «націоналістів».

А тим часом Винниченко продовжував за кордоном інтенсивну творчу працю. Там він написав 11 романів: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Слово за тобою, Сталіне!», двотомний філософсько-соціологічний «Конкордизм» та ін.

На 20—30-ті роки припадає й літературна діяльність відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби, 1878—1944), який у 1919 р. виїхав за кордон і залишився там назавжди (проживав спершу в Австрії, а з 1923 р.— у Чехо-Словаччині). В емі­грації Олесь видав пройняті глибокою тугою за батьківщиною збірки поезій «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Чужиною» та інші, створив за народними мотивами віршовані казки «Злидні», «Микита Кожум'яка», «Бабусина пригода»... Окремі вірші Олеся покладені на музику композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком.

З емігрантів — поетів і прозаїків, які збагачували українську літе­ратуру новими естетичними цінностями і про яких ми знаємо сьогодні дуже мало, згадаємо ще канадських літераторів П. Кравчука, М. Тарновського, П. Чорногуза, М. Герасимчука, а також Є. Маланюка, Ю. Клена (О. Бургардта), Н. Левицьку-Холодну, О. Ольжича (син О. Олеся), Олену Телігу та ін.

В цілому прогресивна література українського зарубіжжя відіграла значну роль у розвитку художнього слова, національної культури, мови на землях, далеких від матері-Вітчизни.

Предыдущая статья:Суспільно-політичне та культурне життя України Следующая статья:Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво.
page speed (0.0191 sec, direct)