Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Культура, Искусство

Король-старий  Просмотрен 226

 

СТАНОВИЩЕ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ В 20-і — 30-і РОКИ. Для культурного будівництва в Україні у цей період було характерне з одного боку певне українське відродження в 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках.

Держава турбувалася про розвиток масової культури, під­вищення рівня освіти. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. У травні 1921 р. РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьмен­не населення від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Уже в 1927 р. могли читати і писати 2 млн. чоловік. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. чол. Тоді ж в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецьких, 480 єврейських.

Цей процес здійснювався паралельно з політикою коренізації, яку проводила держава з квітня 1923 р. з метою забез­печення підтримки з боку населення республіки і неросій­ських народів, В результаті на кінець 1927 р. в республіці, 80% якої становили українці, майже всі школи, більше поло­вини технікумів і понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте в цілому справжнє вирі­шення національного питання не відповідало інтересам Ста­ліна. Це дало про себе знати під час перебування при владі в Україні генерального секретаря ЦК КПб)У з 1925 по 1928 pp. Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О. Шумського, звинувативши його в націоналізмі. В цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Зрозуміло, що такі дії вкрай негативно позначилися на стані культури й освіти в Україні. На початку 30-х років було при­пинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, лік­відація неписьменності продовжувалася. Перепис населення 1939 р. (замість знищеного перепису 1937 р. у зв'язку з не­бажаними статистичними підрахунками голодом 1932— 1933 pp.— В. К.) показав, що в Україні вже було 85,3% пись­менних у віці від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готува­лися через систему середніх і вищих професійних шкіл. Якщо в 1921 р. було відкрито 10 робітничих факультетів, то в 1927 р. діяло 17 робітфаків, на яких навчалося близько 3,7 тис. чоло­вік, а в 1928 — вже 34 робітфаки, на яких навчалося 7,5 тис. чол.

В цілому на кінець 30-х років у мережі вищих і середніх спеціальних закладів було підготовлено близько 400 тисяч дипломованих спеціалістів.

 

20-і роки — це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зо­крема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки. Л. Лан­дау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний вклад у теорію освоєння космосу вніс Ю. Кондра­тюк (О. Шаргея). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США.

Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалея і Д. Заболотний. Плідно працювали в галузі медицини та біології О. Богомолець, О.

Палладій, видатні вчені Ф, Яновський, М. Стражеско, в галузі генетики й селекції рослин і тварин — М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр'єв.

Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Баталій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з еміграції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.

У 1928 р. в науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців. Але уже в кінці 20-х років почалося переслідуван­ня вчених. Головним звинувачуваним під час процесу над міфічною «Спілкою Визволення України» (СВУ) (1930 р.) вважався С. Єфремов. Серед 45 засуджених було 2 академі­ки, 11 професорів, 2 письменники та інші.

Потім взялися за «Український національний центр» (УНЦ) та його підрозділ — «Українську військову організа­цію» (УВО), керівником якої оголосили М. Грушевського. До самогубства було доведено М. Скрипника. Репресіям піддава­лися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко, М. Горбань та ін., філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світальський та ін. Був заарештований Л. Ландау, якого пізніше врятував П. Капиця. В листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського. Діячі інтелігенції «проходили» і в так званій «шахтинській справі» (1928 p.), коли звинуватили групу інженерів з Дон­басу.

 

В українській літературі 20-х — 30-х років характерним було поєднання демократичних традицій дореволюційних часів і нового досвіду творчих сил.

Революційно-романтичну течію, яка сформувалася в Украї­ні у 20-і роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Елланський), В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан.

Вагомо заявили про себе представники інших напрямків у літературі — М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого віку М. Вороний, А. Кримський, П. Капельгородський та ін.

Визначальним для літературного процесу було виникнення в 20-х роках багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Все­українська спілка пролетарських письменників) та ін.

У 1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, 17.

Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керів­ником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим прези­дентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця органі­зація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апа­рату в культурне життя.

У тому ж році вихідці із Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.).

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який утворах «Я романтика», «Дві сили», «Вальдшнепи» та ін. відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!», яке закликало не копіювати здобутки інших народів, було розцінено як полі­тичний злочин і націоналізм, в якому регулярно звинувачували М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін.

Пошуки націоналізму продовжувались і після організа­ційного оформлення на І з'їзді письменників України в 1934 р. . Спілки радянських письменників, яка тоді складалася із 120 членів і 73 кандидатів-стажистів.

На середину 30-х років, після припинення українізації, почалася хвиля репресій проти майстрів слова. Її жертвою стали О. Вишня (П. Губенко), В. Яловий. М. Хвильовий (до­ведений до самогубства), М. Ірчан. За приналежність до згаданої УВО був заарештований М. Ірчан. У 1934 р. заги­нули в катівнях Г. Косинка, Д. Вальківський, К. Буревій,; О. Близько. У в'язниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плуж­ник. В 1935 р. заарештували групу неокласиків: М. Зерова,, П. Филиповича, А, Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського, якого звільнили завдяки віршу «Пісня про Сталіна».

Усього за 1934—1938 pp. було репресовано понад половину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменників України.

Незважаючи на утиски, література тих років мала вагомі творчі здобутки. Це «Голубі ешелони» П. Панча, «Бур'ян» А. Головка, «Дитинство» Ю. Смолича та ряд інших. Водно­час— талант багатьох літераторів був деформований в тих умовах.

Це торкнулося і М. Рильського, П. Тичини, М. Бажа­на та інших.

 

У 20-х роках, в першу чергу завдяки процесу українізації, бурхливо почали розвиватися інші види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», створена на основі хору Київської кон­серваторії, Київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну куль­туру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а пізніше — Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич, У 30-х роках були відкриті Київська, Харківська та Одеська консерваторії. Проте і музичні сили зазнали репресій. Без­підставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

 

Становлення українського театру пов'язано з іменами, Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких при­єдналися з часом молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Саксаганського, М. Садовського гідно, представляли українське театральне мистецтво. Але і тут стали жертвами сталінізму Лесь Курбас—автор і керівник театрального колективу «Бе­резіль», Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін. Цькувати їх та їхніх колег «допомагали» каральним органам самі май­стри сцени М. Донець, 3. Гайдай, драматург О. Корнійчук та ін.

Але ці явища не зупинили зростання театрального мисте­цтва. Наприкінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'являються національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

 

Образотворче мистецтво представляли в ті роки М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та ін., які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. Іжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком поповнили українську культуру оригінальними творами.

Художникам доводилося творити за складних умов. У від­ступі від традицій реалізму звинуватили митців, що об'єдна­лися навколо М. Бойчука.

Пізніше його, як і В. Седляра та І. Падалку, розстріляли. Та репресії не змогли зупинити культурного розпитку. Активно діяли створені ще в 20-і роки державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, а згодом у всіх обласних центрах.

 

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже в 1928 р. з'являється перший знач­ний фільм молодого О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».

З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномисте­цтво України вступає в новий етап. Першими звуковими фільмами в республіці були документальна і художня стріч­ки «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і «Фронт» В. Соловйова.

Ряд цікавих фільмів поставили І. Кавалерідзе, І. Савчен­ко. Відомі російські режисери І. Пир'єв та Л. Луков, що про­живали в Україні, створили популярні картини «Трактористи» і «Велике життя» (перша серія). Тоді ж О. Довженко зняв фільм «Щорс», у якому яскраво зображені постаті М. Щорса та В. Боженка, режисер ще не знав тоді, що першого було підступно вбито, а другого отруєно прихильниками Троцького в армії. Успішно йшли тоді фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, на яких, проте, як і на ряді інших, занадто позначився кла­совий підхід до зображення подій. Усього за 1929—1934 pp. в Україні було знято близько 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалися пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народ­ного мистецтва (1936 p.), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

 

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не ті втрати, які вона понесла не тільки від репресій і утисків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки. Слід сказати, що ця політика носила продуманий характер і здійснювалась на землях, коріння історії яких ся­гає часів Київської Русі. Не випадковим був збіг в Україні голодомору 1932—1933 pp. і тотального наступу на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його куль­турних пам'яток, і насамперед церков, стало випробуваним засобом позбавлення народу духовної пам'яті, перетворення людей на «гвинтиків» сталінської тоталітарної системи. По-варварському були зруйновані Михайлівський Золотоверхий собор XI—XII ст., на який не підняв руки навіть хан Батий, Микільський Військовий собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого існувала Києївою-Могилянська ака­демія, Церква Богородиці Пирогощі XII ст., яка згадується в «Слові о полку Ігоревім», та ряд інших церков Києва. На Замковій горі, на кладовищі Флорівського жіночого монасти­ря в 1929 р. вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік од якої були поховані юнаки, що загинули під Крутами у 1918 р. У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву XVII ст., в Охтирці—Юріївську церкву XIII ст. На Північному Лівобережнії ліквідували 9 із 10 монастирів, шість церков XVII ст., шістнадцять — XVIII ст. і чотирнадцять — XIX ст., а Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.), перетворили на м'ясопереробний цех.

Тільки до жовтня 1930 р. в Україні було закрито 533 Цер­кви, Близько 70% церков, які діяли до 1939 p., взагалі пере­стали існувати. Ініціаторами цього вандалізму, цього наступу на українську культуру були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, В. Чубар, Г. Петровський та інші. Залучали до цих актів варварства і дітей. На Конотопщині школярі відібрали у віруючих і в церков 40 тис. ікон і спа­лили їх на майдані. У Слов'янську на Запоріжжі діти знищи­ли понад 2000 ікон.

Такими були трагічні сторінки української культури 20-х — 30-х pp. XX ст.


Предыдущая статья:Культурне будівництво Следующая статья:Українська культура 20—30-х років
page speed (0.0337 sec, direct)