Всего на сайте:
210 тыс. 306 статей

Главная | Культура, Искусство

Культурне будівництво  Просмотрен 635

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будів­ництва. Це — не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режи­мом. За винятком ідеології, вона була здатна розви­ватися в рамках будь-якого ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозво­лити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного ру­ху під час нещадної боротьби з його державницьки­ми формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення. Тільки самодержавство могло собі дозволити гноб­лення, що поширювалося на культуру і мову ук­раїнського народу, саме існування якого заперечу­валося царськими властями.

Накреслювані більшовиками плани настільки перевищували висхідний культурний рівень насе­лення, що дістали назву культурної революції. Що­правда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося вихо­вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антико­муністичних сил.

Отже, найпершим завданням культурної рево­люції було формування у суспільній свідомості пев­них стереотипів, які робили б поведінку населення прогнозованою. Головне призначення діячів культу­ри В.Ленін вбачав у служінні інтересам боротьби пролетаріату "за успішне здійснення цілей його диктатури". Здатність більшовиків обходитися пе­реважно пропагандою, а не насильством пояснюва­лася насамперед підвищеною увагою до сфери ідео­логії.

Підхід партії до культурних надбань був утилітарним. Культура цікавила партійну номенк­латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших, партія залежала від чужого їй прошарку людей з дореволюційними дипломами — так званих "бур­жуазних спеціалістів ". Деякі гарячі голови, особли­во в лавах створеного партійними функціонерами Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність відмовою від культурних надбань минулого. Ленін різко виступив проти подібних планів. Він підкрес­лював, що партія повинна скористатися всією куль­турою, яку нагромадило людство, і з цією метою по­ставити "буржуазних спеціалістів" собі на службу.

 

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населен­ня. В грудні 1919 р. в Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювало­ся, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Рад-нарком УС PP.

В галузі народної освіти у 1924 р. було постав­лено завдання розпочати підготовку до запровад­ження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­не, в основному, за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 p., показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Отже, проблема вчительських кадрів була найгострішою. Вона розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско­рочення строків навчання в них, зростання системи курсового навчання.

Радянська держава, як і кожна інша, потребу­вала мільйонів спеціалістів. Будучи класовою за своєю природою, вона з підозрою ставилася до "буржуазних спеціалістів", але мирилася з ними в силу необхідності. Разом з тим, своїм найго­ловнішим у сфері культури завданням державна партія ставила прискорену підготовку спеціалістів робітничого походження.

Для вихідців з робітничого класу було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожит­ками, їм виплачувалися стипендії.

 

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів нау­кові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української Академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську Академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В.Вернадський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В.Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П.Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М.Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визна­валася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917 — 1918 pp., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією на­ук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажа­ли коритися диктату. Зв'язки зі західноукраїнськи­ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу "залізною завісою". Власті не визнали повнова­жень М.Василенка, і в березні 1922 р. вченим до­велося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О.Левицького. Не­забаром, однак, його смерть знову поставила ака­деміків перед необхідністю виборів. У травні 1922 р. президентом став В.Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

 

20-і pp. характеризувалися бурхливим розвит­ком української літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися

твори прозаїків І.Микитеика, М.Хвильового, А.Шияна, Ю.Яновського, поетів М.Бажана, В.Сосюри, М.Рильського, П.Тичини, драматургів І.Кочерги, М.Куліша та ін. У галузі образотворчого мистецтва плідно працю­вали М.Бойчук, Ф.Кричевський, М.Нарбут, А.Петрицький, М.Самокиш, в музичному мис­тецтві — Г.Верьовка, М.Вериківський, П.Козицький, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Здобули виз­нання театральні колективи "Березіль" на чолі з О.Курбасом, ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри тощо. Творчість українських митців мала великий вплив на піднесення національної самосвідомості народу.

У середині 20-х pp. інтелігенція республіки при­близно на третину складалася з нових людей. Інте­лектуальний і навіть освітній рівень нового попов­нення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих "висуванців" пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломова­них спеціалістів.

Росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї — у медицині та мистецтві. Ці співвідношен­ня були властиві національній структурі інтелігенції і в попередній період. Разом з тим завдяки політиці українізації відбулися істотні зрушення в бік підви­щення питомої ваги українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перева­га українців у складі представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком серед найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі — вчителів, особливо сільських. По групі технічних спеціалістів українці переважали серед агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціаль­ностях. В цілому питома вага українців ще не відповідала їх частці у складі всього населення.


Грицак

 

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1920-х: ДОБА «УКРАЇНІЗАЦІЇ»

Здобувши перемогу в рево­люції, більшовики опинилися сам на сам з суспільством, яке, з точки зору марксистської тео­рії, являло собою не найкращий матеріал для побудови комуніз­му. Після поразки лівацьких за­колотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з наді­ями на швидку соціалістичну революцію в Західній Європі. Замість великої західної про­мисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбу­дову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переваж­но аграрну країну. До того ж, у національному відношенні це суспільство було дуже різнорід­ним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російсь­кої імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. На X з'їзді партії (березень, 1921) Ленін зробив сумний висновок, що радянський режим прямує до загибелі.

Становище в Україні у перші післяреволюційні роки добре ілюструвало цю тезу. Ставлення українського населення до російських більшовиків і до рево­люційної Росії було вкрай нега­тивним. Російські селяни, які під час голоду 1921-1923 років тікали у пошуках хліба з Поволжя до України, розповідали, що ук­раїнці скрізь ставилися до них вороже. «Ви зробили револю­цію, - говорили українські селя­ни росіянам, - йдіть і живіть з нею і не приходьте до нас»1. Вороже ставлення українського населення створювало особливі труднощі для функціонування більшовицького режиму в Укра­їні. Так, український комуністич­ний уряд у Харкові не зумів на початку 1920-х років зібрати то­чні дані про величину врожаю, оскільки харківські статистики не могли черпати інформацію безпосередньо на місці. Вони були євреями, а для євреїв, а особливо євреїв-комуністів, не було цілком безпечно виїжджа­ти у село2.

Загалом, за визнанням біль­шовицьких лідерів, українське селянство дивилося на них як на касту нових експлуататорів, які хочуть правити й гнобити не гірше старих привілейованих класів. Якщо селянам трапляло­ся розмовляти з більшовиками, вони воліли робити це крізь при­ціл рушниці. До серпня 1921 р. армія Махно кількістю до 15 тис. чол. контролювала окремі регіо­ни у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони, які нараховували від 20 до 500 чол. в кожному. Деякі із них проіснували аж до кінця 1920-х років.

Невдоволення українського селянства передавалося на інші верстви населення.

Одним із чинників вибуху Кронштадтсько­го повстання у березні 1921 р. був великий (бл. 10 тис. чол.) приток новобранців із України, Кубані й Дону до Балтійського флоту. Більшість скарг, що над­ходили у політвідділ від рядових матросів напередодні повстан­ня, стосувалася тяжкого стано­вища їхніх родичів у селі. Ліде­рами кронштадтських повстан­ців стали українці Петриченко, Яковенко, Ярчук, які відверто симпатизували махновському рухові. Степан Петриченко став симпатиком Махновщини, повер­нувшись у 1920 р. з відпустки на рідну Полтавщину. Махно відпо­відав повстанцям взаємністю, пророкуючи наближення часу об'єднання вільних козаків з кронштадтськими героями про­ти ненависного уряду тиранів3.

Більшовики могли утримати­ся при владі, надалі застосову­ючи терор проти місцевого на­селення. І дійсно, з першого ро­ку існування радянської влади репресії не припинялися. Вони мали цілеспрямований харак­тер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії над суспільством. Напри­кінці 1920 р. при Наркоматі ос­віти УРСР було створене спеці­альне управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 pp. у Києві відбулися показові про­цеси над меншовиками та укра­їнськими есерами - двома ос­новними партіями, які за своїм впливом серед російськомов­них робітників й українських селян перевершували ВКП(б)-КП(б)У. Після саморозпуску Ук­раїнської комуністичної партії у березні 1925 р. КП(б)У залиши­лася єдиною легальною полі­тичною силою в Україні. Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ вислано 70 викладачів вищих навчальних закладів і професорів, упертих ідеологів буржуазії. Весною 1924 р. 18 чолових представників київської інтелігенції предстали перед судом, звинувачені у приналеж­ності до т. зв. Центру дій - ор­ганізації, яка існувала хіба що в уяві чекістів4. Список потенцій­них жертв терору був надзви­чайно великим: у секретному циркулярі Державного політичного управління (ДПУ, нової назви «чрезвичайки» з 1922 р.)5 до переліку «ворожих» груп і ор­ганізацій в Україні увійшло бл. 20 категорій населення - «на­ціоналісти всіх мастей і відтін­ків», колишні білогвардійці, за­можні селяни, торговці, священослужителі, науковці та інші6, одним словом, усі, хто піднімав­ся вище пролетарського рівня. Але репресії мали свої межі. Можна було ліквідувати нечис­ленні партії і залякати інтеліген­цію. Однак що робити з багато­мільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом, одним словом, з дрібнобуржуазною стихією, якій більшовики не довіряли, боялися і яку вва­жали своїм головним ворогом? У 1920-х роках тоталітарна система була далека від завершен­ня, і її потужностей явно не ви­стачало, щоб перепустити цю стихію крізь жорна революцій­ного терору.

Ситуація вимагала від біль­шовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. З точки зору революційної етики, така поведінка була рівнознач­на зраді. Однак найбільш дале­коглядна частина більшовиць­кого керівництва і насамперед Ленін заговорили про потребу «передишки», стратегічного від­ступу, який у найближчому май­бутньому міг би забезпечити ширший фронт наступу.

Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярно­го «воєнного комунізму» з властивим йому примусом, експро­пріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господар­ське становище, частково від­новивши вільний ринок та звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень7. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після лік­відації примусової «продрозкладки» могло продавати про­дукти своєї праці на ринку. Ре­зультати не забарилися: до се­редини 1920-х років були від­новлені довоєнні рівні вироб­ництва зерна і промислового виробництва.

Наступним кроком стало ут­ворення у грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік. Проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією. Як визнавав пізніше його голова Християн Раковський, більшість членів партії сприймала харківський уряд як тактичну, дипломатичну гру. Ра­дянська Україна не мала своєї власної армії, валюти, бюджету тощо - тобто більшості ознак незалежної держави. Влітку 1919 р. проголошено воєнно-політичний союз між РСФРР й УСРР. За його умовами, п'ять наркоматів - військових справ, народного господарства, заліз­ничного управління, фінансів та праці - проголошувалися спіль­ними, а фактично керувалися з Москви. Нова угода про воєн­ний і господарський союз між двома республіками (грудень, 1920 р.) збільшила число спіль­них наркоматів ще на два (зов­нішньої торгівлі, пошт і телегра­фу). По суті, Україною управля­ли російські наркомати, а сама республіка перетворилася на автономну область РСФРР. Так, московське керівництво не тур­бувалося тим, щоб укласти рів­ноправні торговельні договори з Україною: українське продо­вольство просто конфіскувало­ся військом у потрібних кількос­тях і відправлялося до Росії.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, післявоєнною розру­хою та більшовицькою політи­кою реквізицій зерна у селянст­ва. Найбільше постраждало населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі чинники діяли в Україні, проте, з суттє­вою різницею - місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голо­ду в південних українських гу­берніях, якби не розпорядження Москви відправляти україн­ський хліб в Росію. Представ­ники Американської адміністра­ції допомоги (American Releif Administration), яка надавала допомогу голодуючим, дивува­лися, чому поїзди з продоволь­ством з Києва і Полтави відправляють за сотні миль у По­волжя, замість того, щоб відпра­вити їх у сусідні Одесу чи Ми­колаїв, де також лютував голод. Більшовики не зупинялися пе­ред тим, щоб реквізувати хліб в охоплених голодом українських губерніях. Московське керівництво прагнуло загасити вогни­ща голоду передовсім у Росії, не дбаючи, що відбувається в Україні. Голод в Україні прихо­вувався від загальноросійської і світової громадськості. Амери­канській адміністрації допомоги дозволили діяти в Україні лише у квітні 1922 р., аж у самий роз­пал голоду. Голод 1921-1923 pp. коштував Україні, за приблиз­ними оцінками, до 1,5-2 млн. жертв8 - ціна, яку сплатила УСРР за те, що не стала самостійною державою.

Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивалися за сценарієм, підготовленим цент­ральним партійним керівницт­вом. X з'їзд РКП(б) поховав пра­во націй на самовизначення, ствердивши небажаність існу­вання окремих радянських рес­публік за умов ворожого ото­чення. Противником ідеї суверенізації України та інших неро­сійських республік був головний партійний теоретик з національ­ного питання Йосип Сталін. У серпні 1922 р. він розробив проект резолюції ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», за яким усі неросійські республіки мали ввійти до складу Росії.

Позиції московських централістів противилися керівництва республік. У Грузії під час дис­кусій між представниками цент­ру і місцевими комуністами дій­шло навіть до рукоприкладства. Позиція України як найбільшої неросійської республіки відігра­ла особливу роль. Серед україн­ських комуністів існувала силь­на самостійницька течія. До то­го ж, навіть та частина партій­ного керівництва, яка в роки революції стояла на антиукра­їнських позиціях, під загрозою втрати своєї влади пережила карколомну метаморфозу і ста­ла захисником республікансь­ких прав. Християн Раковський, який у 1918 р. твердив, що укра­їнський націоналізм є химерою кількох інтелігентів, у 1922 р. одним з перших зняв тривогу у зв'язку з випаровуванням суве­ренітету України. На захист на­ціональних інтересів виступив і його заступник та уповноваже­ний Реввійськради Росії в Укра­їні Михайло Фрунзе, якого аж ніяк не можна було назвати ук­раїнським патріотом. Володи­мир Затонський закликав росій­ських колег по партії витруїти зі своєї голови уявлення про ра­дянську федерацію як неодмін­но «російську»7. Українські кому­ністи були особливо чутливими при виборі назви нового між­державного об'єднання. Вони відкидали не лише формулу «Ро­сійська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка», але навіть «Федерація Європи і Азії» -ану ж бо до неї захочуть всту­пити народи Америки, Австралії і Африки. Один із українських комуністів зайшов аж так дале­ко, що пропонував своїм това­ришам по партії уявити собі час, коли столицею радянських рес­публік буде не Москва, а Лон­дон9! Під впливом подібних на­строїв ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект.

Спротив партійного керів­ництва неросійських республік плану автономізації змусив Лені­на втрутитися у цю справу. Він добре розумів, що без досяг­нення певного компромісу з на­ціональними рухами на окраїнах Російської імперії більшовиць­кий режим приречений на заги­бель. Ленін вимагав, щоб РСФРР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та ін­шими республіками. Його план був прийнятий ЦК РКП(б) восе­ни 1922 р. Але під час його реа­лізації конституційна комісія на чолі зі Сталіним все-таки про­тягла багато положень з автономізаційного проекту. Було ут­ворено п'ять злитих (загально­союзних) й п'ять об'єднаних (республікансько-союзних) нар­коматів, які теж підпорядкову­валися Москві. З Москви здій­снювалося керівництво ОДПУ, Держбанком і Верховним судом. Республікам надавалася само­стійність лише у справах юсти­ції, внутрішніх справ, землероб­ства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Ознайомив­шись зі змістом союзного дого­вору, Ленін пропонував ще раз повернутися до цього питання і залишити у всесоюзній компе­тенції лише військову і дипло­матичну діяльність.

Пропозиції Леніна надійшли надто пізно. ЗО грудня, коли, вже будучи тяжко хворим, він продиктував відповідного листа до партійного керівництва, у Москві І з'їзд Рад СРСР прого­лосив утворення Союзу РСР. Формула об'єднання РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації відповідала рекомен­даціям, виробленим комісією Сталіна. Але навіть якщо можна було б припустити можливість перемоги лінії Леніна й само­стійницьких течій всередині партійного керівництва неросій­ських республік, Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умови існування єди­ної унітарної правлячої партії був фікцією.

Реальний статус рес­публіканських компартій зали­шився на рівні обласних орга­нізацій РКП(б). Будь-яке рішен­ня, прийняте московським ЦК, мало зобов'язуючий характер для кожної республіки. Більшо­вицький режим як до революції, так і після неї ніколи не погод­жувався на існування окремих і самостійних національних ком­партій.

Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої дер­жавної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національ­ної самобутності. Українці діс­тали те, чого їх довгі роки по­збавляла Російська імперія: ок­рему адміністрацію, територію, державні і громадські структури - основи для майбутнього тери­торіального усамостійнення Ук­раїни. Утворення СРСР найкра­ще можна зрозуміти як досяг­нення компромісу між російсь­ким більшовизмом й українсь­ким національним рухом. Цей компроміс не мав характеру фор­мального договору, а швидше був результатом рівноваги двох антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала себе достат­ньо спроможною контролювати територію України10. Без існу­вання у період революції Укра­їнської Народної Республіки більшовики навряд чи згодили­ся б на утворення УСРР. Готов­ність йти на поступки неросій­ським націоналістам стала ви­рішальним чинником перемоги більшовиків над своїми росій­ськими суперниками й утверд­ження власної системи уряду­вання на абсолютній більшості просторів колишньої Російської імперії. Ясна річ, цей компроміс мав тактичний характер. З обох сторін були сили, які противи­лися йому або сприймали лише як тимчасове явище і при пер­шій же нагоді відмовилися б від нього.

Утворення Радянського Сою­зу не применшило гостроти на­ціонального питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, укра­їнське населення становило 31 млн. (44%). За своєю чисель­ністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян і укра­їнців) найбільшою національніс­тю - білорусами. У 1931 р. в УРСР мешкало 31,4 млн. чол., тимчасом як у всіх інших неро­сійських республіках - лише 18,7 млн. чол.

Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у Радянському Союзі. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державно­му апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшови­ків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частка росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - укра­їнці становили бл. 80% насе­лення УРСР)11. Партія була по­літичною структурою «самою у собі» - міським військово-бюрократичним неукраїнським апаратом, що мав дуже мало спільного з самим суспільст­вом. Майже половина (48%) її

членів були офіцерами й сол­датами Червоної армії, 51% -робітниками (а насправді май­же поголовно партійними, дер­жавними, профспілковими фун­кціонерами «пролетарського походження»), а 1%, що зали­шився, мав представляти се­лянство, найчисельнішу верству українського населення. Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою україн­ську, а розмовляли нею і того менше - всього 2%12.

Москва мала намір виправи­ти цю невідповідність, залучив­ши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином во­на хотіла розширити соціальну базу свого режиму. До ради­кальної зміни національної політики закликали партійні та дер­жавні керівники України - Фрунзе, Попов та ін. Затонський, тодішній нарком освіти України, звинувачував всю партію в то­му, що вона проґавила пробуд­ження національного руху рево­люцією, і тепер керівництво в ньому перехопили дрібнобуржу­азна інтелігенція і куркульство13. Комуністи повинні були виправи­ти цю помилку і спрямувати рух у потрібному для них напрямі.

Як і у випадку з утворенням Радянського Союзу, голоси пар­тійного і державного керівниц­тва найбільшої неросійської республіки відіграли велику роль у виробленні нового партійного курсу у національній політиці. У 1923 р. XII з'їзд Російської ко­муністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апа­рату у неросійських республіках. В Україні ця політика на­брала форми «українізації».

Першим кроком для ЇЇ здій­снення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Еммануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Ле­бедь не приховували свого во­рожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресив­ною і міською, тимчасом як ук­раїнська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило цент­ральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя разом з іншими вороже настро­єними до «українізації» високо­поставленими партійними чи­новниками відкликали з України у 1924 р. Його заступив вихо­дець з української селянської сім'ї на Сумщині Іван Клименко. У квітні 1925 р. на посаду пер­шого секретаря КП(б)У призна­чили Лазаря Кагановича. Єврей за походженням, він, на відміну від народженого й вихованого в Росії Квірінга, походив з Київ­щини і був одним із небагатьох партійних лідерів, хто вільно розмовляв по-українському. Як дисциплінований виконавець розпоряджень Сталіна, Кагано­вич твердо повів лінію на «укра­їнізацію» партійно-державного апарату. Інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних коміса­рів Власа Чубаря (він замінив на цій посаді Християна Раковського) та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціо­нерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відпо­відного іспиту, ризикував втра­тити свою посаду. У 1925 р. бу­ло введене обов'язкове вживан­ня української мови в держав­ному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вести­меться українською мовою. Якщо у 1922 р. українською ве­лося лише 20% усього діловод­ства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зроста­ла кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-1927 р. - уже 52-54%14. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Од­ним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-пар­тійних, господарських та куль­турних еліт. їхній кістяк склада­ли т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишні­ми українськими лівими есера­ми та лівими соціал-демократа­ми - боротьбистами та укапістами, що влилися у більшовицьку партію відповідно у 1920 і 1925 pp. Наплив у державні і партійні органи укапістів й бо­ротьбистів позначився на політиці «українізації» двояким чином: зросло число партійних і дер­жавних робітників, які, по-пер­ше, вміли розмовляти українсь­кою мовою, по-друге, мали без­посередній зв'язок з українсь­ким селянством. Хоча в резуль­таті партійних чисток їхній від­соток у особистому складі КП(б)У був порівняно невеликим (бл. 15-20%), але через свою близь­ку і природну пов'язаність з ук­раїномовним середовищем вони вибивалися на високі партій­ні і державні посади. Подібне явище просування по партійній драбині вихідців із дрібнобур­жуазних партій мало місце на той час і в Росії - досить згада­ти прізвище генерального про­курора СРСР А.Вишинського, колишнього меншовика. Проте в Українській РСР у 1920-х ро­ках список таких перебіжчиків на центральних постах був зна­чно довшим. До нього належа­ли Василь Блакитний, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Олек­сандр Шумський, Панас Любченко, Матвій Яворський - люди, які були не просто виконавцями партійної волі, але й - в умовах «українізації» - творили її.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних зма­ганнях і відзначалася антибіль­шовицькими настроями. Але вона компенсувала свою пораз­ку в революції активною куль­турницькою діяльністю. Окрему групу серед них становили ук­раїнські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на «українізацію». У 1921 р. група російської кадетської інтеліген­ції в Празі проголосила потребу політичної переорієнтації - зміни віх емігрантського сере­довища: відмовитися від бо­ротьби з радянською владою і перейти до співпраці з нею, не жертвуючи при цьому своїми ідеологічними настановами. Ук­раїнський варіант «зміновіхівства» передбачав визнання Ук­раїнської СРР як єдиної дер­жавної організації українського народу та повернення на бать­ківщину для практичної діяль­ності на культурній і господар­ській ниві. У 1923 р. Юрій Тю­тюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизни­ків в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кіль­кість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зро­била великий внесок у розгор­тання «українізації», були га­лицькі українці.

Для них, як і для лівих емігрантів, доля України вирішувалась в УРСР.

 

Найбільший вплив «україні­зація» справила на розвиток національної освіти. Вона збіга­лася в часі з розгортанням біль­шовиками т. зв. культурної ре­волюції, одним із головних на­прямів якої була ліквідація не­письменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'яз­кове чотирикласне, а у 1931 р. -семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні вза­галі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рід­ною мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990/91 нав­чальному році він становив ли­ше 47,9%15, тобто був вдвічі мен­шим за показник кінця 1920-х років!). Частка вищих навчаль­них закладів з українською мо­вою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р.16

Зростання мережі україно­мовних навчальних закладів йшло паралельно з безпреце­дентним розвитком наукових до­сліджень у різних галузях укра­їнознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів Скоропадського Всеукра­їнська академія наук (ВУАН). На посаду її президента у 1926 р. планувався Михайло Грушевський. Цей план не був здійсне­ний, але Грушевський став голо­вою секції історії України Історично-філологічного відділу ВУАН. Як і в львівський період, його діяльність як голови академіч­ного осередку привела до поя­ви цілого потоку наукових укра­їнознавчих публікацій.

Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тира­жу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні теат­ри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного реперту­ару, а й світова класика у пере­кладі на українську мову. Укра­їнською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття. Так, у 1924 р. у Харків­ській публічній бібліотеці відбу­лась лекція українською мовою про теорію відносності Ейнш­тейна - мовою, яку ще 5-Ю ро­ків тому вважали «селянською говіркою»! Розвиток української культури у 1920-х роках про­довжував і той період її модер­нізації, який вона пережила наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині завдяки спіль­ним зусиллям наддніпрянців і галичан. Ця співпраця тривала у 1920-х роках і відбилася на опрацюванні спільних стандар­тів української літературної мо­ви (граматика, словникарство, технічна термінологія, правопис).

Але «українізація» йшла зна­чно дальше, охопивши галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли з'явилося радіо, воно теж стало засобом «українізації». У 1928 р. радіомовлення по-українському велося у 11 великих містах Укра­їни. У цьому ж році розпочалася державна програма поширення радіомережі. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми української тематики -«Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Микола Джеря», «Че­ревички» за мотивами творів Гоголя, кінокартини, присвячені історії козацтва і гайдамаччини.

Природно, що прискорені темпи «українізації» часто по­значалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними по­милками та русизмами. Багато поезій, прозових та літератур­но-критичних творів, що появи­лися того часу, були графоманською макулатурою. Під прапо­ром «українізації» провадилися заходи, які мали нудно-солод­кий присмак шароварництва і хуторянщини. Кампанійський характер «українізації» породив чимало антиукраїнських глузу­вань, серед яких одним із найвідоміших було питання: «Це Ви говорите серйозно, чи по-укра­їнськи»?

Період «українізації» був ча­сом розквіту різних літератур­них угруповань, до них входи­ли відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хви­льовий, Павло Тичина, Воло­димир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстер­ністю видрізнялася більш тра­диційна, але надзвичайно ос­вічена і талановита група нео­класиків - Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бурггардт), Павло Филипович. Твор­чість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порів­нюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі - швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Купо, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасом п'єси молодого дра­матурга Миколи Куліша «Кому­на в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем україн­ського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Ні­меччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематогра­фа», а його кінокартину «Зем­ля» (1930) у 1968 р. міжнародне журі включило до списку 12 найкращих фільмів світового кіно17. Український науковець Юрій Кондратюк у 1920-х роках запропонував наукові й інже­нерні розв'язки, які разом з пра­цями російського винахідника Костянтина Ціолковського за­клали основи теорії ракетно-космічної техніки. Його концептуальні підходи згодом знайшли використання під час підготовки космічних польотів у США, зо­крема висадки американських астронавтів на Місяць.

Наслідки «українізації» вихо­дили за межі виключно куль­турної і наукової сфери. Вона викликала серйозні зміни в со­ціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвину­тої україномовної інфраструкту­ри (школи, інститути, преса, те­атри) спинила процес русифіка­ції населення у великих містах Сходу і Півдня України. Проце­си індустріалізації і примусової колективізації сільського госпо­дарства у другій половині XIX -на початку XX ст. вигнали із се­ла до міста величезні маси українського селянства. У резуль­таті масової міграції сільського населення частка українців зро­сла між 1923 і 1933 роками з 38 до 50% у Харкові, з 7 до 31% у Луганську, з 16 до 48% у Дні­пропетровську, з 28 до 56% у Запоріжжі. Вперше в українсь­кій історії українці становили біль­ше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу. Причому чим нижчою була вікова група, тим вищим був відсоток українців. Більшість робітників-українців у побуті розмовляла українською мовою18.

Місто почало втрачати пози­ції цитаделі російської ідентич­ності. Натомість активно форму­валася українська міська ідентичність. Ставлення новоприбу­лих селян до міського середо­вища зазнавало сильної еволю­ції: від початкового уявлення, що «місто, душне й нудне, це страшенна помилка історії» аж до ствердного: «Не ненавидіти треба місто, а здобути»19. Новою українською свідомістю найбіль­ше перейнялось молоде поко­ління, що виховувалося в інте­лектуальному кліматі 1920-х.

«Ми, - згадував Григорій Костюк, - з пошаною ставилися до минулої просвітянсько-на­родницької доби відродження України, бо й самі підлітками та юнаками брали в ній участь. А тепер ми були свідомі, що та чарівна доба навіки відійшла в минуле. За наші студентські ро­ки у нас виробилося певне від­разливе ставлення до українсь­кого етнографізму й провінціа­лізму. Ми були не проти етно­графії, як науки. Ми були проти етнографізму, як психологічної категорії українсько-культурно­го й національно-політичного думання. Ніхто з нас тоді ніколи не носив вишитих сорочок... Ми вважали, що всі ці національні атрибути минулого, що колись так гарно і романтично пахли нам, тепер мусять бути згро­маджені в музеях. Модерну ін­дустріальну Велику Україну ми вбачали й любили в чисто українськомовній масі студентів по­літехніки, медиків, математиків, фізиків, металургів, що вихо­дять з життя, заповнюють керів­ні господарчі та індустріальні центри й установи. Виховані в українських технічних ВИШах, вони в усіх закутках України, ми вірили, надаватимуть їй свого модерно-українського стилю й характеру»20.

Хоча «українізація» мала ха­рактер офіційної лінії, вона про­ходила не зовсім гладко. Цент­ральне партійне керівництво намагалося звести її до напівзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно під­тримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття, особливо з тими, які вели до політизації українського питання, не при­пинялася. Українців не поспі­шали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Окрім короткотривалого (з гру­дня 1921 по квітень 1923 р.) пе­ребування на посаді першого секретаря КП(б)У Дмитра Мануїльського, українці не при­значалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрар­хії. Партійне керівництво особ­ливо недовіряло українській інтелігенції, побоюючись, що під виглядом лояльності до радян­ської влади вона намагатиметь­ся міцно укорінитися у дер­жавному апараті і провадитиме свою «буржузно-націоналістичну» політику. «Українізація» ма­ла скромні успіхи серед праців­ників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюз­них наркоматів та комсомоль­ської номенклатури. У держав­них організаціях, де «україніза­ція», згідно з статистикою, про­вадилася успішніше, високі по­казники впровадження україн­ської мови часто були фіктив­ними. Обов'язкові реченці скла­дання іспитів для державних чиновників раз по раз перено­силися - з 1 січня 1924 р. на 1 січня 1925 p., а далі на 1 січня 1926 p., 1 січня 1927 р. і, врешті-решт, на 1 січня 1929 р.21 Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна час­тина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською.

«Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військо­вих керівників, технічної інте­лігенції, священиків Російської православної церкви й просто міщанства. Вони сприймали її як тимчасове явище. Багато хто з росіян переживав болісний шок при втраті їхнього політич­ного і культурного домінування в Україні22. До того ж, російська шовіністично настроєна інтелі­генція вважала принизливим для своєї гідності вивчати «про­сту селянську говірку». Показо­вою з цього боку була заява проф. Толстого, який на засі­данні Одеського інституту на­родного господарства назвав «українізацію» порушенням гро­мадянських прав, а своїх колег, які перейшли на українську мо­ву викладання, - ренегатами23. Такі настрої знаходили підтрим­ку у Москві.

На всесоюзних з'їз­дах і конференціях українські національні комуністи нерідко ставали об'єктами атак з боку російських більшовиків за їх ні­бито «насильну» українізацію російського пролетаріату в УРСР. Проголошений партією курс так і залишився б «напівукраїнізацією», якби стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й по­милкою вважати «українізацію» результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української револю­ції. Показово, що найбільших успіхів «українізація» досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний конт­роль відчувався найслабше - у «Просвіті», кооперативних орга­нізаціях, Українській автокефаль­ній православній церкві. З дру­гого боку, бурхливий розвиток «українізації» уможливлювала та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайняте внутрішньою партійною бороть­бою і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Українська інтелігенція вороже поставилася до антисталінської опозиції 1925-1926 pp., добре пам'ятаючи роль її лідера, Троцького, у розгромі української ре­волюції, його антиселянську по­зицію та ворожі висловлювання про «українізацію». Натомість частина російськомовної інте­лігенції підтримувала опозицію, пропагувала її літературу й очікувала повалення Сталіна24. Більшість партійного керівниц­тва України у конфлікті між Ста­ліним і Троцьким виступила на боці першого. Антитроцькіст-ській позиції республіканського керівництва сприяла та обста­вина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосе­редні висуванці Сталіна, Кага­нович і Чубар. У той час Сталін схвально відізвався про «украї­нізацію», висловлюючи впевне­ність, що українські міста, незва­жаючи на перевагу в них росій­ського елементу, будуть неми­нуче українізовані, як це сталося з Прагою, котра до 1880-х років в основному розмовляла німець­кою, а згодом - чеською мовою25.

В Україні опозиційна бороть­ба всередині партії набрала на­ціонального виміру. Як заявив Затонський на партійній конфе­ренції у Харкові 1928 р., в Укра­їні будь-який партійний ухил є серйозним, оскільки в українсь­ких умовах кожен такий ухил може бути пов'язаний з націо­нальним питанням. У 1926-1928 pp. КП(б)У сама стала дже­релом трьох великих ухилів - «шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини». На початку 1926 р. колишній «боротьбист» Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагано­вича на посаді першого секре­таря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого «боротьбиста», Григорія Гринька. В умовах національ­ного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апа­раті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як «національне ухильництво», і на кару він разом з Гриньком був змушений покинути Україну і переїхати до Москви.

Найбільшого розголосу на­брала справа українського пи­сьменника Миколи Хвильового. Хвильовий та його товариші - молоді й талановиті українські інтелектуали, об'єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), - прийня­ли виклик, кинутий їм лебедівською теорією «боротьби двох культур». У середині 1920-х ро­ків вони започаткували літера­турну дискусію про майбутній розвиток української культури. В якому напрямі їй належить розвиватися? Що може служи­ти моделлю для ЇЇ розвитку? Якою повинна бути ця культу­ра? - ці питання виводили дискутантів з чисто літературних рамок у царину політики26.

Пропоновані Хвильовим від­повіді відзначалися простотою і безкомпромісністю: українська культура має відповідати висо­ким європейським стандартам. Він різко виступав проти провінціоналізму і просвітянства в українській літературі. Але ще настійніше Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впли­ву російської культури та пере­орієнтуватися на психологічну Європу як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Він був комуністом і учасником революційних подій 1917-1920 років, але вважав, що партійне керівництво зрадило високі ре­волюційні ідеали. Ця зрада від­билася і на сучасному станови­щі України. Письменник щиро бажав незалежності своїй бать­ківщині і мріяв про той час, коли Україна стане провідною силою в «азіатському ренесансі» - ви­зволенні колоніальних народів під комуністичними гаслами від імперського гніту.

Гасла Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» викли­кали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро кри­тикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 pp. завер­шилася аж ніяк не по-літера­турному: «хвильовізм» був роз­битий, а ВАПЛІТЕ розпущено.

Незважаючи на те, що «шумськізм» і «хвильовізм» були розгромлені як шкідливі «націона­лістичні ухили», ідеї Шумського і Хвильового продовжували жи­ти серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі «опо­зиції Шумського-Хвильового» відігравав Микола Скрипник. Правдоподібно, піднесення Скрипника наприкінці 1920-х років стало своєрідною платою за підтримку українськими ко­муністами Сталіна у боротьбі проти Бухаріна. У липні 1928 р. Кагановича відкликали до Мос­кви. У розмові з Каменевим Бухарін стверджував, що Сталін «підкупив українців, прибравши Кагановича з республіки». Але заступивши Шумського на місці комісара народної освіти, Скри­пник ще глибше і послідовніше повів курс на «українізацю» політичного, громадського і куль­турного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики «українізації». Однак на­віть після піднесення Скрипника випадки «національного ухиль­ництва» не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Ми­хайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик Украї­ни» статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

Хоча кожний з «національ­них» ухилів пов'язувався з кон­кретною особою, насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, еко­номічного та культурного життя. Можна говорити про існування окремої націонал-комуністичної течії у верхніх ешелонах біль­шовицької влади в УРСР. У чис­тоті їхньої віри в комуністичні ідеали немає підстав сумнівати­ся. Але, зберігаючи вірність ідеології марксизму і ленінізму, вони почали усвідомлювати себе українцями. Багато у чому вони були попередниками «єврокомунізму» і «тітоїзму» пово­єнних років, а також тих керів­ників країн так званої «народної демократії» (Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Угорщини), які, зовні залишаючись лояль­ними до Кремля, намагались провадити власну незалежну політику. Американський істо­рик Джеймс Мейс стверджує, що за часів Скрипника Радян­ська Україна почала відігравати у радянській політиці роль, подібну до тої, яку відігравала Польща у ранні роки правління Гомулки: УРСР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї окремішності, ревниво сте­регла власні прерогативи і най­менше хотіла наслідувати мос­ковське керівництво при вирі­шенні своїх внутрішніх справ27.

Наслідки «українізації» не обме­жувалися лише УРСР. Зокрема, Скрипник як голова Народного комісаріату освіти надав значну допомогу українському насе­ленню поза межами України -на Далекому Сході, у Казахста­ні, Середній Азії, Сибіру, По­волжі, Центральних областях, на Кубані і Дону, задовольняю­чи його національно-культурні потреби. За спогадами україн­ського історика-емігранта Ілька Борщака, Скрипник мав намір будувати Україну і на Кубані, і в Криму28.

 

Не тільки українці користали з політики «коренізації». До 1930 р. в УРСР було 25 національних районів, на розвиток яких дер­жава виділяла значні кошти. У 1924 р. у складі України утвори­лася Молдавська Автономона Радянська Соціалістична Рес­публіка. Національним менши­нам в УРСР у місцях їхнього компактного проживання також було гарантовано право на ос­віту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався понад 20-ма мо­вами. У 1930 р. в УРСР працю­вали Польський інститут народ­ної освіти і Ново-Полтавський єврейський сільськогосподар­ський інститут, низка національ­них відділів при інших вузах, 24 індустріальних, 27 сільськогос­подарських і 9 педагогічних тех­нікумів. Мовами національних меншин виходило 35 газет і жур­налів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, провади­лася політика «татаризації». Під проводом кримсько-татарсько­го націонал-комуніста Велі Ібрагімова тут у 1923-1928 pp. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ29.

Проведення політики «ко­ренізації» призводила до виник­нення нових зон національного конфлікту. Так, у 1920-х роках радянський уряд заохочував єв­реїв осідати на землях України і створювати там сільськогоспо­дарські колонії та кооперативи. Ця акція викликала настороже­ність з боку українських селян, які вважали, що в них забира­ють їхні землі30. Багато хто з російськомовних євреїв висту­пив проти «українізації», оскіль­ки вона здержувала їхнє просу­вання вгору по службовій дра­бині. Але разом з тим «україніза­ція» створила нові можливості для розвитку єврейської неросійськомовної ідентичності. На­ціональні комуністи свідомо розширювали сферу вживання ідишу: з 1924 по 1930 р. кількість єврейських шкіл зросла майже вдвічі, з 42 до 83 тис. Тому на­ціонально свідомі єврейські ко­ла підтримували українських лідерів у їхньому протистоянні як проти російських комуністів, так і зрусифікованих євреїв31.

Існує думка, що ліберальне ставлення українських комуніс­тів до національних меншин і особливо до євреїв являло со­бою свідоме продовження полі­тики, започаткованої у 1917 р. Центральною Радою32. З друго­го боку, неросіяни були більш піддатливі на українізацію офі­ційного життя, аніж росіяни: у 1929 р. менш ніж четверта час­тина росіян в УРСР могли чита­ти українською мовою, тимчасом як серед поляків і євреїв цей показник сягав 60%33. Можна припустити, що під кінець 1920-х років накреслився певний на­ціональний консенсус: українсь­кі політичні лідери надавали широкі національні права мен­шинам, натомість національні меншини (це в меншій мірі сто­сувалося російського населен­ня) готові були визнати доміну­ючі позиції українців у республі­ці. Національні антагонізми не зникли, але політика «кореніза­ції» сприяла пригасанню старих вогнищ національної ворожнечі.

Все це створювало умови переростання українською полі­тичною нацією рамок українсь­кої етнічної спільноти. Адже за­хищати українські інтереси бра­лися не лише етнічні українці, а й представники інших націо­нальностей, що проживали на території України. Показовим є той момент, що два головні пред­ставники «національного ухиль­ництва», Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) і Волобуєв, були етнічними росіянами. Цілком ймовірно, що вони ви­ражали погляди не лише укра­їнської частини партійного, дер­жавного і профспілкового апа­рату. З критикою шовіністичної позиції московського керівниц­тва і на захист позицій україн­ських націонал-комуністів висту­пила також група українських діячів - євреїв за походженням (Кулик, Ліфшиць, Гуревич, Равич-Черкаський). Історія націо­нального відродження 1920-х років знає приклади, коли навіть окремі чиновники-«русотяпи» захищали інтереси УРСР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств тощо. Вони також мали свою користь від «українізації» у тій мірі, в якій вона підвищувала їхню роль в управлінні республікою та послабляла контроль Моск­ви, їх становище було б набага­то приємнішим, якби не вказів­ка зверху вчити українську мо­ву. Ця частина чиновників висту­пала проти вузького, етнічного розуміння поняття української нації (тобто визначення прина­лежності до нації «за кров'ю»). На їхню думку, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою, і все більше російськомовного населення, твердили вони, чи­нить власне так. Сильна прив'я­заність місцевого апарату до інтересів свого регіону і рес­публіки проявлялася у так зва­ному «місництві», яке було сха­рактеризоване центральним партійним керівництвом як ще один «націоналістичний ухил»34. Жодна з республіканських версій «коренізації» у СРСР не зайшла так далеко, як українсь­ка. За десять років «україніза­ції» (1923-1933) українці перетворилися на структурно повно­цінну, зурбанізовану і сконсолі­довану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у XX століття як модерна нація. Можна було відчувати себе су­часною людиною, робити партій­ну, державну, наукову та іншу кар'єру, не боячись втратити національної ідентичності. Відповідаючи на стару дилему, яка гризла попередні покоління ук­раїнців - провінція чи імперія? - молоде покоління 1920-х років, услід за Хвильовим, могло по­вторити: Україна і Європа.


Предыдущая статья:Українізація: форма і зміст Следующая статья:Король-старий
page speed (0.0137 sec, direct)