Всего на сайте:
210 тыс. 306 статей

Главная | Культура, Искусство

Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.  Просмотрен 284

Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обме­женого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою «польською партією». Після Люблінської унії перед українською шляхтою роз­крились нові перспективи, можливість участі в загально­європейських справах. Приміром, протистояння з Кри­мом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опи­нилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контр­реформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспіль­стві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища все­редині української православної церкви, спроби польсь­кої еліти духовно, релігійно уніфікувати українські зем­лі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному сус­пільстві, боротьба за захист православної віри набула ви­няткового політичного змісту.

Православ'я в українських землях опинилось на­прикінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна вер­хівка, священики сконцентрували увагу на майнових, по­бутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втру­чання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спа­лахнула полеміка між представниками православної та ка­толицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обря­дів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва.

Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга книжкою «Про єдність церков». У ній засуджувалась православна віра, доводи­лась потреба унії української церкви з Римом, наводились культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об'єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; викорис­тання при богослужінні незрозумілої народу мови; практи­ку шлюбів священиків православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587). У ній обґрунтову­валась недоцільність календарної реформи Папи Римсько­го Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і передусім до князя Олександра Острозького непохитно стояти на обороні православної церкви.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступ­на фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між право­славною та католицькою церквами, заперечувалась мож­ливість світським особам мати голос в цій справі, з'явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі «Апокрисис» (1597) X. Філалет — представ­ник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип собор­ності та ідею демократичної церкви, спростував нападки на константинопольського патріарха, застеріг проти по­рушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив, що впровадження унії не відповідає традиціям польсько­го політичного права, засадам шляхетського парламента­ризму.

З іншої позиції атакував унію православний письмен­ник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість іс­нування церкви без ієрархії служителів, рівність представ­ників усіх станів суспільства. «Хлопи Христові», на дум­ку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Хри­ста, тобто від «іродів» і «пілатів», до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І.

Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контак­ти із західною культурою, «латинську та мирську муд­рість», закликав православних обмежитись вивченням ли­ше церковних книжок.

У сучасній науці існують діаметрально протилежні оцінки політичних поглядів українських публіцистів кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх працях комплекс реформаційних ідей, що значно поси­лювали українське суспільство. Натомість М. Грушевський піддав критиці «культурне старовірство» І. Вишенського, яке «мало відповідало... духові часу». Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископа, українця за походженням Й. Верещинського. Переймаю­чись проблемами усунення загрози для України з боку татар, турків та Москви, він чи не першим почав ужи­вати термін «народ український християнський» щодо українського населення замість поширених назв геогра­фічного походження («подоляни», «волинці» тощо); за­кликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський статус. У 1590—1596 pp. він розробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровсь­кої козацької держави, яка була б своєрідною лицарсь­кою корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держа­ви, в яких актуальним було визначення суверенітету че­рез главу держави (государя), вважав, що очолювати її повинен князь, залежний від центрального уряду Речі Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії націо­нальної держави.

Предыдущая статья:Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства Следующая статья:Брестська церковна унія: політичні причини та наслідки
page speed (0.0102 sec, direct)