Всего на сайте:
210 тыс. 306 статей

Главная | Культура, Искусство

Культурне життя  Просмотрен 203

Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви населення. Як писав у 1655 р. араб-християнин Павел Алеппський, мандруючи Україною по дорозі до Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писа­ти ... а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозво­ляючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Багато сільських громад наймали вчи­телів — вихованців братських шкіл, а випускники Київської академії («бакаляри») часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у найстрашніше лихоліття вищу освіту давала Київська академія та ЇЇ філії у Вінниці, а згодом і в Гощі на Волині. За 40 років, що минули від реформ Петра Могили, в академії сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася на ово­лодінні латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою, а також (для найсумлінніших) філософією та теологією. Викладалися також астро­номія, географія, математика, що свідчило про зростання інтересу до природни­чих наук.

Переважна більшість студентів академії походила з середовища козацької старшини чи багатого міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Росії, лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо поль­ською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник і церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гізель, пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський. складали солідну й знану в усьо­му православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поши­рення, особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля. в якому описувалася історія України та Росії.

За 150 років із часу своєї появи у 1674 р. ця праця виходила двадцятьма виданнями. В основному київські схоласти, які всі були священиками, розглядали головні питання життя з релігійної точки зору. В їхніх творах переважала антикатолицька та антиуніатська тематика, а їхньою провідною ідеєю було об'єднання християнських народів для боротьби з нена­висними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського. Барановича та ін.

Писали вони химерним бароковим стилем, користуючись штучною церковно­слов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В середо­вищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користува­тися народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Са­мовидця», ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, увага зосереджується на подіях 1648—1657 pp. He бракувало на Ук­раїні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: з них дев'ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві. Новгороді-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу україн­ських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. при­мірників різноманітних підручників для початкових шкіл.

Предыдущая статья:Крип’якевич Следующая статья:Зміни в церковному житті
page speed (0.1391 sec, direct)