Всего на сайте:
148 тыс. 196 статей

Главная | Социология

Етапи соціалізації (Соціалізація особистості)  Просмотрен 714

Народившись, людина має лише можливість стати особисті­стю, яка набуває реальності в міру засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і перетворення з об'єкта турботи дорослих на самостійний суб'єкт діяльності. Людське дитя з'яв­ляється на світ найменш пристосованим порівняно з представ­никами тваринного світу, проте саме ця біологічна незапрограмованість відкриває можливості до засвоєння найширшого спектра культурних та соціальних програм. На думку представника філо­софської антропології німецького соціолога Арнольда Гелена, "біологічна недостатність" людини означає, що вона "не завер­шена" і не закріплена у тваринному царстві, а "відкрита" світові та призначена для творчості.

Як свідчить історія, "феномен Тарзана" — чистісінька вигадка, бо діти, які на стадії раннього ди­тинства були позбавлені людського оточення, так і не змогли надолужити втрачене і набути людських якостей.

Щоб стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, по­трібна спадковість соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією. Іншими словами, соціалізація — це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум.

У науці склалися різні концепції соціалізації залежно від того, як розуміються особистість та рушійні сили її розвитку. На одному полюсі можна розмістити авторів, які поділяють уявлен­ня про біологічну сутність людини (скажімо, 3. Фрейд та його послідовники), і тоді процес соціалізації постає як придушення природних інстинктів людини, пристосування їх до поширених у суспільстві заборон і табу; на другому — вчених, які вважають особистість пасивним продуктом виховання (як це розуміє біхе­віоризм за загальною схемою "стимул — реакція").

Серед українських та російських соціологів і психологів досить поширена концепція соціалізації, що ґрунтується на принципах історико-культурної концепції Льва Виготського. На відміну від соціогенетичних концепцій, де розвиток дитини розглядався як "зліпок", результат впливу зовнішнього середовища, Л. Виготський підкреслював, що вплив середовища, у свою чергу, переломлю­ється крізь психологічні якості, які вже виникли. Становлення людини включає два відносно автономні, але нерозривно пов’язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання індивіда) і соціальний (визрівання індивіда як особистості). Натуральний ряд розвитку описує історію становлення певної системи природно детермінованих якостей, соціальний — етапи залучення індивіда до людської культури, оволодіння суспільно необхідними знання­ми, нормами та цінностями і включення його в суспільну діяльність.

Є різні варіанти періодизації етапів соціалізації.

Спільна і найбільш загальна періодизація — це поділ життя людини на дотрудове (охоплює період до початку трудової діяльності), тру­дове (період зрілості людини) та післятрудове, яке збігається, як правило, з пенсійним віком.

У цьому разі соціалізація по суті охоплює все життя людини. Інші автори вважають за необхідне обмежити соціалізацію періодом до настання соціальної зрілості (тобто входження особистості в самостійне життя) або, принаймні, назвати цей період первинною соціалізацією.

Взагалі перелік етапів соціалізації залежить від того, як той чи інший автор бачить розвиток особистості на різних стадіях її життя.

 

Цікавою і досить відомою є концепція американського психолога Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на вісім фаз. Кожна з них має свої специфічні завдання щодо фор­мування певних психологічних утворень, і вони можуть розв'я­зуватися сприятливим чи, навпаки, несприятливим чином.

 

Перша фаза — немовля.

її головне завдання — сформувати у немовляти несвідоме почуття "базової довіри" до зовнішнього світу.

Основним засобом для цього слугують батьківська турбо­та і любов. Якщо "базова довіра" не виникає, у немовляти з'яв­ляється відчуття тривоги, недовіри до світу, у дорослому віці воно може обернутися замкненістю, озлобленістю тощо.

 

Друга фаза — раннє дитинство. У дитини формується по­чуття автономії й особистої самоцінності або, навпаки, сорому. Зростання самостійності дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, пова­жання дисципліни та порядку.

 

Третя фаза — вік гри (приблизно від 5 до 7 років) — формує почуття ініціативи. Якщо бажання щось зробити самостійно бло­кується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирі­шальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти до себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворен­ня почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

 

Четверта фаза — шкільний вік, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети.

Найважливіші цінності тут — підприємливість та ефективність. У негативному варіанті в дитини з'являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

 

П'ята фаза — юність — характеризується виникненням по­чуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне — дифузне "я", рольова та особистісна невизначеність. Типовим для цієї фази є також "програ­вання ролей", коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе.

 

Шоста фаза — молодість — характеризується появою потре­би і здатності до інтимної психологічної близькості з іншою людиною, включаючи сексуальну близькість. Незадоволення цих потреб призводить до почуття самотності та ізоляції.

 

Сьома фаза — дорослість — включає насамперед творчу діяль­ність та відчуття продуктивності; вони виявляються не лише у праці, а й у турботі про інших, включаючи нащадків, у потребі передати свій досвід. У негативному варіанті з'являється відчуття застою.

 

Восьма фаза — зрілий вік, або старість, — характеризується почуттям задоволеності, виконаного обов'язку, повноти життя; у негативному варіанті виникають відчай та розчарування.

 

Особливістю соціологічного вивчення процесів соціалізації є ува­га до ролі в них соціальних інститутів і організацій суспільства.

Як основні інститути соціалізації, які справляють основний формуючий вплив на становлення особистості у певні життєві періоди, звичайно виокремлюють сім'ю, дошкільні дитячі закла­ди, школу, навчальний та трудовий колектив. Психологію пере­важно цікавить, які психологічні якості утворюються під впли­вом цих інститутів; соціальну психологію — механізм цього впливу, процеси міжособистісної взаємодії; соціологія звичайно досліджує зміст цих інститутів у конкретному суспільстві у пев­ний історичний час і, отже, змістовну навантаженість соціалі­зуючого впливу цих інститутів. Якщо мати на увазі сім'ю, то соціолога передусім цікавить соціальна побудова сім'ї — нуклеарна вона чи розширена, будується вона на авторитарних чи демо­кратичних засадах тощо.

Останнім часом у суспільствознавстві активно вивчається предметна галузь, яка дає змогу поставити в центр уваги розви­ток індивіда у світі, що сам невпинно змінюється. Це проблема­тика життєвого шляху особистості.

 

Предыдущая статья:Агенти соціалізації (Соціалізація особистості) Следующая статья:Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи
page speed (0.0099 sec, direct)