Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Право

Влада як явище 4 страница  Просмотрен 498

- функція ціннісних орієнтацій, яка передбачає формування у особи позитивного ставлення до концептуальних принципів політичної спільноти;

- прагматична, інструментальна функція, яка передбачає практичну участь особи у політичному процесі, вміння орієнтуватись у складних суспільно-політичних процесах, застосування різноманітних форм та типів політичної активності.

Політична соціалізація є керованим процесом. Кожна держава прагне виховати певний тип громадянина, якому були б притаманні конкретні характеристики та який найбільш адекватно відповідав вимогам політичної системи. В різних типах суспільств поняття «ідеального громадянина» набуває не однакового змісту, Так, для тоталітарної держави ідеальним є громадянин який активно підтримує всі рішення та дії держави, не задумуючись над їх змістом та наслідками ( так званий тип «бездумного ентузіаста» ). В країнах сучасної демократії вимоги держави до «ідеального громадянина» кардинально відмінні. Політична влада зацікавлена у формуванні вільної, відповідальної, політично активної особи, яка вміло використовує свої права, законослухняна, свідомо бере участь у політиці, вміє відстоювати свої інтереси, бере участь у виборах тощо.

Згідно з плюралістичною концепцією, «ідеальний громадянин» повинен володіти наступними характеристиками:

- усвідомлення власних інтересів та вміння співставити їх з інтересами соціальних груп з якими себе ідентифікує;

- чітко сформовані ідеологічні орієнтації на основі яких здійснюється вибір;

- знання встановлених суспільством «правил політичної гри»;

- готовність до активної участі у політиці.

Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного статусу чи віку. Політичні погляди, переконання, уподобання, рівень політичної активності можуть змінюватися протягом всього життя. Однак, у процесі політичної соціалізації виділяють наступні стадії:

- дотрудовий період загальної соціалізації. Це стадія шкільної освіти, коли дитина в основному від батьків та вчителів отримує політичну інформацію та сприймає її на емоційному рівні. Для цього етапу характерне персоніфіковане уявлення про політику; поява елементів власного політичного досвіду, формування основ політичної культури;

- активна стадія передбачає залучення людини до участі у політиці через діяльність у громадських організаціях, політичних партіях та структурах. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду. Особа стає здатною до самостійних політичних суджень, аналізу політичної ситуації, формування власної політичної позиції, протистояння тиску колективної думки. Активна стадія не завжди повинна збігатись з трудовим періодом. Інколи люди похилого віку, які вже досягли певного статусу та через вихід на пенсію мають достатньо вільного часу, починають активно включатися у політику, беручи участь у вирішнні громадських та суспільно-політичних проблем.

- пасивна стадія політичної соціалізації передбачає свідоме, або несвідоме виключення людини зі сфери політичних відносин. Виключення людини з політики може бути викликане небажанням, або неможливістю ( внаслідок стану здоров’я чи похилого віку ) брати участь у політиці.

Завданням політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до вимог політичної системи. Модифікація поведінки людини здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних і групових суб’єктів, яких називають «агентами політичної соціалізації».

Агент політичної соціалізаціїособи, структури і середовища, які здійснюють соціалізацію особистості та під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей, необхідних йому для адекватної поведінки в певному політично організованому суспільстві.

До агентів політичної соціалізації відносять: сім’ю, систему освіти, закони, референтні групи, політичні партії, політичних лідерів, засоби масової інформації тощо. На різних етапах політичної соціалізації роль різних агентів є неоднаковою. Якщо на дотрудовій стадії особливе значення відіграють сім’я та система освіти, то в активний період значно зростає соціалізуючи роль таких агентів як ЗМІ, політичні партії та лідери, референтні групи.

На перебіг та зміст політичної соціалізації впливає ряд факторів, серед яких варто виділити наступні: рівень загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда, належність до певної соціальної групи. Всі ці чинники опосередковуються рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, який існує в державі. В залежності від характеру взаємодії особи та держави виділяють різні типи політичної соціалізації:

Гармонійний тип – характерний для англо-американської культури, де взаємодія між особою та державою відбувається на основі спільних цінностей, переконань, норм та ідеалів, притаманних даному суспільству. Діалог між індивідом та владою забезпечується існуванням сталих демократичних традицій та високо розвинутого громадянського суспільства.

Плюралістичний тип – притаманний країнам Західної Європи. Для нього характерний опосередкований тип взаємодії між особою та політичною владою. Початкова соціалізація здійснюється на основі ідеалів та цінностей різноманітних існуючих у суспільстві етнічних субкультур. Консолідована демократія базується на індивідуальній свободі, конституційному обмеженні влади та високому ступені розвитку громадянського суспільства.

Конфліктний тип – характерний для країн Азії та Африки. Йому притаманна культурна неоднорідність та прихильність індивіда до ідеалів та цінностей роду, клану, племені, касти в рамках яких здійснюється початкова соціалізація, що утруднює діалог між владою та носіями різноманітних субкультур та стає основою для політичного насильства. Загальна соціалізація відбувається у постійній боротьбі з представниками різних суспільних груп.

Гегемоністський тип – властивий для закритих політичних систем тоталітарного типу ( фашистські, комуністичні країни ). Політична соціалізація відбувається на засадах примусового насадження цінностей та ідеалів певної ідеології, класу, партії, інколи релігії ( іслам ). Цінності інших систем не визнаються.

 

2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації.

Метою політичної соціалізації є виховання свідомого громадянина, готового брати участь у політиці. Ця готовність проявляється на трьох рівнях:

- рівень знань, які передбачають обізнаність громадянина з принципами функціонування політичної системи і є достатніми для свідомого входження у політику;

- визнання фундаментальних цінностей суспільства на емоційному, вольовому та пізнавальному рівнях;

- рівень політичних навичок, які дозволяють перейти до активної політичної участі.

Наявність чи відсутність у внутрішній структурі особистості вище згаданих компонентів визначає тип політичної поведінки особи.

Політична поведінкаформа практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через яку він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи та інших соціальних суб’єктів, що може проявлятися у двох видах: відкритому – політична участь та закритому – політична бездіяльність ( неучасть ).

Отже, зупинимось на більш детальному розгляді феномену політичної участі.

Політична участьце форма активної поведінки особи у політичній сфері суспільства, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на процес прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів різного рівня.

Спонукою до політичної участі виступає певний інтерес, реалізації якого прагне людина.

Інтересспрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або діяльність.

Існують різні види суспільних інтересів, зокрема: соціальні, економічні, культурні, духовні, політичні.

Власне політичний інтерес виступає спонукою до політичної участі громадян. У процесі реалізації політичних інтересів людина самоутверджується та має змогу продемонструвати своє ставлення до влади. Так як політика виступає в ролі регулятора всіх сфер життя суспільства, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види потреб та інтересів.

Мотиви політичної участі не можна зводити лише до прагнення виконати свій громадянський обов’язок. За даними соціологічних досліджень, політична участь дає людині можливість задовольнити базові потреби людини. Це – потреба спілкування, особистого контролю над перебігом політичного процесу та потреба самореалізації.

Політична участь може набувати різних форм, серед яких:

- активна і свідома або пасивна і неусвідомлена;

- організована або неорганізована;

- постійна або епізодична;

- санкціонована (легітимна ) або несанкціонована (нелегітимна);

- пряма або опосередкована.

Більш детально зупинимось на розгляді прямої та опосередкованої політичної участі.

Пряма політична участь можлива у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття політичних рішень більшістю голосів на всенародних зборах (наприклад, Афінська демократія, Запорізька Січ). У межах цілої держави, пряма політична участь реалізується через референдуми та плебісцити.

Референдум (від лат.referendum – « те, про що треба сповістити») – всенародне голосування, яке проводиться для вирішення важливого питання державного чи суспільного життя; безпосереднє звернення до виборців з метою остаточного вирішення певного політичного питання.

Плебісцитопитування населення через голосування щодо питання приналежності території на якій воно проживає до тієї чи іншої держави.

Під час референдуму чи плебісциту громадяни мають можливість самостійно прийняти рішення з винесеного на голосування питання.

В умовах сучасних цивілізаційного та глобалізаційного процесів використання прямих форм участі громадян і політиці стає дедалі складнішим. На перший план виходить впровадження опосередкованої участі, яка реалізується у формі представництва.

Опосередкована політична участьголосування під час виборів з метою обрання представників владних структур, які безпосередньо реалізовують політичні курси та приймають політичні рішення від імені своїх виборців.

Опосередкована форма участі має істотні недоліки. Вона допускає викривлення волі народу, захист представниками влади власних інтересів, які не завжди збігаються з інтересами виборців, та втрату контролю з боку громадян над своїми представниками.

В сучасній політології дедалі більшої уваги набуває питання сполучення обох форм політичної участі.. На думку науковців, на місцевому рівні доцільно застосовувати інститути прямої демократії, а на загальнодержавному рівні більш ефективним є поєднання представницької демократії з формами прямої участі громадян.

Політична участь це відкритий тип політичної поведінки який проявляється через пряму політичну дію.

Політична діяактивне, безпосереднє втручання людини у політичний процес, метою якого є зміна політичної реальності.

Політична дія має певну структуру до якої входять наступні елементи:

- суб’єкт дії ( той, хто здійснює певну діяльність);

- об’єкт дії ( інститут, процес, середовище на які спрямована дія);

- обставини реалізації (правові норми, традиції, закони, які визначають допустимі для даного суспільства межі дії);

- цільові установки ( конструктивні або деструктивні наслідки дії).

Окрім відкритого типу політичної поведінки – політичної участі існує і закритий тип – політична неучасть або бездіяльність, аналізу якої присвячене наступне питання теми.

3. Причини та види політичної бездіяльності

Закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної бездіяльності є складним соціально-психологічним феноменом, який може бути викликаний різними чинниками та проявлятись у різних формах:

1. Абсентеїзм – відмова громадянина брати участь у виборах внаслідок недовіри до кандидатів на владні пости, або небажання змінювати владу;

2. Вилученість із політичних відносин, викликана низьким рівнем розвитку особистості;

3. Політична неучасть як наслідок заполітизованості системи, відсутності або низької ефективності механізмів зворотного зв’язку між політичною системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності владних інституцій, байдужості до їх функціонування що призводить до відчуження людини від політики;

4. Політична апатія – форма несприйняття політичної системи, що виникає внаслідок різних причин, зокрема: чужоземного завоювання (окупації) власної території іноземною державою, перемоги контрреволюції, збройного придушення громадянських соціальних та політичних рухів;

5. Політичний бойкот – вияв активного і ворожого ставлення до політичної влади, всіх інститутів політичної системи, державної політики в цілому;

6. Політичний нейтралітет - вираз задоволення існуючим у політичній сфері станом справ, що ґрунтується на високому рівні легітимності влади та ефективності її діяльності в умовах стабільних розвинених демократичних систем.

Отже, політична участь і політична бездіяльність (неучасть) – це дві різні форми політичної поведінки особи ( відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії особи і політичного середовища через які людина висловлює своє ставлення до політики, влади, держави.

Підсумовуючи сказане зауважимо, що політична соціалізація – це процес входження людини у політику, становлення її як свідомого, активного громадянина. В процесі політичної соціалізації на різних його етапах у виховний процес включаються різні агенти політичної соціалізації під впливом яких формується громадянська позиція особи, її політичні переконання , цінності та ідеали. У політичній соціалізації особи використовуються різноманітні мотиви, які визначають модель політичної соціалізації та використовуються для формування моделі ідеального для певної держави громадянина.

Наслідком політичної соціалізації є готовність громадянина до політичної участі, яка може проявлятись у різних формах політичної поведінки та практично реалізовуватись у активності громадянина або відмові від участі у політиці.

 

Схема 5.1.

Процес політичної соціалізації

 

 

Схема 5.2.

Етапи і агенти політичної соціалізації

 

 

Схема 5.3.

Типи політичної поведінки

 


Схема 5.4.

Типи політичної соціалізації

 

 


Питання для самоконтролю

 

1. Що таке політична соціалізація ? Які теорії політичної соціалізації ви знаєте ?

2. Назвіть основні етапи політичної соціалізації та розкрийте роль агентів соціалізації на кожній стадії.

3. На прикладі конкретної країни охарактеризуйте моделі та типи політичної соціалізації.

4. Що таке політична поведінка? Які типи політичної поведінки особи ви знаєте?

5. Що таке політична участь? Назвіть види політичної участі та розкрийте поняття прямої та опосередкованої політичної участі.

6. Що таке політична бездіяльність ( неучасть )? Назвіть її види та фактори, які викликають відмову від участі у політиці.

 

Рекомендована літеретура

1. Загородній Ю. І., Курило В.С., Савченко С.В. Політична соціалізація студентської молоді в Україні: досвід, тенденції, проблеми. – К., 2004. – 144с.

2. Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології.

Для тих хто прагне успіху. – К., 1996.

3. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.

4. Політологія / за ред.. А Колодій. – К., 2003

5. Політологія. Навчальний посібник // О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай та ін. – Львів, 2005.

 

Додаткова література

1. Білей О. Машина спрощення / Соціальна уява і політична поведінка у пострадянській Україні // Політична думка. – 2000. - № 2.

2. Макєєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участь населення // Політична думка. – 2000. - № 2

3. Ротар Н. Політична участь громадян України в умовах демократизації // Політичний менеджмент. – 2006. - № 2.

4. Яременко О., Міщенко Р. Політичні уподобання українців як чинник впливу на політичні процеси // Політична думка. – 2000. - № 1.


РОЗДІЛ 6. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

1.

Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.

2. Природа політичного лідерства.

3. Типологія та функції політичного лідера.

4. Механізми політичного лідерства.

 

1. Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.

У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.

Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.

Політична елітадостатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.

1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.

2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.

3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.

4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.

5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.

6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В.

Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.

7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.

Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.

Функції політичної еліти:

- реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;

- артикуляція інтересів великих суспільних груп;

- аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;

- формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

- політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;

- регулятивно –контролююча;

- підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:

1. За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:

- аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;

- еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;

- бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );

- еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

2.За критерієм обсягу політичного простору:

- загальнонаціональна;

- регіональна;

- місцева.

3. За сферою діяльності:

- адміністративна;

- комунікаційна;

4. За ідеологією:

- ліберальна:

- консервативна;

- соціалістична;

- націоналістична.

5.За характером політичного режиму:

- демократична;

- авторитарна;

- тоталітарна.

6. За можливістю доступу в еліту нових членів:

відкрита;

закрита.

В межах політичної еліти вирізняють:

- еліту влади;

- еліту впливу;

- субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:

- правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;

- опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;

- контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).

Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.

 

2. Природа політичного лідерства.

Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій лідер.

Лідер ( від англійського « leader» - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість, здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією спільнотою.

Політичний лідерособа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.

У політичному лідерстві виділяють два аспекти:

- формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );

- неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва, прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу «альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.

На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні мотивисеред яких наступні:

- егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прихильниках, близькому оточенні;

- соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього людства.

Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:

- автономне – цінування влади самої пособі;

- інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або інших людей чи груп.

На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.

1. Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).

2. Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).

3. Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.

Предыдущая статья:Влада як явище 3 страница Следующая статья:Влада як явище 5 страница
page speed (0.0147 sec, direct)