Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Литература

Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 16 страница  Просмотрен 720

«Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристра­сті, настрої, почуття або враження, а тільки неосяжний словник, з якого він черпає своє писання, що не знає зупину; життя лише наслідує книгу, а сама книга виткана зі знаків, сама наслідує щось уже забуте, і так до нескінченності» (Р. Барлг).

«Подібно до давньої химери, постмодерн грізно гарчить на роз­тиражовані шаблони високого модернізму, буцає ідею реалістично­го мімезису і своїм отруйним хвостом злісно жалить жанрові штам­пи розважального чтива та інших форм індустрії розваг» (І. Ільїн).

«Саме за нашої доби розпочинається осягнення світу, у якому всі цінності, всі абсолюти перетворюються на міфічних істот...» (Дж. Вапгтпімо).

VI. Домашнє завдання

Розповідати про соціоісторичні, культурно-філософські та есте­тичні чинники розвитку постмодернізму в художній літературі.

Індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про пред­ставників постмодерністської прози: У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Бар­та, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра, М. Кундера.

VII. Підсумки уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення:

• До появи постмодернізму, на мій погляд, привели...

УРОК № 54

Тема. Найяскравіші представники постмодерністської про­зи. Постмодерністське мистецтво, його стосунки з елі­тарною та масовою культурами Мета: допомогти учням глибше розкрити для себе поняття «постмодернізм», визначити його риси в конкретних творах; розвивати навички самостійної роботи з до­датковими джерелами інформації, аналізу прозових творів, визначення їх ідейно-художніх особливостей; уміння висловлювати свою думку з приводу про­читаного; виховувати любов до літератури, потяг до пізнання, естетичний смак.

Обладнання: портретна галерея письменників-постмодерністів, виставка їхніх творів.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Умберто Еко дав таке визначення постмодернізму: «Іронія, метамовна гра, переказ у квадраті». Р. Барт переконаний, що кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш-менш знайомих формах: форми попередньої культури та тексти наявної культури. Як це відображено в кон­кретних творах, побачимо на уроці.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Актуалізація опорних знань

1. Евристична бесіда

♦ Що таке постмодернізм у літературі другої половини XX ст.?

♦ Назвіть основні ознаки постмодернізму.

♦ Яких найвідоміших прозаїків постмодернізму ви знаєте?

2. Заповнення таблиці «Чинники розвитку постмодернізму

в художній літературі» (див. наступну сторінку)

IV.Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів про найяскравіших представників

постмодерністської прози та їхні твори: У. Еко, Дж. Фаулза,

Дж. Варта, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра,

М. Кундера та ін.

Орієнтовний зміст повідомлення

Умберто Еко — уславлений італійський учений і письменник, автор багатьох робіт з історії та теорії культури, а також чотирьох романів, кожний з яких став цікавою сторінкою сучасного постмо­дернізму.

Народився 1932 року в Алессандрії, Італія.

Неординарність мислення У. Еко виявилася ще під час на­вчання в Туринському університеті, де він опановував філософію. У дисертації, присвяченій естетиці Фоми Аквінського, молодий на­уковець зробив несподіваний висновок про подібність методології, яку застосував середньовічний католицький теолог, із сучасним структуралізмом. Перша ж книга, «Відкритий твір» (1962), при­несла У. Еко визнання серед фахівців і окреслила одну з централь­них проблем його наукових зацікавлень — сприйняття художнього тексту та його інтерпретація.

Чинники розвитку постмодернізму в художній літературі
Соціоісторичні Культурно- філософські Естетичні
Постмодерністи ви­значали, що куль­турний «простір» нині сприймається як багатомірна струк­тура, а орієнтація на ідеї Розуму в умовах цієї структури озна­чає перехід на позиції універсального гума­нізму, що охоплює все людство. «Нове» розуміння істини до­зволило поставити пе­ред кожною людиною завдання обов’язково взяти до уваги інші культурні традиції, світоглядні орієнтири, духовні світи інших людей. Постмодернізм набув поширення і в психо­аналізі. Психоаналі- тик Гваттарт спирався на тезу про те, що влада над свідомістю людини належить позасвідомим структу­рам і механізмам, які формують «соціум». У літературі це ви­являється як тотальне висміювання, розча­рування в традицій­них цінностях та іде­алах. Ні в кого немає монополії на добро, на справедливість, на влаштування чужого щастя За концепцією фран­цузького філософа Ж.-Ф. Ліотара, постмодернізм відо­бражає відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Сучасний світ — це варіювання та співіс­нування всіх — і най­давніших, і новітніх форм буття. Постмо­дернізм як напрям у сучасному літерату­рознавстві спирається на теорію і практику структуралізму, що оперує поняттями: «світ як хаос», «світ як текст», «інтертек- стуальність», «криза авторитетів», «автор­ська маска», «подвій­ний код», «пастиш» (твір як самопародія). Література є не відо­браженням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в ній не істина, а сло­во, яке як елемент тексту є новою ре­альністю. Твір — це поєднання міфів, архетипів, цитувань, алюзії. «Ми живемо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли всі слова вже сказані» Для наукової естетики позаісторичне тлума­чення літературних явищ, заперечення зв’язків літератури з конкретною історич­ною дійсністю є непри­йнятним. Проте вона використовує окремі підходи і прийоми вивчення літератури, запропоновані теорети­ками постмодернізму, зокрема структуруван- ня твору, інтертексту- альні зв’язки, елемен­ти міфопоетики тощо

 

Його авторитет теоретика-семіотика (семіотика — грецьк. ветіоп — знак — наука про знаки та знакові системи) зміц­нився після виходу друком книг «Поети­ка Джойса» (1966), «Трактат із загальної семіотики» (1975).

У. Еко було сорок шість років, коли вийшов його перший художній твір — ро­ман «Ім’я троянди». Роман приніс автору всесвітню славу. З того часу з періодичні­стю в шість-вісім років почали з’явля­тися його нові романи — «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня»

(1994), «Баудоліно» (2000).

Незважаючи на письменницький успіх, У. Еко продовжував займатися наукою, і світ побачили збірка статей «П’ ять есе на тему етики» (1997), дотепний методичний посібник для студентів «Як написати дипломну роботу» і філософська праця «Кант і качкодзьоб» (2000).

Досвід дослідника і глибоке знання У. Еко середньовічної куль­тури суттєво вплинули на задум роману «Ім’я троянди». Дія твору відбувається 1327 року в загубленому монастирі, куди приїздять колишній інквізитор Вільгельм Баскервільський і його поміч­ник — юний послушник Адсон Мелькський, щоб підготувати зу­стріч делегацій, які ведуть переговори про примирення імператора Людовіка Баварського і Папи Римського Іоанна XXII.

За кілька днів до прибуття Вільгельма й Адсона в монастир там загинув наглою смертю один із ченців. Настоятель монастиря Аб- бон благає Вільгельма, який має талант детектива, розслідувати злочин.

Вільгельм починає розслідування, а тим часом кояться нові злочини: ченця Венація знайшли втопленим у діжці зі свинячою кров’ю, потім загинули від отрути ще двоє ченців, а наступного дня хтось масивним глобусом розтрощив череп ченцю Северину.

Просуваючись у розслідуванні, як у лабіринті, блукаючи в не­відомості, захоплюючись різними версіями, Вільгельм і Адсон по­ступово наближаються до істини. Спочатку їм здається, що при­чина вбивства — в монастирі: гріховне життя ченців та ворожнеча між ними, потім — що то наслідки колись жорстоко придушено­го повстання єретиків. Незабаром у вбивствах починає настійли­во проглядатися не дуже вмотивований зв’язок із пророкуванням

Апокаліпсису — останньої книги Нового Заповіту, у якій розпові­дається про кінець світу, а також про події й знаки, що йому пе­редують. І нарешті з’ясовується, що всі вбивства пов’язані: кожен із загиблих мав намір заволодіти якимось ретельно приховуваним грецьким текстом і прочитати його.

Розслідування вбивств для Вільгельма й Адсона поступово пе­ретворюється на пошук цієї грецької книги, яка здатна розкрити причини злочинів, а місцем пошуків стає центр духовного життя монастиря — лабіринтоподібна бібліотека з найбільшим у христи­янському світі зібранням книг.

На четвертий день перебування Вільгельма й Адсона в монас­тирі сюди приїздять посланці Папи Римського і, дізнавшись про вбивства, чинять власне «правосуддя», звинувачуючи в усіх зло­чинах ченців-дольчиніанців, єретиків і учасників минулого крива­вого бунту, які переховуються в монастирі. Мирні переговори між Папою й імператором Людовіком за таких умов стають неможли­вими.

Реальний історичний конфлікт між Папою й імператором Лю­довіком Баварським органічно вплітається в інтригу роману і під­коряється авторському задуму. Бенедиктинський монастир, у яко­му відбуваються події, постає в романі осередком культурного й духовного життя Середньовіччя, з усіма його пошуками й проти­річчями. У найголовнішій частині монастиря — Храмині, де роз­ташувалася бібліотека, Вільгельм Баскервільський урешті-решт відшукує книгу, що стала причиною злочинів, а також убивцю.

Убивцею виявляється старий сліпий бібліотекар Хорхе Бургось- кий. А книга, яка, на думку Хорхе, здатна «перевернути уявлен­ня про Бога»,— єдиний, що зберігся на землі, примірник другого тому «Поетики» Аристотеля, у якому йдеться про природу комедії й утверджується сміх.

Ставлення до сміху виявляє суть центрального конфлікту ро­ману У. Еко. У романі «Ім’я троянди» автор зводить протилежні позиції, з яких ведуться дискусії про сумісність сміхового світо­сприйняття із християнством. Позиція прибічників сміху, яку по­слідовно обстоює Вільгельм Баскервільський, ґрунтується на тра­диціях античного світу. Його противник Хорхе вважає, що сміх — диявольська зброя, яка здатна «знищити останні кордони» віри й моральності.

Виходячи з подій, які відбулися після бесіди Хорхе і Вільгель­ма, можна зробити висновок, що остаточну перемогу отримує все ж таки Хорхе. Вільгельм дізнався, хто злочинець, але не зміг за­володіти книгою Аристотеля і зробити її загальним надбанням.

Більш того, Вільгельмове розслідування призвело до знищення не лише другого тому «Поетики», але й усієї бібліотеки та й само­го монастиря. Перед смертю, ніби утверджуючи власну позицію щодо диявольського походження сміху, Хорхе несамовито регоче, а Вільгельм марно намагається загасити пожежу.

Але останнє й вирішальне слово щодо конфлікту роману на­лежить автору. І він реабілітує сміхове начало. Адже весь роман побудований як одна велика пародія, яка поєднує елементи істо­ричного, детективного й пригодницького жанрів з елементами роману жахів та мемуарів і одночасно є пародією на історичний, детективний, пригодницький романи. Від самого початку роману автор налаштовує читача на певну гру, сповіщаючи, що «Ім’я тро­янди» є випадково знайденим рукописом, у якому розповідається про пригоди, пов’язані з пошуком іншого рукопису. Таким чином, роман замикається в рамках літературної містифікації: йому пере­дує авторська передмова під заголовком «Звісно, рукопис», у якій письменник пародіює жанр мемуарів і розповідає, як 1968 року придбав книгу «Записки отця Адсона з Мелька, перекладені фран­цузькою мовою за виданням отця Ж. Мабійона», викладає причи­ни, з яких вирішив видати цю книгу 1980 року у власному пере­кладі італійською. А через два роки після виходу «Імені троянди» У. Еко публікує «Нотатки на берегах “Імені троянди”», у яких, не приховуючи свого авторства і цим підкреслюючи запропоновану в передмові до роману містифікацію, розповідає про процес підго­товки до написання роману і про постмодерністські завдання, які вирішував, створюючи текст.

Мемуарна лінія роману пов’язана з образом Адсона Мельк- ського. Оповідь ведеться від його особи, але сам образ двоїться: ві­сімдесятилітній старий Адсон розповідає про події, які відбулися багато десятиліть тому з вісімнадцятирічним послушником Адсо- ном. А пародійний ефект полягає в тому, що, переказуючи події, Адсон не здатен осмислити їх глибинну сутність і через п’ятдесят років, набувши величезного життєвого досвіду. Оповідач залиша­ється поза суперечкою про правомірність християнського сміху, його однаково страхає як позиція Хорхе, так і позиція Вільгельма Баскервільського. Утім, не розуміючи сутності суперечки, Адсон підсвідомо, уві сні, осягає істину. Ранком передостаннього, шос­того дня перебування в монастирі, слухаючи католицький гімн під час заупокійної відправи, Адсон засинає і бачить сон, у яко­му все, що сталося, і все, про що він розмірковував, з’являється в блазенському, вертепному вигляді, який вивертає й перекручує все найсерйозніше та найсвятіше. Світ у сні Адсона постає як хаос, позбавлений причиново-наслідкових зв’язків і священних автори­тетів, як мозаїка невпорядкованих фрагментів, де все змішане, як під час карнавалу. У той же час у тексті роману сон Адсона набуває пророчого значення: у ньому передбачається і з’їдання книги Хор­хе, і диявольський регіт бібліотекаря, і багато з того, що станеться цього дня.

Пророчий сон Адсона, людини, яка не здатна осмислити події, а тим більше впливати на них, за століття передбачає початок Від­родження, у якому сміхова народна стихія перетне «останні кор­дони» і потужним струменем увіллється в літературу й мистецтво, спростовуючи богословські суперечки про правомірність чи непра­вомірність сміху.

Пародіюється в романі й детектив. Уже самі імена слідчого і його помічника — Вільгельм Баскервільський та Адсон Мельк- ський — є іронічними посиланнями на класику детективного жан­ру і повинні нагадати читачеві героїв Конан Дойля — Шерлока Холмса і доктора Ватсона. У своєму розслідуванні Вільгельм за­стосовує дедуктивний метод, який приніс славу Шерлоку Холмсу. Напружена, загадкова атмосфера роману викликає асоціації з но­велами іншого класика детективу — американського письменни­ка Едгара По. А стиль «Імені троянди» нагадує популярний істо­ричний пригодницький роман «Копальні царя Соломона» англій­ського письменника Р. Хаггарта. Але У. Еко не є продовжувачем традицій детективного, пригодницького, історичного, мемуарного жанрів і використовує їх лише як пародію, тобто жодна з ліній ро­ману не реалізується відповідно до традиції: викритий злочинець не тільки не кається у своїх злочинах, але й перемагає в боротьбі за об’єкт злочину — книгу Аристотеля, а через дії детективів гине бібліотека й монастир; події, про які розповідає автор, стають лише історичними декораціями для зображення світовідчуття людини

XX ст. — відсутність віри в історичний прогрес і еволюцію, кризу авторитетів; в «Імені троянди» відсутній «щасливий кінець», як у пригодницьких романах масової літератури, добро і зло виступа­ють як рівнозначні категорії.

Як і в інших постмодерністських творах, основною технікою, яку використовує автор, є «цитатне мислення», гра з чужими тек­стами. У «Нотатках на берегах “Імені троянди”» У. Еко стверджу­вав, що в будь-якому творі ведеться діалог між створюваним текстом і рештою раніше написаних творів. Тому письменник використав у своєму тексті сотні неприхованих цитат з античних, біблійних, середньовічних творів, які знала кожна освічена людина доби Се­редньовіччя. Крім неприхованих цитат, у романі використано чимало «замаскованих» цитат, яких не міг знати оповідач Адсон, бо цитуються тексти, сучасні автору. У. Еко використовує й іроніч­ну містифікацію: свідомо робить помилки в хронології подій, пе­реносить на персонаж ім’я й риси реальної людини тощо. (Напри­клад, за літературною маскою бібліотекаря Хорхе легко вгадується один із провідних діячів постмодернізму — аргентинський пись­менник Хорхе Луїс Борхес, який насправді, незважаючи на сліпо­ту, працював директором аргентинської Національної бібліотеки.) Гра з чужими текстами сприяє налагодженню діалогу з ерудова- ним, інтелектуальним читачем. Масовий читач сприймає роман здебільшого на рівні фабули, його цікавить у першу чергу інтрига. Читача-інтелектуала письменник залучає до гри, яка нагадує де­тектив, до пошуків «чужих» текстів у своєму тексті.

Елементом гри з читачем виступає і назва роману, адже троян­да згадується лише наприкінці твору, у віршованому рядку латин­ського тексту. Символ троянди, перевантажений у європейській культурі численними смислами, покликаний заплутати читача, дезорієнтувати його, щоб він не міг наперед налаштуватися на якесь певне трактування назви. У. Еко свідомо обрав назву, яка не має певного значення. А ось те, чи має троянда ім’я, мусить відга­дати читач. Можливо, це лабіринт, за принципом якого побудова­ний детективний сюжет роману й бібліотека-Храмина, і теоретичні суперечки середньовічних ченців, і сама структура тексту, у якому «чужі» цитати переплітаються, як ходи в лабіринті.

(І. Спголій)

Крістоф Рансмайр — сучасний австрійський письменник. Його роман «Останній світ» уважається одним із найкращих досягнень літератури постмодернізму.

Народився 1954 року у Веслі, що у Верхній Австрії, біля озера Траун, у сім’ї сільського вчителя. Сувора краса Альп, незайманість природи значно вплинули на формування почуття прекрасного. Відлуння вражень дитинства відчувається й у романі «Останній світ» (1988). Закінчивши Бенедиктинську гімназію в містечку Гмундені, К. Рансмайр подався до Відня, де вивчав філософію в уні­верситеті. Саме заняття філософією привчили його піддавати сум­ніву панівну роль будь-якої ідеологічної або світоглядної концеп­ції. У середині 70-х років К. Рансмайр удався до журналістики, що давало йому змогу й заробляти на прожиток, і спостерігати та ви­вчати життя, і спілкуватися з людьми різних поглядів, соціальних станів та прошарків, і наполегливо вчитися володіти словом. Жур­налістська робота допомагала виробляти власний стиль, привчала
до точності, лаконізму й виразності ви­словлювання. Коло проблем, які цікави­ли в першу чергу Рансмайра-журналіста, охоплювало сферу філософську: ставлен­ня людини до природного середовища, його спустошення внаслідок людської діяльності; сутність тоталітарних режи­мів; проблеми взаємин різних культур.

Перший роман К. Рансмайра «Жа­хіття криги й пітьми» (1984) прихильно зустріла критика, відзначивши доско­налість стилістики та високий рівень інтелектуально-психологічного вирішен­ня теми. У розповіді про австро-угорську наукову експедицію 1872-1874 рр. до Арктики письменник поєднав можливості різних жанрів літера­тури. Невипадково його твір називали «археологічно точною хро­нікою руйнування», бо публіцистика й красне письменство невід­ривні в цьому творі. Справжнє визнання твору «Жахіття криги й пітьми» сталося після виходу з друку наступного твору К. Ранс­майра — роману «Останній світ».

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами «Метаморфоз». У «Заду­мі до роману» К. Рансмайр дав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструювання літератури, поезії; матері­ал — «Метаморфози» Публія Овідія Назона».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне поєднання в одному творі ознак різних історичних епох. Події, які відбуваються в романі, пов’язані з ан­тичністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфа- гор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 року до н. е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, що народився 43 року до н. е. А один із персонажів — Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає сво­єрідний художній «позачасовий» простір твору. У цьому позачасо­вому світі втрачаються й реальні просторові поняття. Наприклад, Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяж­ко пораненого, привезли в Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца — теперішня назва давніх Томів).

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадя­нина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував у засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі не­певні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його само­го, або його могилу й останній Назонів твір «Метаморфози», який опальний поет спалив, назавжди залишаючи Рим. Сюжет роману К. Рансмайра ґрунтується на Овідієвих «Скорботних елегіях» та «Посланнях з Понту», а от систему образів, а з нею і загальну ідею, визначають «Метаморфози». Сам поет-митець, який подав у «Ме­таморфозах» історію людської цивілізації, стає головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише в Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі й усе: Томи, мешканці міста, природа. Не знайшовши Овідія, але частково по­чувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах ні­мої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

«Усе, що я намагався виразити у своєму романі, закладено в тексті, і вже від самого читача, від його здатності сприймати зале­жатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштовхне на власні роздуми й інтерпретації», — зазначив письменник в одно­му з інтерв’ю. Тому «Останній світ» можна сприймати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичер­павши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна — як «постмодерністську гру», у якій один художній текст уживається в іншому, стверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичитувати авторський «підтекст» і створювати свій влас­ний «надтекст».

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного роману — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються пер­сонажі «Останнього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьо­му розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Джон Роберт Фаулз (1926-2005) — англійський письменник, романіст і есеїст.

Народився у графстві Ессекс у родині успішного торговця сига­рами. Закінчив престижну школу в Бедфорді, де показав себе хоро­шим спортсменом і здібним учнем. Невдовзі вступив до Единбурзь­кого університету, проте 1945 року, незадовго до закінчення Другої світової війни, залишив його заради військової служби. Після двох років у морській піхоті Фаулз відмовився від військової кар’єри і вступив до Оксфордського університету, спеціалізуючись на
французькій і німецькій мовах. У 1950- 1963 роках Фаулз викладав в універси­теті міста Пуатьє (Франція), потім у гім­назії на грецькому острові Спецес, який послужив прообразом місця дії в романі «Волхв», і в лондонському Коледжі Свя­того Годрика.

1963 року успіх першої книги Фаул- за дозволив йому залишити викладання і цілком присвятити себе літературній діяльності. 1968 року він оселився в не­великому містечку Лайм-Реджіс на пів­дні Англії. Значну частину життя пись­менник провів у своєму будинку на березі моря і зажив слави замкненої людини. Інтерес до історії, особливо помітний у романах «Жінка французь­кого лейтенанта» і «Хробак», був притаманний Фаулзу не лише за письмовим столом: 1979 року письменник очолив міський музей і обіймав цю посаду впродовж десяти років. Основні твори Фаулза дістали світове визнання, а створені на їх основі кінофільми спри­яли популярності й комерційному успіху книг письменника. «Ко­лекціонер» (1963) — перший опублікований роман Фаулза, який приніс автору визнання. Історія збирача метеликів, що спробував додати до своєї колекції живу дівчину, була екранізована (1965) режисером Вільямом Вайлером. Однойменний фільм мав великий успіх.

«Жінка французького лейтенанта» (1969) — найвизначніший роман Фаулза, за яким зняв фільм Карел Рейш (сценарій Гароль­да Пітера, у головних ролях Меріл Стрип і Джеремі Айронс). Він поєднує в собі ознаки історичного і любовного романів, проте не­повторність йому надає постмодернізм авторських роздумів. У тво­рі розповідається історія молодого дворянина, який у 60-ті роки XIX ст. повинен був зробити вибір між благопристойним шлюбом за розрахунком і любов’ю до бідної гувернантки. Фаулз пропонує читачеві варіанти розв’язання цієї проблеми з точки зору людини 60-х років XX ст. — свідка «сексуальної революції». Роман «Жін­ка французького лейтенанта» розійшовся багатомільйонним на­кладом, був перекладений тридцятьма мовами.

Час дії роману — XIX ст., вікторіанська Англія — обраний Фа- улзом почасти із прагнення вступити в полеміку з модними псевдо- вікторіанськими романами, привабити читача пікантною любов­ної фабулою, численними побутовими деталями в стилі ретро,
колоритними характерами і жанровими сценами. Усе це присутнє в романі. Але є й інше — драма ідей, психологія інтимних відно­син, нарешті, історія становлення особистості, яка трактується як вибір між почуттям і обов’язком.

«Хробак» — філософська притча про моральність і мораль­не право одних судити інших. Час і місце дії роману — Англія XVIII ст. Прообразом головної героїні була знаменита Анна Лі, мати-засновниця релігійної протестантської секти «Шейкери».

«Вежа з чорного дерева» — повість, опублікована 1993 року. Мистецтвознавец і критик Девід Вільямс приїжджає у відлюдне місце Котміне (Франція), щоб поспілкуватися зі скандально ві­домим художником Генрі Бреслі. 77-річний старий прославився своїм різким норовом і геніальними творами, що поєднують у собі надзвичайну чуттєвість і «первісний сюрреалізм». Девід, прихиль­ник абстрактного мистецтва, відчуває на собі сильний емоційний тиск художника, прихильника «природного» живопису. Крім того, молодий критик піддається спокусі завести роман з однією з двох дівчат, що гостювали в Генрі в маєтку. Проте Девід зазнає фіаско у спробах примиритися зі способом життя старого художника зде­більшого через власну нерішучість, що заважає йому зійтися з ді­вчиною на прізвисько Миша, яка гостювала в Генрі.

Повість розкриває внутрішні мотиви творчого процесу, зв’язок творчого потенціалу із сексуальною розкутістю, з принципом «ди­хати на повні груди», що виливається в проблему зубожіння мис­тецтва.

Фаулз у цьому творі відсилає читача до свого роману «Волхв» — через схожість сюжета й філософської підоснови. Проте у «Вежі з чорного дерева» загадка полягає у залежності художніх здібнос­тей від життєвих сил людини в принципі. Фаулз неявно звертаєть­ся до філософії екзистенціалізму, привносячи у повість ідею істин­ного існування людини задля досягнення найбільшого результату в створенні прекрасного.

Італо Кальвіно (1923-1985) — італійський письменник. Наро­дився в Сантьяго-де-лас-Вегас (Куба) у родині італійців-агрономів, спеціалістів із тропічної рослинності, Маріо Кальвіно та Евеліни Мамеллі. Освіту здобув в Італії, у Сан-Ремо, куди родина повернула­ся 1925 року. На початку Другої світової війни був мобілізований,

1940 року брав участь в окупації Французької Рів’єри. З 1942 ро­ку вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором. З 1942 року, після окупації країни фашистами, брав активну участь у русі італійського Опору, 1944 року Кальвіно
навіть вступив у комуністичну партію. Після закінчення війни 1945 року здобув вчений ступінь з англійської літератури в Туринському університеті й звернувся до літературної творчості.

Перші твори Кальвіно написані під впливом неореалістичної естетики — повість «Стежка павучих гнізд» (1947), збірка новел «Останнім прилітає крук» (1949) — і присвячені змалюванню буд­нів та героїчної боротьби італійських партизанів із нацистами. Головну ува­гу при цьому Кальвіно зосереджує на морально-етичних проблемах вихован­ня патріотичної свідомості учасників руху Опору, простих італійців. Уже в цих творах прослідкову- ється тяжіння Кальвіно до казково-фантастичної, алегорично- філософської інтерпретації дійсності, яка стане провідною в його творчості.

З кінця 40-х років Кальвіно співпрацював із кількома італій­ськими газетами, з 1950 року обіймав посаду редактора у видавни­цтві «Ейнауді», у серпні 1957 року вийшов з комуністичної партії у зв’язку з тим, що «протиріччя між ним та партійним керівни­цтвом заважають йому брати участь у будь-якій формі політичного життя». У 50-х роках Кальвіно написав низку творів, у яких звер­нувся до гостроактуальних проблем італійської дійсності. У пові­стях «Будівельна афера» (1957), «Хмара смогу» (1958) відображе­но бурхливу індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприй­мається через свідомість інтелігента, для якого хмара смогу стає символом небезпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій сучасного суспільства.

Водночас на початку 50-х років у творчості Кальвіно намітив­ся відхід від принципів неореалізму. Натомість посилився потяг до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири (філософсько-алегорична романна трилогія «Наші предки»). У романах цієї трилогії «Роз­половинений віконт» (1952), «Барон на дереві» (1957), «Неісную­чий лицар» (1959) на матеріалі сатирико-фантастичної інтерпре­тації історії Кальвіно порушує гострі етичні питання сучасності. Це, зокрема, проблеми добра та зла, роздвоєння особистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціаль­ного прогресу, проблема та суть моральних зобов’язань, проблема
відчуженості людини від суспільства тощо. У такому ж філософ­сько-фантастичному, з елементами інтелектуальної сатири, аспек­ті написані й збірки оповідань Кальвіно.

Предыдущая статья:Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 15 страница Следующая статья:Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 17 страница
page speed (0.0142 sec, direct)