Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Литература

Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 15 страница  Просмотрен 1682

V. Закріплення знань, умінь і навичок

Розв’язання проблемного питання

♦ Ґ. Маркес говорив: «Я вважаю себе професіональним оптиміс­том, я завжди дуже сподівався і сподіваюсь на молодь... і вірю, що світ майбутнього буде кращим, ніж наш світ». Виходячи зі змісту роману, його закінчення, які ми, читачі, маємо підстави думати, що це саме так? Ще твір-пересторога, твір-притча. У людства є шанс на порятунок. Розум, здоровий глузд ука­жуть йому шлях спасіння; зрозуміти це допоможе твір Ґарсія Маркеса).

VI. Домашнє завдання

Розповідати про тематику, проблематику твору. Характеризу­вати стиль та образи.

VII. Підсумки уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення:

• Цінність роману Ґарсія Маркеса “Сто років самотності” особис­то для мене в тому...

УРОК № 52

Тема. Система образів, національний колорит роману Ґ. Ґар- сія Маркеса «Сто років самотності»

Мета: допомогти учням визначити роль і значення образів твору в їх системі, національний колорит роману; розвивати навички характеристики образів, підтвер­дження своїх думок цитатами з тексту, аргументуван­ня висновків; виховувати культуру висловлювання, повагу до літератури, почуття гуманізму та відпові­дальності за вчинки.

Обладнання: портрет письменника, видання твору, ілюстрації до нього.

Тип уроку: формування вмінь і навичок.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Маркес пише про самотність латиноамериканської людини. Але точніше було б сказати, про самотність будь-якої лю­дини. І дійсно, кожен із нас, навіть оточений любов’ю близьких і друзів, у якісь моменти життя залишається наодинці зі своїми болем, коханням, стражданням, страхом, урешті-решт — щастям. І здається нам, що такого не відчував ніхто. Справді, кожна люди­на неповторна, а от почуття — спільні для всіх, загальні й вічні. Декому може здатися, що він має право робити зі своїм життям що завгодно, адже це його життя і ніхто не може завадити йому. Та автор роману «Сто років самотності» переконливо доводить, що поведінка, дії і вчинки людей впливають на майбутнє їхніх дітей, онуків і наступних поколінь. За гріхи предків відповідають навіть невинні нащадки. Ми побачимо це, детально аналізуючи систему образів роману Маркеса.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Формування вмінь і навичок

1. Складання схеми родоводу сім’ї Буендіа

2. Характеристика найбільш яскравих особистостей роману Перше покоління Буендіа

Хосе Аркадіо — праправнук Креола, який вирощував тютюн у поселенні мирних індіанців. Урсула — праправнучка комерсанта,

Родовід сім’ї Буендіа  

 

який через сімейні обставини змушений вести тихе життя задля спокою своєї сім’ї.

Неначе молодий патріарх, Хосе Аркадіо давав усім поради: як сіяти, як виховувати дітей, допомагав кожному, щоб тільки покра­щити життя. Будинок сім’ї Буендіа був найкращим у поселенні, було багато худоби. Говорили, що Хосе Аркадіо, найрозумніший у селі, порадив поставити вулиці так, щоб у спекотні години на ко­жен будинок припадала однакова кількість сонячного світла.

Хосе Аркадіо займався вихованням синів, особливо Ауреліано, у якого були здібності до алхімії. Коли зник молодший Хосе Арка­діо (утік із циганами), батько тільки й мовив: «Він стане мужчи­ною». Поринає в заняття алхімією.

Коли зникла дружина, із загоном односельців, молодшим си­ном Ауреліано (маленьку Амаранту залишив із годувальницею) пішов на пошуки Урсули. Через три дні ні з чим повернувся до­дому.

Урсула ж показала людям дорогу до другого кінця долини, якою можна дістатися всього за два дні. Люди почали отримувати листи щомісяця, користуватися машинами, що значно полегшило їм життя.

Дуже скоро скромне поселення Макондо перетворилося на міс­течко з лавками, ремісничими майстернями і торговим шляхом, яким навіть прийшли перші араби в черевиках, із «кільцями у ву­хах» і стали обмінювати жіночі прикраси на папуг. Урсула вироб­ляє й продає льодяники — півників та рибок — і цим примножує фінанси сім’ї.

Хосе Аркадіо після приїзду чужинців зацікавлюється реаль­ним життям, втрачає інтерес до алхімії, наводить лад у місті, дає поради щодо будівництва чужинцям, які його дуже поважали, на­лагоджує всю трудову діяльність у Макондо, лагодить годинник, виміняний у арабів на папуг, пропонує посадити на вулицях миг­дальні дерева замість акацій, та ще й придумує, як зробити ці де­рева вічними.

Урсула випікає хліб, пундики, бісквіти, це приносить прибуток сім’ї. А коли вона раптово помічає, що підросли Ребека, Амаранта й Аркадіо, то розуміє, що родовий будинок потрібно добудувати, щоб усім було вдосталь місця.

Після призначення урядом у місто управителя корехідора дона Москоте жителі не мають права побілити свій будинок у білий колір, їм нав’язується блакитний на честь річниці незалежності. Хосе Аркадіо говорить: «Ми — мирний народ, у нас ще ніхто своєю смертю не помирав, ми все зробили самі: заснували поселення, про­клали дороги і ніколи не турбували уряд, і нас ніхто не турбував. Не для того ми заснували Макондо, щоб перший-ліпший наказу­вав, як нам чинити». І відмовився фарбувати будинок у блакитний колір: «А мій дім залишиться білим, як голубка».

Хосе Аркадіо весь час у науковому пошуку. Він хоче то від­крити вічний двигун, то «застосувати принцип маятника до повоз­ки, до плуга, до всього, що служить людям. Наймогутніший маг­ніт Мелькіадеса він прагне прилаштувати до видобування золота з надр землі, а гігантську лупу перетворити на бойову зброю». Та після наступного невдалого наукового захоплення йому здається, що машина часу зіпсувалась і майбутнього не буде, він втрачає здо­ровий глузд, його прив’язують у дворі до великого каштана.

Урсула могла безпомилково вбачати в людях головне: її син, полковник Ауреліано, за якого вона могла б піти на смерть, від природи не мав таланту любити; Амаранта мучила італійця і пол­ковника Герінельдо Маркеса.

Урсула відважно говорить правду своєму внукові — правителю Макондо, що він «сором родини Буендіа», рятує життя дона Мос- коте, Герінельдо Маркеса. Навіть деякий час сама керує містом замість свого внука Аркадіо: оголошує недійсними його декрети, відміняє носіння червоних пов’язок. Але вона відчуває себе самот­ньою і шукає порятунку в спілкуванні з чоловіком Хосе Аркадіо, але той її не розуміє, бо давно вже несповна розуму. Після розстрілу Аркадіо Урсула забирає до себе в дім його дружину Санта-Софію де ла П’єдад і трьох дітей: дівчинку Ремедіос і хлопчиків-близнюків Хосе Аркадіо Другого й Ауреліано Другого.

Урсула дотримувалася свого слова, була чесною і забрала із со­бою в могилу таємницю про золото в гіпсовій статуї святого Йоси­па, що його приніс невідомий перед війною на збереження, поки не закінчаться дощі.

Вона до кінця була при здоровому глузді й навіть перед смертю, як і все своє життя, турбувалася про свою родину: «Вбивайте рудих мурашок, бо через них будинок розвалиться, хай ніколи не гасне лампа перед дагеротипом Ремедіос, хай жоден Буендіа не одружу­ється з родичкою, бо народяться діти зі свинячим хвостом».

Урсула прожила, як сама нарахувала, не більш ніж 150 й не менш ніж 122 років.

Урсула — ідеал жінки для Маркеса.

Друге покоління Буендіа

Несправедлива війна спустошила душу полковника Ауреліано Буендіа, витравила з неї всі людські почуття, крім честолюбства та жаги влади; перетворившись на жорстокого диктатора, він відо­кремлюється від оточуючих колом радіусом три метри, нікому не довіряє, втратив зв’язок із сім’єю, батьківщиною (Макондо), від­мовився від своїх юнацьких ілюзій, крок за кроком простує до са­мотності.

«Ми воюємо тільки за владу»,— говорить полковник. Він пе­ретворюється на жорстокого цинічного правителя, навіть наказує розстріляти свого друга, майже члена сім’ї, Герінельдо Маркеса, коли той став на заваді його владолюбним амбіціям.

Третє покоління Буендіа

Старший син Хосе Аркадіо, Хосе Аркадіо Молодший,— «дуже великий для свого віку, перетворюється на високого на зріст юнака.

Голос його погрубішав, підборіддя та щоки покрилися молодим пу­хом, він був дуже гарної статури. Працював у батьківській лабора­торії неохоче, більше гуляв, таємно зустрічався із сусідкою Пілар Тернерою, про свої нічні походеньки розповідав молодшому брату Ауреліано».

Третє покоління Хосе Аркадіо — позашлюбний син Хосе Арка­діо Молодшого і Пілар Тернери (з розповіді про нього розпочина­ється роман).

Хосе Аркадіо в дитинстві опікувала індіанка Васитасьон, служ­ниця в домі Урсули та Хосе Аркадіо Старшого.

Аркадіо товаришував з Амарантою та Ребекою, але виглядав порівняно з ними ще дитиною.

Разом зі своїм дядьком Ауреліано займається ювелірною справою.

Аркадіо став учителем, поділяв погляди лібералів, мріяв вбити священика, переобладнати церкву на школу, проголосити свободу кохання, за часів воєн став найжорстокішим правителем Макондо. Його характеризують жадоба, прагнення наживи, він офіційно за­кріплює за батьком усі захоплені земельні угіддя, а місцева влада стягувала замість нього податки. Ці кошти осідали в його кишенях.

За гроші містечка звів будинок та купив меблі, мав позашлюбну дитину, жив у гріху із Сантою-Софією де ла П’єдад.

Через його амбіції загинуло багато людей.

Заарештований консерваторами і розстріляний.

Четверте покоління Буендіа

У дитинстві заповітним бажанням Хосе Аркадіо Другого було побачити, як розстрілюють людей, а коли побачив, то на все життя зненавидів війну.

Він вирощував бойових півнів, гроші заробляв на півнячих боях. Не зважав на те, що це заняття було заборонено в сім’ї ще його прадідом, засновником роду.

Хосе Аркадіо Другий мріяв розчистити русло річки, відкрити на ній навігацію, для цього зібрав робітників, купив інструменти, наказав рити канали, узяв гроші у свого брата-близнюка Ауреліано Другого і зник на деякий час. Та провести швидкою течією йому вдалося лише пліт, зате привіз на нім у містечко французьких ге­тер (повій).

Під час «бананової лихоманки» працював наглядачем на бана­новій плантації, що дуже розлютило дружину брата — Фернанду, яка не любила «грінго».

Хосе Аркадіо Другий відмовився від роботи наглядача, перей­шов на бік робітників плантацій і підбурив їх на повстання. Але сам більше спостерігав за ходом подій, ніж керував повстанцями.

Після повстання його вважають божевільним, тому що тільки він один пам’ятав про три тисячі вбитих мирних жителів Макондо, які боролися за свої права. Йому ніхто не вірив, бо влада нав’язала всім думку, що в Макондо все добре, не було ніяких вбитих, що вла­да і профспілки вирішили конфлікт «полюбовно».

Повернувшись додому після страшної ночі повстання, зами­кається в кімнаті Мелькіадеса і розбирає його пергаменти, знайо­миться зі своїм онуком Ауреліано, навчає його грамоти, розповідає йому багато цікавого та потрібного для життя.

Він був чи не найрозумнішим чоловіком у домі: знайшовши криптографічні знаки пергаментів, він склав із них таблицю і до­вів, що це не що інше, як алфавіт.

Помер, розбираючи пергаменти Мелькіадеса в той самий день, що і брат-близнюк Ауреліано Другий.

Першим захопленням Ауреліано Другого були книги, записки Мелькіадеса. Згодом гра на акордеоні, який він виграв у лотерею, зацікавила його більше, ніж ті записки.

Він не був щасливим у подружньому житті, проте був життєра­дісним, безтурботним гультяєм, який тільки те й робив, що кричав: «Плодіться, корови! Життя коротке!», купався в шампанському й наперекір прабабусі Урсулі обклеював увесь будинок банкнота­ми.

Під час бананової лихоманки він пиячив, улаштовував турніри ненажер, грав на акордеоні. З віком забажав жити на одному міс­ці, мати домашній затишок, тому вирішив залишитися в родовому домі, опікуватися внуком.

У дитинстві Хосе Аркадіо, сином Ауреліано Другого і Фернан- ди, опікувалася прабабуся, яка вирішила виховати з нього свяще­ника, для цього його відправила на навчання до семінарії, де той вивчав курс теології.

Проте юнак, ніде не навчаючись, прогулював гроші, які надси­лала йому Фернанда.

Рената Ремедіос (Меме), дочка Ауреліано Другого і Фернанди, навчалася в монастирській школі. Грала на клавікордах, була схо­жа на свою тітоньку Амаранту, яку дуже любила. Дуже турбувало Фернанду, її матір, те, що Меме любила великі компанії, а одного разу привезла без попередження додому на гостину чотирьох чер­ниць із монастиря і 65 своїх подруг.

Меме після закінчення навчання повернулася в родовий дім у Макондо.

Потім жила до смерті в монастирі, поранення коханого так на неї вплинуло, що вона оніміла; народила позашлюбну дитину.

Амаранта Урсула — молодша донька Ауреліано Другого і Фер­нан ди — навчалась у закритій школі, була здібною ученицею, бать­ко мріяв відіслати її на навчання в Брюссель.

Вона повернулася на батьківщину, у рідний дім, бо мріяла від­родити Макондо. Але Макондо вже не існує, і всі її намагання вдих­нути в нього життя були марними.

Буендіа Ауреліано Бабілонья привезла черниця з монастиря, де його народила Меме, донька Фернан ди та Ауреліано Другого. Фернанда хотіла спочатку його втопити в купальні, а потім пере­думала, тримала в кімнаті Мелькіадеса, навіть своєму чоловікові нічого про онука не сказала. Тільки через рік Ауреліано довідався про нього й опікувався ним до кінця свого життя.

Хлопчик товаришував з Амарантою Урсулою — своєю тіткою, яка була майже його ровесницею. Фернанда на дозволила йому на­вчатися, бо в його свідоцтві про народження було написано — під­кидьок.

Дід Хосе Аркадіо Другий навчив хлопчика читати й писати, зацікавив дослідженням пергаментів і переконав його у своїй правоті щодо значення бананової кампанії в Макондо, вони разом часто згадували старого в кашкеті, який ще задовго до їхнього народження сидів у цій кімнаті й розповідав їхнім предкам про світ.

Ауреліано Бабілонья вивчив санскрит, розпочав переклада­ти пергамент Мелькіадеса, та без дозволу Фернанди боявся вийти з дому, щоб знайти потрібну книгу для перекладу.

Спочатку дядько його ненавидів, а потім зацікавився розумом племінника, який умів перекладати пергамент із санскриту, знав англійську, прочитав 6 томів енциклопедії. Вдвох вони були вже не такі самотні, як раніше...

Ауреліано спочатку боявся своєї тітки Амаранти Урсули, потім дозволив їй учити себе танцювати, ще більше захопився книгами, вивчив французьку, грецьку, але найсильніше за все його приваб­лювали пергаменти. Тітка й племінник палко покохали одне од­ного коханням, у якому поєдналися пристрасть, почуття дружби і духовна близькість. У них народився хлопчик Ауреліано з поро­сячим хвостом. Він і є тією міфологічною потворою, якій судилося покласти кінець роду Буендіа.

3. Характеристика інших героїв твору

4. Робота з текстом роману

♦ Знайдіть цитати, які відображають національний колорит

у романі.

Визначте найвиразніші образи-символи, поясніть їхнє зна­чення. (Дитина з поросячим хвостикомне тільки людина з фізичною вадою, ознаками фізичного виродження, а й мораль­на потвора. Згадаймо, як Урсула дорікає синові полковнику Буендіа, який хотів убити рідню дружини й друга, що він чи­нить так, як зробила б людина з поросячим хвостом. «Хвороба безсоння»історичне безпам’ятство. Ніхто із жителів Ма­кондо не пригадав жахливого розстрілу трьох тисяч робітни­ків «бананової компанії» та ін.)

Ґ. Маркес писав: «...Погіршилося суспільно-політичне станови­ще в Колумбії, настав період, коли я набув політичної свідомості й відчув свою причетність до драми країни. Я перейшов до історій, які зовсім відрізнялися від тих, що цікавили мене раніше, — по­літичних проблем Колумбії. Я не був згодний із тим, як їх тракту­вали інші колумбійські романісти, як представляли насильство як «опис» убитих, тільки як документ. Я завжди думав, що найважче в насильстві — це не кількість загиблих, а той жахливий слід, який воно залишає в колумбійському суспільстві».

Наведіть приклад відображення цієї думки в романі «Сто ро­ків самотності». (Юний Ауреліано Буендіа пішов під час гро­мадянської війни в Колумбії на боротьбу з деспотизмом; до­мігшись загального визнання й пошани, ставши полковником Буендіа, він повертається з війни жорстоким і самотнім, утративши любов до батьківщини та інтерес до тих ідеа­лів, за які боровся; згодом він стає типовим військовим дик­татором, який для утвердження своєї влади не зупиниться ні перед чим.)

5. Інтерактивна вправа «Мозковий штурм»: визначення ідей роману Маркеса «Сто років самотності»

Очікувані відповіді

• Заклик до гуманізму, працелюбності, любові до землі, мораль­ної чистоти.

• Утвердження думки про те, що не самотність, роз’єднаність, а солідарність урятує людство.

• Відповідальність людини за свої вчинки, дії, вибір і перед су­часним йому суспільством, і перед майбутніми поколіннями.

• Необхідність думати про наслідки неконтрольованого біологіч­ного потягу.

• Засудження жорстокості, воєн, ворожнечі, історичного безпа­м’ятства.


IV. Домашнє завдання

Дібрати цитати до образів головних героїв роману, висловлюва­ти свою думку про них, про ідеї твору.

V. Підсумки уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення:

• Найбільше мене вразив образ...

• Ідея роману, яка мені найбільше припала до душі, це...

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ

КІНЦЯ XX — ПОЧАТКУ XXIСТ.

УРОК № 53

Тема. Постмодернізм — одне з найяскравіших літературних явищ другої половини XX ст., його теоретичні засади й художня (літературна) практика. Соціоісторичні, культурно-філософські та естетичні чинники розвит­ку постмодернізму в художній літературі. Основопо­ложні принципи постмодерністської поетики Мета: допомогти учням усвідомити характерні риси постмо­дернізму як одного з найяскравіших явищ літератури другої половини XX ст.; розвивати навички самостій­ного пошуку інформації, відбору її та систематизації; сприйняття навчального матеріалу на слух, вислов­лення своєї думки про підняті проблеми; виховувати прагнення до пізнання, розширення свого кругозору, любов до літератури, естетичні смаки.

Обладнання: портретна галерея письменників-модерністів, вистав­ка їхніх творів, творів інших видів мистецтва у стилі постмодернізму; словники літературознавчих термі­нів, таблиця.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Історія людства позначена послідовною зміною куль­турних епох. Остання з них дістала назву доби постмодерну. У мак­симально широкому контексті під постмодернізмом розуміють «гло­бальній стан цивілізації останніх десятиліть, усю суму культурних настроїв і філософських тенденцій» (О. Вайнштейн), що пов’язані з відчуттям завершеності цілого етапу культур історичного розви­тку, вичерпаності «сучасності»... Віяння, які породили постмодерн, віддзеркалили зміни в житті людства, розчарованого результатом реалізації світових ідей, що панували у XX ст., і проектів «законодав­чого розуму», який підійшов до межі самознищення й шукав шляхи співіснування таких відмінних одне від одного, занурених у власні інтереси рас, народів, націй, державно-політичних і релігійних си­стем, не кажучи вже про окремих людей. Аби вижити, суспільства сьогодні «змушені виробити й засвоїти менталітет, який є адекват­ним інструментальній могутності й передбачає надзвичайно високу міру терплячості, готовності до самокритики й компромісів» (А. На- заретян). Весь багатовіковий досвід зазнав переосмислення, послу­гував базою для виявлення цінностей, що з’єднають людство й не бу­дуть прив’язані до будь-якої однієї ідеології, релігії, філософії.

Постмодерн — це «феномен, що передбачає діалог на основі вза­ємної інформації, відкритість, орієнтацію на розмаїття духовного життя людства» (Н. Маньковська).

Ось які глобальні проблеми нового в другій половині XX ст. ми­стецького явища ми будемо з’ясовувати на сьогоднішньому уроці.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Актуалізація опорних знань

Евристична бесіда

♦ Який «рецепт» порятунку людства від самознищення пропонує

Ґ. Маркес?

♦ Яка з тем, проблем твору «Сто років самотності» близька осо­бисто вам, чому?

♦ Чи є для людини, на ваш погляд, речі, страшніші за самотність?

IV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Робота учнів зі словником літературознавчих термінів

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в остан­ні десятилітті XX ст. прийшов на зміну модернізму.

Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи роз­паду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно- філософських, економічних, політичних.

2. Лекція вчителя

— Уперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німець­кого філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, маляр­стві та музиці.

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав роз­повсюдження завдяки філософам Ж. Дерріда, Ж. Батаю, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан По­стмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвіду, визна­ли марносилі спроби поліпшити світ, утратили ідеологічні ілюзії, уважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється від­чуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним уважа- ється варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому ознаками еклектики, тяжінням до стилізації, цитуванням, переінакшен- ням, ремінісценціям, алюзіями. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва в попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворен­ня й тиражування.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий спи­сок ознак постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• присутність образу оповідача;

• іронічність і пародійність.

Розглянемо різні точки зору на співвідношення модернізму й постмодернізму.

Американський літературознавець Ігаб Хассан відзначає такі ознаки постмодерністської літератури:

• невизначеність;

• фрагментарність;

• деканонізація;

• втрата «Я»,

• іронія;

• гібридизація;

• карнавал ьність;

и •

• сконструиованість.

Порівняльна таблиця «модернізм-постмодернізм» за Брайніним-Пассеком
Модернізм Постмодернізм
Скандальність Конформізм
Антиміщанський пафос Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція Вторинність як позиція
Оціночне в самоназві: «Ми — нове» Безоціночне в самоназві: «Ми — все»
Декларована елітарність Недекларована демократичність
Переважання ідеального над мате­ріальним Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво Антиутопічність
Фактична культурна спадкоєм­ність Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону «мистецтво — немистецтво» Усе може називатися мистецтвом

 

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім’я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Ап­дайка «Версія Роджерса» (1985), Т. Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

3. Складання опорно-логічного конспекту

«Ознаки постмодернізму»

V. Закріплення знань, умінь і навичок

Прокоментуйте!

♦ Прочитайте висловлювання літературознавців про постмодер­нізм, прокоментуйте їх. Яке з них вам найбільш зрозуміле?

«...Постмодернізм — це відповідь модернізму: якщо вже мину­ле неможливо знищити, бо його знищення веде до німоти, його тре­ба переосмислити: іронічно, без наївності...» (У. Еко).

«Якщо модернізм вирізняється прагненням до абсолютної влади, то постмодернізм — це досвід кінцевості, досвід, у якому знаходить відображення приреченість всіх завойовних планів» (Ж. Дерріда).

«Модернізм і постмодернізм не розділені ані залізною завісою, ані Китайською стіною, бо історія — то є палімпсест, а культура від­крита минулому, теперішньому й майбутньому часам. Я підозрюю, що в усіх нас є дещо від вікторіанства, модернізму й постмодерніз­му водночас. І автор може протягом свого життя писати і модерні, і постмодерні твори...» (І.Хассан).

«Постмодернізм — не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан... У цьому сенсі правомірним є твердженням, що кожна доба має власний постмодернізм... Мабуть, кожна доба під­водить нас до порога кризи, яка описана Ніцше в “Несвоєчасних роздумах”, де йдеться про вади історизму... Якщо “постмодернізм” означає саме це, зрозуміло, чому “постмодерністами” можна вва­жати Стерна, і Рабле, і, безумовно, Борхеса...» (У. Еко).

«Одне слово, земна куля переживає постмодерністський спад, напевне, найзначніший і найдоленосніший упродовж усієї історії людства. Принаймні — найпомітніший. Він, як заведено, плутає карти, але відкриває очі. Тому тільки сьогодні стає можливим — як це не парадоксально — краще визначити деякі загальні законо­мірності земного буття й уявити собі його саме у вигляді вічної змі­ни модерністських “злетів” і постмодерністських “спадів”» (Д. За- тонський).

«Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій — телебаченню, відеотехніці, інформатиці, комп’ютерній техніці. Виникнувши на­самперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, жи­вопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на модулюванні дійсності шляхом експериментування зі штуч­ною реальністю — відеокліпами, комп’ютерними іграми, дисне- ївськими атракціонами. Ці принципи роботи з «іншою дійсністю, тими знаками культури, які покрили світ панциром слів, поступо­во просоталися й в інші сфери, захопивши у свою орбіту літерату­ру, музику, балет» (Н. Маньковська).

«У сенсі соціальної прагматики постмодернізм може усвідомлю­ватися як вираження нової ситуації, у якій суспільство й культура намагаються виявити продуктивні зв’язки та інновації, збережен­ня й оновлення соціальних форм. Часи, коли домінувала традиція, давно вже позаду. Проте й доба домінування інновації, тобто доба модернізму, минає. Виникають нові мотиви відкриття інновації всередині традиції...» (Т. Керімов).

«Постмодерністська позиція нагадує мені чоловіка, закоха­ного в дуже освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй «кохаю тебе шалено», бо розуміє, що вона розуміє (а вона розу­міє, що він розуміє), що подібні фрази — прерогатива Ліала. Утім, вихід існує. Він повинен сказати: «За висловом Ліала, кохаю тебе шалено». При цьому він уникає удаваної простоти й прямо пока­зує їй, що не має можливості говорити просто: він у такий спо­сіб дає їй зрозуміти те, що кохає її, але його кохання живе в добу втраченої простоти. Якщо жінка готова грати в ту саму гру, вона зрозуміє, що освічення в коханні залишилося освіченням в ко­ханні. Жодному із співрозмовників простота не дається, обидва витримають натиск минулого, натиск всього до них сказаного, від якого вже нікуди не дінешся, обоє свідомо й охоче вступають у гру іронії... І все ж таки їм удалося ще раз поговорити про кохання...» (У. Еко).

«Розглядаючи світ тільки крізь призму його усвідомлення, тоб­то виключно як ідеологічний феномен культури, навіть вужче — як феномен писемної культури, постструктуралісти готові уподіб­нити самосвідомість особистості до певної суми текстів у тій масі текстів різного ґатунку, яка, на їхню думку, і складає світ культу­ри. Оскільки, як не втомлюється повторювати Дерріда, “нічого не існує поза текстом”, то і будь-який індивід у такому разі неминуче перебуває “всередині тексту”... Весь світ зрештою сприймається як нескінченний, безмежний текст» (/. Ільїн).

Предыдущая статья:Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 14 страница Следующая статья:Усі уроки світової літератури. 11 клас. В. В. Паращич 16 страница
page speed (0.016 sec, direct)