Всего на сайте:
236 тыс. 713 статей

Главная | Культура, Искусство

Основні поняття та категорії фольклористики як науки. 12 страница  Просмотрен 415

Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш - як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії.

65. Мала проза Франка: тематика і поетика. Важливим тематичним циклом у прозі Франка є цикл творів про життя і боротьбу робітників нафтових промислів Борислава. До бориславського циклу належать оповідання «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Яць Зелепуга», «Задля празника», «Полуйка», «Вівчар». Перші три подають страшну картину руйнування старого патріархального села, поступове перетворення вчорашніх селян – дрібних власників у пролетарів. «Ріпник»: 2 головні персонажі – ріпник Іван, що прогайнував батьківське господарство і пішов до Борислава на заробітки, Фрузя – бідна сільська дівчина, яка любила Івана, і дізнавшись, що він хворий, потай від батьків пішла йому допомагати, дівчина Ганка – наймичка бориславського корчмаря. В ньому кілька сюжетних ліній. Розв’язка трагічна - усі головні герої гинуть. Конфлікти психологічно вмотивовуються характером дійових осіб, обставинами тогочасного життя. Центральна постать – ріпник Іван, під впливом бориславського оточення морально опустився, почав пиячити, бездушно поставився до Фрузі, зневажив її почуття, врешті став винуватцем її смерті, зв’язався з аморальною Ганкою. Життя всіх трьох показане в типових обставинах тогочасної бориславської дійсності, на фоні разючих картин робітничого побуту. «На роботі»: задум – показати нестерпний побут і нещадну експлуатацію робітників на нафтових промислах Борислава. Зубожілий селянин Гринь – заробітчанин у Бориславі, прицює при корбі. Він проклинає свою роботу і вирішує спуститись в штольню. Підприємець погоджується, проте обманює його щодо платні. Перед спуском Гриню сниться «дивний сон» - зустріч з фантастичною Задухою – володарка підземного цаства. У самій штольні, зімлівши, Гринь знову зустрічає Задуху, яка показує, як в її володіннях мучаться і помирають ріпники. Задуха – образ, витворений фантазією робітників – алегорія (тогочасний капіталістичних Борислав). Задуха натякає на способи покращення життя, але вони мусять покладатись лише самі на себе. Гринь не став на шлях боротьби. Він вирішив повернутись у село. Устами Задухи автор проголошує потребу шукати шляхів для боротьби з капіталістичною дійсністю. «Добрий заробок» - побудоване у формі монологу головного героя – бідного селянина Панька, який не має землі, а виготовляє мітли. Він зустрівся з панком, який замови собі 100 мітел, проте той відмовився потім від мітел, а замість грошей дав йому квиток, щоб передали війту. Панько за безцінь віддав мітли, ще й мав війту сплатити 15 ринських за рік. Показуючи бездушність урядового чиновництва, засуджуючи цісарський уряд, Франко змальовує образ бідного селянина, його моральну перевагу. Він навіть насміхається над війтом. В розповіді героя вдало відтворюється колорит народної мови. Однією з центральних тем сатири Франка була тема викриття і засудження айстро-цісарського ладу, його хижацької системи управління, облудної народної конституції. Сатиричне оповідання «Свинська конституція» починається авторською заявою про те, що цей твір є промовою селянина Антона Грицуняка на народному вічі. Теми і образи оповідання породжені самим життям. Розповідь простого, розумного селянина Грицуняка, відкривала правду про жахливу дійсність австрійського монархічного ладу і показувала ставлення до нього народних мас. Зіставляючи колишню панщину з життям народу після оголошення конституції, оповідач підводить слухачів до висновку, що становище народу погіршало. Рівність перед законом проголошена лише на папері. Нова конституція передбачала нові форми кари – гірші за буки – «буки з підсипкою». Грицуняк розповідає 2 історії: 1) він побачив селянина, який їхав продавати свиню. Урядовий чиновник загрожував арештом за те, що він мучить бідну тварину. Дружина відкупилась від нього, проте селянинові довелось розв’язати свині ноги. Свиня вирвалась, впала з воза і потягла за собою селянина, який розбив собі лице. 2) жандарм вів у місто 2 закованих людей, а той самий «гуманний» урядовець не тільки не обурився, побачивши закованих людей, але й поклонився конвоїру. Він робить висновок: «Хлоп мусить заздрити простій свині». Епітетом «свинська» Франко гостро і влучно підкреслював ворожість австрійської конституції для трудового народу. Особливо гостро критикував Франко кар’єризм, політичне угодовство української буржуазної інтелігенції з австрійський урядом. Сатирична казка «Опозиція» була спрямована протии так званої «нової ери» - політичної угоди верхівки «народовської» партії з австро-угорським урядом. Показано, як блокуються українські націоналісти – депутати парламенту з польською панівною верхівкою і австрійським урядом. Опозиція – зібраний алегоричний образ укр. буржуазно-націоналістичної псевдопозиції до цісарського уряду. Втілена вона в образ гидкої тварини, яка не кусається, протее надокучає своїм монотонним навканням, хоче посади, аванси. Казка була прямим відгуком на тогочасні події, бо є перефразовані прізвища дійових осіб: Перемісник – намісник Галичини, Рябко Хельт, який за наказом уряду здійснював утиски протии укр.населення Галичини. Одним із ранніх сатиничних творів, скерованих протии галицького духовенства, є оповідання «Патріотичні пориви». Об'єкт сатири – галицький піп Ілія, який видає себе за щирого патріота руського краю, часто влаштовує в свому домі пишні банкети для таких же «патріотів». Збирає гроші на різні «благородні цілі». Ці гроші по праву належать трудящим. 2 сюжетні лінії: банкет і Ілії. І смерть жінки в селянина Максима. Молодь, яка збирається в Ілії думає лише про те, щоб вигідно одружитись.

Коли Максим приходить до попа з проханням похоронити жінку, то той обзиває його хамом, худобою, звинуватив. Що жінка померла без сповіді, і заправив надто високу ціну за похорон. В кінці показано. Як піп, сидить і пише «високопатріотичний лист», а Максим стоїть біля померлої жінки, яка була помічницею, а після смерті стала тягарем.

 

66. Велика проза Франка

Франко – автор 10-ти повістей. Перша повість раннього періоду творчості – «Петрії і Довбущуки» - поєдналися реалістичні картини з романтично-фантастичними домислами. Фабула побудована на вигаданій історії про воронування нащадків Довбуша з нащадками його приятеля – теж ватажка одного із загонів опришків – Івана Петрія за Довбушеві скарби. Гол.події розгортаються у 1856-66 рр. в с. Перегінську. У повісті діє багато персонажів – представників різних суспільних верств і прошарків. У результаті боротьби за скарб гинуть всі головні її учасники крім правнука Петрії Андрія. Загинула і таємниця скарбу. Бовбущуки дізналися в Андрія про місце скарбу, викрали його, але трагічно загинули. Андрій робить висновок, що допомагати народові треба не скарбами, а власними силами і працею, тому їде до Львова і організовує там громадське товариство. Значення повісті – відтворює життя різних верств галицького суспільства, наголошує на соц..суті опришківства. «Boa constrictor» - реалістична соціально-психологічна повість. Показано лише 1 день життя капіталіста Германа Гольдкремера – його дії протягом дня, відтворення психічних переживань, спогадів про минуле. Показано, як він в період грабіжництва, спритно використовуючи умови свого часу, перетворився з мізерного онучкаря в мільйонера. Ще автор зображає нестерпні умови життя робітників Дрогобича і Борислава. Германа не хвилювало чуже горе. Але багатство не принесло йому щастя, а лише спотворило характер, перетворило в деспота, зруйнувало його сім’ю. пейзажі, портрети. Описи, вн.монологи, деталізація подій, поєднання авторської розповіді з публіцистичними відступами допомогли авторові створити реалістичну соц-псих повість, показати найважливіші соц.конфлікти, простежити психологію хижака-капіталіста. «Борислав сміється». Уже перший розділ роману, в якому показано закладини нового будинку капіталіста Леона Гаммершляга, вводить нас у суть гострого соціального конфлікту між робітниками й підприємцями. Тут розкривається соціальна прірва, яка розмежовує їх на протилежні табори. Картина закладин будинку підноситься до рівня символу. Анти-людяність процесів грабіжницького нагромадження капіталу підкреслюється краплями крові травмованого робітника Бенедя Синиці, замуруванням зв'язаної живої пташки, покладеної на купку золота і срібла. Не випадково в уяві Леона засохлі краплі крові асоціюються з шляпками гвіздків, які почали розточувати фундамент його добробуту. Соціальність контрастів між паразитичним життям но-воспеченої буржуазії і бідуванням трудівників рухає конфлікт твору» Такий погляд дав змогу авторові не тільки переконливо розкрити образи персонажів, вияснити характер взаємин між ними, а й конкретно протиставити світ ділового бізнесу з його хижацькою, лицемірною мораллю світові вчорашніх хліборобів, нинішніх робітників, що керуються у своїх діях нормами добра, честі, справедливості.

«Захар Беркут» - розвиває ідею про велику і вирішальну силу згуртованого коллективу в боротьбі за свої права. Відтворені іст події періоду боротьби протии експлуататорів та іноземних поневолювачів, зокрема боротьба протии навали монголів 1241р. основна ідея повісті – пов'язати минуле з сучасним, розкрити давнє сусп.життя і показати перспективи майбутнього справедливого сусп.ладу. Головна сюжетна лінія – боротьба тухольців з Тугаром Вовком, побічна – взаємини Максима і Мирослави. Провідну ідею повісті розкривають персонажі, наділені ідеальними рисами. Опоетизована народна сила здатна подолати найбільші труднощі. Докладно розкриті умови життя тухольців, їх побут, звичаї, види занять, провідні риси характеру. Виразником прагеннь народу, його найкращим представником є Захар Беркут – в ньому втілені мудрість народу, його висока моральність, велич, сила. Максим – безстаршний, сміливий, розумний, чесний, відповідальний за громадську справу. Мирослава – в ній поєнались моральна і фізична краса. Франко гостро критикує зрадництво, показує ницість зрадників, зневагу до них і ненависть. Монгольську орду порівнює з пеклом – жорстока руйнівна сила. «Лель і Полель» Брати-близнюки Калиновичі здобувають освіту, стають незалежними й займають високе соціальне становище (один – як редактор газети, інший – адвокат). Перша частина твору мала характер функціональний – за допомогою фантастичної і майже детективної історії про віднайдення скарбу, епізодів польського повстання, реалій дитинства письменник окреслює історичний контекст формування характерів героїв. Особливості сюжету й композиції твору зумовлені романтичною концепцією двійництва. За сюжетом, один із братів-близнюків виявляється ошуканим підробленими листами та обіцянками жінки й задля свогокохання зрікається своїх переконань, стає ренегатом і зрештою накладає на себе руки. В момент його смерті другий брат-близнюк відчуває напад тяжкої хвороби й стає немов паралізованим, утративши волю й здатність існувати автономно. Повість закінчується смертю обох братів, стверджуючи майже містичний зв’язок, який існує між близнюками. «Лель і Полель» – зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Начко Калинович. При цьому зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й стильові переходи – від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії – створили широкий образний діапазон цього новітнього роману.

«Основи суспільності» - тема викриття буржуазно-шляхетського сусп-ва. У ній розвінчується паразитизм, аморальність родовитого польського панства та уніатського духовенства. Скл. З 2-х частин, твір незакінчений. Події розгорт. В маєтку поміщиці –графині Олімпії. Справжня основа суспільності – трудовий народ – чесний, людяний (Дум'ян, Маланка, Гердер, Максим).

Розкриваючи демократизацію шляхтичів, Франко закликав до революційної бортьби з «основами тогочасного суспільства». «Великий шум»(1907р.) – конфлікт, кий рухає сюжет – боротьба трудового селянства, яке завершується перемогою. На фоні гострої боротьби 2-х класів викривається експлуататорська суть релігії і попівства, австро-цісарське чиновництво. Повтання уособив образом вел.шуму вітрів навесні 1850р. Селяни виступають організовано: проводять збори, обирають нового війта…. «Не спитавши броду» - не завершена – значною мірою автобіографічна. В ній зображена демократично настроєна українська і польська інтелігенція, світогляд якої формувався під впливом ідей польського повтсання 1863р. Носії ідей – Міхонський і Трацький – учасники повстання. Демократичному табору старшого і молодшого покоління протиставлені різні прошарки буржуазно –шляхетського світу з його антинародною мораллю, убогим інтелектом.

 

67. Соціально-психологічна та історична драма І.Франка.

Драматична творчість Франка, різноманітна за жанровими ознаками, підносить широке коло проблем. В ній можна виділити дві частини–соціально-психологічну драму з сучасного драматургові життя («Украдене щастя», «Учитель», «Рябина» та ін.) і драму романтичну, переважно з історичної тематики («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Три князі на один престол», «Послідній крейцер»). Однак непорушної грані між цими частинами не існує. Елементи реалістичні, правдиві, побутові деталі наявні в романтичній драмі Франка, і навпаки, – драматургія соціально-психо-логічна містить подекуди ситуації, побудовані на винятковому збігу обставин, характери надзвичайні (наприклад, фінал «Будки ч. 27», образ Ксенії). Твори і однієї, і другої групи часто мають своїм джерелом народну пісню, легенду. Так, в основу «Украденого щастя» покладена «Пісня про шандаря», «Кам'яної душі» – пісня «Павло Марусяк і попадя», «Сон князя Святослава» має в своїй основі фольклорну легенду про царя, що ходив красти.

Черпаючи теми і сюжети з народної творчості, з навколишньої дійсності, Франко завжди прагне дати у своїх творах глибокі картини суспільного життя. Гостра соціальна думка, протиставлення паразитизму праці, розкошів панівних класів і народної нужди пронизує вже першу п'єсу Франка про сучасну йому дійсність – «Послідній крейцер». Постановка соціальних проблем, проведена за приписами романтичної драми у палких монологах героя цієї п'єси, в дальших творах драматурга дістає дедалі глибшого і тоншого втілення, розв'язується в складних взаєминах персонажів з багатогранне змальованими характерами, тобто засобами реалістичної драми.

У комедії «Рябина» письменник показує прямих винуватців сільських злиднів, темряви, гноблення; здирщика – війта Рябину, шахрая-писаря. У другому варіанті п'єси спільно з ними виступає шинкар Цінобер. Драматург розповідає про їх знущання з селян, здирство, темні грошові махінації, сваволю. Сільським п'явкам Франко протиставляє селянина-бідняка Казидорогу, що боронить свою гідність і майно від кривди Рябини. Казидорогу підгримує старий селянин Бовт, уся сільська громада, навіть дружина війта Матрона. У другій редакції твору Казибродові (так тепер зветься герой твору) допомагає передовий грамотний селянин Олекса Коваль та його однодумці. Безпосередній показ зіткнення селян і представників влади прямо відповідав актуальним питанням того часу. Цензура не могла не побачити намірів письменника викрити «основні недостатки суспільності», показуючи борців і протестантів, активізувати прогресивні сили народу. Розуміючи це, Франко змушений був пом'якшити критику, показати раптове переродження глитая Рябини, його каяття перед громадою, вивести на сцену справедливого комісара від староства (перша редакція) та жандарма (друга редакція). Звісно, усе було порушенням життєвої правди. В результаті критичне спрямування комедії притупилось, а це привело до ії художньої недовершеності, зокрема в змалюванні характеру Рябини.

Значно гостріше і життєво достовірніше викривається образ сільського дуки в одноактній драмі Франка «Будка ч. 27». Мотив залицяння старого потворного багатія, лицеміра й ласуна, до вродливої бідної дівчини, Франко сповнив виразних життєвих барв, точних соціальних і психологічних мотивацій. Розв'язка твору–зустріч Завади із збезчещеною ним колись і покинутою Ксенею, ЇЇ жахлива помста – своєю драматичною напруженістю підносить п'єсу до трагедійного звучання. Комедія «Учитель» змальовує привабливий образ інтелігента-демократа, учителя Омеляна Ткача, який веде послідовну боротьбу за народну просвіту. Глибокий соціальний зміст містила в собі колізія твору, за якою «дозволена владою» діяльність вчителя ставала на перешкоді темним силам села. Контраст між скромним життям, чистими помислами Омеляна Ткача і нахабними діями війта Микити Сойки та орендаря Вольфа Зільберглянца – разючий, в ньому письменник знайшов джерело справжнього драматизму, в якому скромний учитель виростав у героїчну постать.

В центрі історичних драм «Сон князя Святослава» та «Кам'яна душа» – зіткнення великих пристрастей, могутніх характерів, обставини виняткові.

В основу віршованої драми-казки «Сон князя Святослава» покладена патріотична ідея про неподільність українського народу, про необхідність єднання його сил у боротьбі за прогресивні ідеали. Цими думками твір ніби полемізує з буржуазними націоналістами, австро-угорськими запроданцями, які намагалися внести розбрат у народні маси. Не маючи змоги виступити з своїми ідеями в творі на сучасну тему, Франко вдався до давньої історії, до сюжету, запозиченого з народної легенди. Звертаючись до форми драми-легенди, драматург ставив на меті не тільки обійти цензурні перешкоди, висловити свої актуальні думки «езопівською мовою» казки. Його приваблював задум поетичної драми сам по собі. Поетичну, романтичну стихію він вважав органічною для своєї творчості. Сюжет про викриття князем Святославом державної змови воєводи Гостомисла Франко розв'язує з яскравими романтичними атрибутами: дія п'єси відбувається протягом однієї тривожної ночі, уві сні до князя приходить Ангел (що є уособленням всього найдорожчого для Святослава – батька, дружини, доньки. Вітчизни) і попереджає про небезпеку, У дикій лісовій хащі князь потрапляє до табору справедливих розбійників. Як чорна примара з'являється князь у замку Гостомисла. Засуджений раніше князем боярин Овлур виявляється його вірним другом І помічником.

Вершиною творчості Франка-драматурга є «Украдене щастя». Франкові вдалося органічно поєднати побут і поезію, точність соціального аналізу і психологічну правду. Сюжет п'єси розгортається вільно, органічно, без найменшої авторської «підказки», кожен вчинок глибоко вмотивований. Характери персонажів немовби виростають із соціальних обставин, з умов тогочасної дійсності. Народна пісня, що дала драматургові тему його драми, розповідає про подружню зраду, про помсту селянина Миколи жандармові за збезчещення жінки; Микола без найменших вагань вбиває кривдника. Ніхто з дійових осіб «Украденого щастя» не винен у тій трагедії, що сталася між ними. Винні обставини життя, за яких брати, в ім'я гонитви за спадщиною, розлучають дівчину з коханим, за яких жінка мусить жити за нелюбом, за яких жандарм може вільно втрутитися в особисте життя кожної людини. Винні злидні, темнота, приниженість, забитість селян у пригнобленій Галичині – саме вони є причиною трагедії. Так Франко говорить не лише про вкрадене у його героїв особисте щастя кохання, а про щастя, украдене гнобителями цілого народу. П'єса «Украдене щастя» новаторська змістом і формою: ряд обставин, що передують конфліктові твору, подано прийомом ретроспекції (юнацьке кохання Михайла та Анни, шлюб її з Миколою, військова служба і повернення в село Гурмана тощо). Стисло, з постійним наростанням аж до кульмінації веде сюжет драматург, завершуючи його швидкою розв'язкою. Все підготовлене і разом з тим, по-життєвому неповторне, своєрідне. Великим досягненням автора є використання підтексту, психологічної паузи.

 

68. Перекладацька діяльність І.Франка.

Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кількачастин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона, Гете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича, Тургенєва, Льва Толстого та ін. Серед перекладів Франка дуже велике місце належить перекладам з античних літератур.

Подібно до Маркса він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій —античні переклади Франка. Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарії. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913). Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем «Іліади» та «Одіссеї». Франко неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899-1902). Робота Франка по редагуванню перекладів П.Куліша дуже повчальна. Власне, це боротьба за справжнього Шекспіра проти намагання Куліша пристосувати великого гуманіста для досягнення своїх націоналістичних цілей. Про характер перекладів П.Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона. Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'являються уривки з «Фауста». Лише у 1881 р. він закінчує переклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з'являється повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста». Нарешті у 1882 р., після тривалого листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І.Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням укр. культури і цим сприяти розвитку і чеської і укр. демократичної літератури. Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вістник» (1898-1906), Франко продовжує свою діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками світової літ. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. У «Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел Конрада Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад Фердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше вміщував разом з перекладами творів французького письменника. У «Літературно-науковому вістнику» Франко друкує переклади з Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших. Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю

різноманітність творчості народів світу. Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги», старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами. Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з Панчатантри. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці» вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства». Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за Волощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на свобідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецького гніту відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єднувались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий образ людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і прикрашає рідну землю. В баладі «Шотландська відвага і англійська зручність» висміюються англійські завойовники. І.Франко займався перекладом і древньоіндійських творів. Про знайомство I.Франка з "Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника досі не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка. Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) - "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ — вітчина людскости" (1910) - "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4). Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про "Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Повний німецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувався I.Франко, базувався, наприклад, на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул відповідностей". Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів. Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка.
Ще в гімназії письменник "переклав віршами цілого Iова" , а під кінець життя — усі 34 гомерівські гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна" . Для Франка релігійна поезія — це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал. "Наївна віра", "безпосередниій вилив чуття", що їх письменник називає серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів. Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш поверховим знанням Франка "Ріґведи" (хоча такий аргумент зовсім не виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки. Все це — лише невелика частина того, над чим працював Франко в останні роки свого життя, — завершення гігантської і безприкладної в історії світової культури діяльності українського письменника.

 

69. Іван Франко – літературний критик.

Входження Івана Яковича Франка (1856–1916) в українську літературну критику було закономірним. Франко-гімназист був учасником палких гутірок про літературу, про великих геніїв, навіть у листах до коханої продовжував незакінчені бесіди-суперечки, які вже через пару літ (у 1878 році) розцінював як «несосвітенну тарабарщину». Його перші творчі спроби — переклади з іномовних авторів і балади на історичні теми — також засвідчували інтерпретаційно-критичні зацікавлення. Образне мислення спиралося на знання і довершувалося раціоналістичними роздумами. Автор-початківець прагнув почути бодай якесь слово про власні витвори, а тим більше — щире і відверте, навіть якщо воно й несхвальне: він розумів користь критики.
У редакції студентського журналу «Друг» Франко побачив літературу «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгоманова і лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і «закони естетики», які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати знаменитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Він одразу висловив погляд на сутність «соціяльної критики» — увиразнив підставу своїх оцінок. Не маючи ще усталеної термінології, Франко вживав кальку «проізвод» замість слова «твір» і сформулював таку методологічну засаду: «Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественного життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізвода стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором у суспільності і впливати і на поступ її мислей. Методологічний характер для критика мала і перша Франкова «естетична студія» (не закінчена) з підзаголовком «Дефініція поезії» (1877). Розмірковуючи про поезію як «винайдення іскри божества в дійствительності», про поетичну «справедливість», автор наголошував: «Життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане вона нам вірною подругою в житті». У цьому світлі зрозумілі критерії, які Франко застосував до оцінки творів К. Устияновича. Він відразу заявляв: «... я на то зовсім іначе задивляюся» і далі відзначав попри деякі позитивні якості поем їх вади, зокрема, те, що зображені в них постаті — то «мертві ляльки, котрі рухаються ведля волі автора».
Таким чином, у перших рецензіях автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагальнень на підставі аналізованих матеріялів і водночас — до образних засобів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Крім того, враховував можливі реакції своїх старших сучасників на гострі закиди: якщо негативні рецензії на дві книжки свого вчителя І. Верхратського були позначені значком (+), то відгуки про твори Е. Золя, І. Тургенєва, переклади М. Старицького, опубліковані тоді ж, підписані криптонімом І. Ф. Так же авторизована полемічна стаття 1878 року «Література, її завдання і найважніші ціхи». Викривальні публіцистичні матеріяли Франко публікував або взагалі без підписів, або під іншими криптонімами (К., Й. Д., Микита). Це ж стосується і польськомовних статей з проблем соціялізму. Натомість статтю «Emil Zola i jego utwory», опубліковану в часописі «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny» підписано прозоро — J. F.
Формування творчого методу І. Франка-критика припало на період розквіту в Центральній Європі філософії і практики позитивізму (60–90-ті роки ХIХ століття) з його апогеєм саме в 70-ті роки. Сцієнтизм мислення виявлявся не тільки у філософів і соціологів (Конт, Спенсер, Мілль), а й істориків, літературознавців (Бокль, Ренан, Тен, Свєнтоховський, Хмельовський, Драгоманов), письменників (Е. Золя, брати Гонкури, Б. Прус, Е. Ожешко). Все це витворювало суспільну атмосферу, в якій складався також літературно-критичний дискурс молодого Франка, що наважився в одній статті «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» зіставляти художні твори і наукові праці, статистичні дані. У такому контексті він розглядав повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, бо його цікавила «правда без огляду на то, чи кому коли вона подобається» (т. 26, с. 68). Отже, маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період його літературно-критичної діяльності. Вона є ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом у літературно-критичному житті 70-х років», як вважав І. Дорошенко. Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі»). Це — механізм поєднання так витлумаченого «наукового реалізму» і так потрактованої «поступової тенденції», який проте реалізується «різними способами». Тому в такому тексті не виключені інші наголоси, інші перспективи його проголошення в інших ситуаціях. Він залишив простір для появи і нових способів художнього освоєння дійсності, і, відповідно, нових способів сприйняття художнього світу, і нових критеріїв оцінки того, що може з’явитися.

Предыдущая статья:Основні поняття та категорії фольклористики як науки. 11 страница Следующая статья:Основні поняття та категорії фольклористики як науки. 13 страница
page speed (0.0866 sec, direct)