Всего на сайте:
119 тыс. 927 статей

Главная | Политика

Сукупність офіційно прийнятих засад зовнішньої політики, сформульованих у вигляді чітких положень та регулятивних настанов, називають зовнішньополітичною доктриною.  Просмотрен 146

На початку існування Українська держава дотримувалася доктрини «розлучення», оскільки головним імперативом держави у зовнішній політиці був вихід із тіні Росії, яку вважали спадкоємницею СРСР і з якою фактично ототожнювали інші пострадянські республіки. Ствердження свого суверенітету та іміджу незалежної держави значною мірою полягало в процесах дистанціювання від РФ та прагненні зменшити залежність від колишніх усталених економічних зв’язків. Разом з тим відбувалося інтенсивне формування дипломатичного корпусу, встановлювалися зв’язки з іншими державами світу, здійснювався пошук альтернативних торгових партнерів та можливих союзників у вирішенні проблем безпеки й розвитку. Зокрема, можна згадати ідею «НАТО-біс» щодо створення балто-чорноморського альянсу держав. Ідея Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) на той час також формувалася як певна альтернатива європейській інтеграції.

Хоча проголошення незалежності нашої держави відбулося 24 серпня 1991 р., підвалини її самостійності у прийнятті державних рішень і міжнародної суб’єктності були закладені ще у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. У цьому документі зафіксовані три найважливіші наміри України – бути у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, відмовитися від ядерної зброї і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї (Україна на той час володіла 3 у світі ядерним потенціалом)., а також брати активну участь у загальноєвропейських процесах і європейських структурах. Відносини з іншими радянськими республіками повинні були базуватися на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Після проголошення Декларації Україна стала суб’єктом міжнародного права, почала брати участь в роботі міжнародних організацій, підтвердила відсутність претензій до сусідніх держав і заявила про невизнання жодних територіальних претензій до себе. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. почався етап визнання нової держави іншими державами світу. За перший рік незалежності України визнали 130 держав світу.

30 грудня 1991 р. українська сторона пообіцяла позбавитися від ядерної зброї протягом трьох років. 14 січня 1992 р. було підписано тристороння угода РФ, США та України. За цією угодою всі атомні заряди повинні були демонтуватися і вивезтися в Росію, стратегічні бомбардувальники і шахти для запуску ракет знищувалися на кошти США.

Основи зовнішньополітичної діяльності держави були сформовані у Постанові ВР «Про основні напрями зовнішньої політики України», схвалених 2 липня 1993 р. У цьому документі були закріплені основні напрями ЗП нашої держави: розвиток двосторонніх відносин, у тому числі з прикордонними державами, розбудова відносин із західноєвропейськими країнами, з європейськими міжнародними структурами. Окремим блоком розглянуті проблеми розвитку відносин з країнами СНД.

Домінантою розвитку двосторонніх відносин були проголошені українсько-російські відносини, з огляду на особливості історичного розвитку, специфіку геополітичного і геоекономічного положення України. Було також зазначено, що ці відносини є стосунками особливого партнерства, від яких залежатиме доля прогресивного розвитку України, стабільність в Європі і в усьому світі.

За спогадами А. Зленка, особливо гостро при прийнятті цього документу точилися дискусії з приводу «нейтральності», закріпленої у Декларації про суверенітет. Більшість політиків розуміли, що такий гігант як Україна не може бути політично нерухомим, що передбачала нейтральність і позаблоковість (на відміну від Швейцарії, Австрії, Мальти, Туркменістану, які можуть собі дозволити нейтральність).

Сьогодні постанова втратила чинність на підставі Закону України від 01.07.2010 р.

Попри амбіційні наміри, фактичної можливості зміцнити свої позиції в Європі і світі та стати впливовою регіональною державою в України не було – незалежність наша держава отримала з масштабною кризою, яка охопила всі сфери економіки, культури, науки та ін., були розірвані зв’язки з колишніми радянськими республіками, гіперінфляція звела нанівець оборотні капітали підприємств, країна не мала золотовалютних запасів, більша частина унікальним виробничих потужностей була подрібнена і знищена в ході стихійної приватизації початку 1990-х рр. Криза в Україні була значно більшою та хаотичною, ніж в інших пострадянських республіках.

Через складні внутрішні процеси, а також у зв’язку з гальмуванням переговорів щодо відмови від ядерної зброї, західноєвропейські країни та США, які з ентузіазмом вітали розпад СРСР та отримання Україною незалежності, не поспішали до тісного співробітництва. Загальноєвропейська політика стосовно України характеризувалася декларативністю і розмитістю формулювань. Не останню роль в цьому відігравав досить повільний процес ядерного роззброєння, гальмування закриття ЧАЕС, висока ступінь економічної нестабільності.

Напруженими залишалися відносини з Російською Федерацією та партнерами України по СНД. Українсько-російська угода 1992 р. «Про подальший розвиток міждержавних відносин» була розкритикована обома сторонами: з російської – за відмову від підтримки російськомовного населення та Криму, з української – за залишення на території України російських військових баз. Для зняття напруженості в регіоні з 1994 до 1999 рр. на півострові знаходилася місія ОБСЄ. «Кримське питання» залишалося головним чинником непорозуміння в українсько-російських відносинах до 1998 р., коли була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим, яка закріпила за АРК статус регіону України.

Кримське питання у 1990-х: У вересні 1991 р. Верховна Рада АРК прийняла декларацію про державний суверенітет автономії. 26 лютого 1992 р. за рішенням ВР автономії кримська АРСР була перейменована в Республіку Крим, а 6 травня 1992 р. була прийнята кримська конституція, яка встановила входження Криму до складу України на договірних засадах. 21 травня 1992 р. парламент РФ прийняв постанову про незаконність передачі Криму Українській РСР і незаконність угоди від 19 листопада 1990 р. про відсутність територіальних претензій. У відповідь ВРУ прийняла постанову про те, що статус Криму не може бути предметом міждержавних переговорів. Україна звернулася до РБ ООН зі скаргою на Росію. В 1994 р. на Кримському півострові розпочала свою роботу місія ОБСЄ, метою якої було сприяння стабілізації ситуації в Криму. Вона завершила свою роботу в 1999 р. На початку 1994 р. Проросійські сили в Криму святкували перемогу: у січні відомий громадський діяч Юрій Мєшков був обраний на посаду Президента Республіки Крим, а більшість у кримському парламенті завоював блок «Росія». Проте нове керівництво Криму зіткнулося з відсутністю фінансової, економічної, управлінської бази для забезпечення своєї автономії, а також з відсутністю підтримки з боку самої Росії, яка в той час сама намагалася зблизитися з Заходом. У вересні 1994 р. ВРУ перейменувала Кримську АРСР (Республіку Крим) в АРК, а у березні 1995 р. в односторонньому порядку відмінила Конституцію Республіки Крим 1992 р., і тим самим скасувала посаду президента. Юрій Мєшков, позбавлений своєї посади, виїхав до Росії (повернувся у 2014 р.). На виборах до ВР Криму проросійські сили, ослаблені фінансовими труднощами, зазнали поразки. У жовтні 1998 р. кримський парламент у новому складі прийняв нову конституцію, приведену у відповідність до конституції України.

У зв’язку з масовими заворушеннями на фоні важкої економічної ситуації у червні-липні 1994 р. були проведені позачергові президентські вибори, перемогу на яких отримав Л. Кучма. Термін перебування його на посаді президента (1994-2004 рр.) співпадає з другим етапом формування і реалізації зовнішньої політики України – етапом «багатовекторності». за якої встановлювався певний баланс інтересів та зовнішньополітичної активності за трьома основними напрямами – російському, європейському і східному (чорноморський регіон та країни Азії). Певна рівновага відносин у різних векторах дозволяла зберігати деяку динаміку розвитку відносин з тією або іншою групою країн за декларативного домінування євроінтеграційної риторики. Така політика була найбільш до вподоби українській політичній і бізнесовій еліті, оскільки дозволяла зберігати певну цивілізаційну невизначеність, коли жоден блок держав – європейських, євразійських та інших – не міг вважати Україну повністю «своєю» країною, але не міг також вважати її і зовсім «чужою».

Вже за кілька місяців після приходу Л. Кучми до влади, 5 грудня 1994 р. був підписаний Будапештський меморандум, за яким Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а США, Росія і Великобританія виступали гарантами територіальної цілісності і політичної незалежності України. За період з 1992 до 2000 р. весь ядерний потенціал був знищений або вивезений з України.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України (28 червня 1996 р.), яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави. В Конституції вже не йшла мова про постійний позаблоковий статус, а прийнята 16 січня 1997 р. ВРУ Концепція національної безпеки закріпила входження нашої держави в «існуючі та новостворені системи універсальної та регіональної безпеки» як основний напрям державної політики у цій області.

Активізувалися відносини України з ЄС – 14 червня 1994 р. між ними було підписано Угоду про партнерство і співробітництво, яка заклала основи співпраці з широкого кола політичних, торгівельно-економічних і гуманітарних питань. З середини 1990-х рр. змінився і характер відносин України з ЄС. Згідно з рекомендаціями Економічного і соціального комітету ЄС, розроблених у 1995 р., Україна могла претендувати на членство у цій організації лише за умови формування «європейської ідентичності», для чого необхідне становлення демократичних інститутів, проведення ринкових реформ, стабілізація української економіки і реформування енергетичного сектору.

Ці ж позиції були закріплені у Плані дій ЄС щодо України 1996 р. Таким чином, Україна була включена до сфери інтересів європейської політики лише у другій половині 1990-х рр. У 1998 р. була прийнята Стратегія інтеграції України до ЄС. Згодом цей документ був доповнений Програмою інтеграції України до ЄС, схваленою у 2000 р. У Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.

У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної політики нашої держави. Серед магістральних напрямів значилися США, ЄС та Росія, які, на його думку, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже - гарантією стабільності на східних кордонах. У 2002 р. Україна отримала «спеціальний статус сусіда» ЄС для полегшення контрольованої міграції. У 2003 р. Л. Кучма визначив метою підписання угоди про асоціацію України з ЄС і таким чином формально розпочав процес євроінтеграції. В 2004 р. Європейська комісія прийняла План дій ЄС – Україна з метою поглиблення співробітництва. В той же час Україна продовжувала діяти на східному напрямку – 23 лютого 2003 р. президенти Росії, Казахстану, Білорусі та України заявили про намір сформувати Єдиний економічний простір. 19 вересня 2003 р. був підписаний відповідний договір.

Також 1994 р. Україна першою серед держав СНД приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1997 р. відносини України та НАТО перейшли на якісно новий рівень – була підписана «Хартія про особливе партнерство НАТО та України». У листопаді 1998 р. Л. Кучма підписав «Програму співробітництва України та НАТО до 2001 р.»

Динамічно розвивалися відносини з РФ. Протягом 1995-1997 рр. завершився розподіл Чорноморського флоту ВМФ СРСР і формування на його базі Військово-морських сил України і Чорноморського флоту РФ, а також вирішення усіх фінансових і майнових питань, пов’язаних з перебуванням ЧФ РФ на території України. У травні 1997 р., попри напружені моменти у двосторонніх відносинах, між Україною та РФ був підписаний «Великий договір» - Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, за яким базовим у взаємовідносинах визнавався принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поважання територіальної цілісності сторін і гарантування культурної, мовної і релігійної самобутності національних меншин на своїх територіях. Точка зору Л. Кучми на відносини з Росією була такою: «Ми приречені жити у дружбі».

Паралельно з цим відносини з НАТО виходили на новий рівень – у липні 1997 р. була підписана «Хартія про особливе партнерство НАТО і України», в Києві відкрився перший у Східній Європі Центр інформації і документації НАТО. В 1998 р. Л. Кучма підписав «Програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 р.», а у квітні 1999 р. в Києві відкрилася місія НАТО. В цьому ж році в Косово в операціях НАТО взяв участь українсько-польський батальйон. В 2000 р. вперше в історії НАТО щорічна зустріч головного політичного органу НАТО – Північноатлантичної Ради – відбулася за межами країн-членів НАТО, у Києві. 28 травня 2002 р. напередодні «другої хвилі» розширення НАТО на Схід українське керівництво висловилося за перегляд політики позаблоковості на користь повноцінного членства в НАТО. 19 червня 2003 р. був прийнятий ЗУ «Про основи національної безпеки України», який визначив оновлені пріоритети зовнішньої політики України – інтеграцію в європейській політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір. Зокрема, було проголошено про поглиблення співпраці з НАТО з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації. У квітні 2004 р. був прийнятий закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. Проте вже у липні 2004, напередодні президентських виборів Л. Кучма видав Указ, в якому оголошувалося про відмову від вступу до НАТО, натомість мова йшла про поглиблення відносин з НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі.

Більш успішно розвивалися відносини з партнерами по СНД. У 2003 р. Україна очолила СНД, стала членом Угоди про формування ЄЕП Білорусі, Казахстану, Росії та України. Масштабний характер почало набувати співробітництво України та Росії у високотехнологічних галузях, розроблялися проекти зі спільного використання газотранспортної системи.

Таким чином, зовнішня політика періоду президентства Л. Кучми дозволяла Україні досить успішно балансувати між Заходом і Сходом.

Необхідно згадати і події, які мали негативні наслідки для зовнішньої політики Л. Кучми – так званий «Касетний скандал», в ході якого були оприлюднені дані про продаж комплексів «Кольчуга» Іраку, що поставило під загрозу інтереси США і ускладнення проведення ними «іракської кампанії». І хоча доказів продажу «Кольчуг» не було представлено, в результаті США припинили фінансову допомогу Україні, а Л. Кучма опинився в міжнародній ізоляції. Найбільш яскраво це проявилося під час саміту НАТО у Празі, коли учасники зустрічі були розсаджені не за англійською абеткою, як зазвичай, а за французькою, щоб уникнути сусідства Л. Кучми з Дж. Бушем-мол. і Т. Блером. Українсько-російські відносини ускладнилися у 2003 р. через суперечку про належність о. Тузла. Проте ескалації конфлікту вдалося уникнути після зустрічі Л. кучми і В.

Путіна та підписання ними у грудні 2003 «Договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки».

 

Третій етап (2005-2010 рр.) З приходом до влади В. Ющенка розпочинається третій етап у реалізації зовнішньої політики. Після Помаранчевої революції 2004–2005 рр. був проголошений курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, що загалом означало порушення «багатовекторної рівноваги», і зовнішня політика зосереджувалася на питаннях досягнення згоди НАТО та ЄС на вступ України до цих організацій. Але доктрина євроінтеграції не мала на той час відповідного внутрішньополітичного та економічного підґрунтя і наштовхувалася на шалений опір як з боку внутрішньої опозиції, так і з боку Російської Федерації, яка вже тоді почала плекати плани щодо повернення України в інтеграційну геополітичну модель під своїм домінуванням. Основним напрямом зовнішньої політики була оголошена європейська і євроатлантична інтеграція – зближення з НАТО і ЄС, а також вступ у ці організації у майбутньому. Одночасно відбувався відхід від ідеї економічної інтеграції в межах пострадянського простору – у квітні 2005 р., В. Ющенко, коментуючи плани по створенню ЄЕП, відмітив, що «Україна підтримує створення зони вільної торгівлі з членами цієї організації, але не допустить девальвації свого фіскального, митного і бюджетного суверенітету». У серпні цього ж року В. Ющенко заявив про намір підписати лише 15 з 17 документів, які регламентують створення зони вільної торгівлі. Документи, в яких йшла мова про створення наднаціонального тарифного органу і митного союзу, не розглядалися українською стороною як можливі до підписання.

Натомість для України були поставлені наступні цілі: отримання статусу країни з ринковою економікою, підготовка до угоди про зону вільної торгівлі та вступ до СОТ. Ще 21 лютого 2005 р. Україна і ЄС підпсали трьохрічний план з наближення України до стандартів європейських країн. Цим документом було визначено 270 невідкладних заходів, які українська сторона повинна була досягнути через реформи. В першу чергу, це вступ до СОТ, а також посилення органів, які відповідають за забезпечення демократії і верховенства права, в тому числі гарантії свободи слова, проведення податкової реформи і покращення інвестиційного клімату.

На цьому шляху Україні вдалося досягти позитивних результатів – 1 грудня 2005 р. ЄС визнав нашу державу країною з ринковою економікою, а 6 квітня 2006 р. на сесії Європарламента була прийнята резолюція щодо початку переговорів з Україною по асоційоване членство.

Активізувався діалог України і НАТО. Цьому сприяв п’ятиденний візит В. Ющенка на початку квітня 2005 р. до США. За результатами переговорів В, Ющенка і Дж. Буша- мол. була підписана спільна заява «Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства», у якій США оголосили свою підтримку участі України у «розширеному діалозі» щодо вступу до НАТО. Також сторони домовилися про початок енергетичного діалогу, метою якого повинна була стати диверсифікація джерел постачання енергії для України, зниження її енергетичної залежності і стимулювання конкуренції в енергетичних секторах країн Євразії». Крім того, було оголошено про співробітництво у справі мирного вирішення конфліктів у Грузії та Молдавії, а також просуванню демократії в таких країнах як Білорусь і Куба.

У квітні 2005 р. В. Ющенко повернув до Військової доктрини України положення про «повноправне членство в НАТО і Європейському союзі». У січні 2006 р. після зустрічі міністрів оборони східноєвропейських країн було оголошено, що Угорщина, Чехія, Польща і Словаччина підтримують вступ України в НАТО. Необхідною умовою для цього повинна була стати підтримка українським суспільством і досягнення внутрішньої стабільності в Україні.

7 квітня 2006 р. на зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО представник генерального секретаря НАТО Дж. Аппатурай заявив, що всі члени альянса підтримують якнайскорішу інтеграцію України в НАТО. Це викликало занепокоєність РФ, яка висловила стурбованість таким військово-політичним зсувом і долею домовленості з РФ.

Після візиту В. Ющенка до США український МІД поставив під сумнів необхідність існування СНД, заявивши, що покладені на нього завдання вже цілком виконані. У квітні 2005 р. В. Ющенко заявив, що статус ЧФ РФ в Севастополі потребує перегляду, а міністр закордонних справ Б. Тарасюк зробив заяву, що перебування російського флоту в Севастополі, обмежене 2017 р., подовжуватися не буде. У грудні 2005 р. Україна оголосила про необхідність інвентаризації усіх об’єктів, які використовує російський ЧФ. Ці дії призвели до загострення відносин між Росією та Україною, яке отримало назву «газова війна 2005-2006 рр.».

У Воєнній доктрині 2005 р. було закріплено про підготовку до повноправного членства в НАТО та ЄС. Активізація євроатлантичного напряму інтеграції було визнана пріоритетом внутрішньої і зовнішньої політики.

В цей же час В. Ющенко почав акцентувати увагу на розвитку «зони ГУААМ», заявляючи, що країна готова до ролі нового регіонального лідера. Проте ці намагання не увінчалися успіхом – у травні 2005 р. Узбекистан заявив про вихід з організації, створити більш широку організацію на основі ГУААМ за рахунок залучення Польщі, Румунії та Литви не вдалося, а переговори з Азербайджаном про постачання енергоресурсів не були успішними.

У грудні 2005 р. Київ став місцем проведення міжнародного форуму, який започаткував «Співдружність демократичного вибору» - співдружність демократій балійсько-чорноморсько-каспійського регіону. Співдружність демократичного вибору обєднала україну, Молдову, Латвію, Литву, Естонію, Польщу, Словенію, Македонію, Румунію і Грузію.

21 лютого 2005 р. Україна та ЄС підписали 3-річний план із наближення України до стандартів європейських країн. Україна розпочала активну підготовку до набуття статусу країни з ринковою економікою, угоду про зону вільної торгівлі з ЄС та вступ до ВТО.

Після чергового розширення ЄС у 2005 р. було прийнято План дій Україна-ЄС – двосторонній політичний документ, який дав змогу розширити двостороннє співробітництво. План дій містив зобов’язання з боку України зміцнювати демократичні інститути, боротися з корупцією, структурних економічних реформ та ін. 1 грудня 2005 р. ЄС заявив, що визнає Україну як країну з розвиненою ринковою економікою (ВВП досяг певного рівня, сфера послуг стала домінуючою та ін.).

З квітня 2006 р. Єврокомісія почала переговори з Україною про її асоційоване членство в ЄС, у 2008 р. ЄС та Україна досягли політичної домовленості про укладення у майбутньому Угоди про асоціацію.

Активізувалися відносини України та НАТО. 21 квітня 2005 р. Україна і НАТО розпочали «інтенсивний діалог» на шляху входження України до НАТО. На саміті у Будапешті у січні 2006 р. було заявлено, що країни-члени підтримають якнайскорішу інтеграцію України в НАТО. У 2006 р. НАТО оголошує політику відкритих дверей щодо вступу України. Необхідною умовою на цьому шляху повинна була стати підтримка цього кроку українським суспільством і політична стабільність в країні. Зближення України та НАТО у 2006 р. викликало негативну реакцію з боку Росії, яка вимовила занепокоєність розвитком подій і побачила загрозу своїм інтересам.

В. Янукович, очоливши уряд у вересні 2006 р. зробив заяву про неготовність України до вступу в НАТО. Президент, міністр закордонних справ Б. Тарасюк, а також міністр оборони А. Гриценко не погодилися з позицією Януковича. Тим не менш, на саміт в Ризі Україна не була запрошена.

На Бухарестському саміті у 2008 р. Україну запевнили у майбутньому отриманні членства в НАТО. Проте ставлення до питання участі в НАТО всередині країни залишалося невирішеним. Так, у 2006, а потім і в 2009 р. були зірвані спільні навчання України та НАТО «Сі-Бріз» в Криму, які відбувалися щорічно з 1997 р. в рамках програми «Партнерство заради миру». У 2008 р. українське керівництво направило у Брюссель лист з проханням приєднати Україну до Плану дій щодо членства в НАТО (лист трьох). Проте внутрішньополітичні кризи (відставка урядів у 2005 і 2006 рр., розпуск парламенту у жовтні 2008 р) та опір з боку населення відклали приєднання України до ПДЧ.

Протягом всього президентства В, Ющенка активними залишалися відносини України та США. Візит В. Ющенка до Вашингтону був названий «історичним» та «тріумфальним», оскільки був першим з моменту набуття незалежності і виводив відносини з Америкою на якісно новий рівень. Ющенко став другим східноєвропейським політиком, після В. Гавела, який виступив перед дома палатами конгресу. Його виступ переривали 28 разів. 8 разів зал влаштовував йому овації. За результатами візиту сторони домовилися про співробітництво у енергетичній сфері (знизити енергетичну залежність України), у сфері розробки систем протиракетної оборони, а також просування демократії у таких країнах як Куба та Білорусь (відносини з Кубою миттєво погіршились).

Відносини з РФ в цей період відзначалися високою конфліктністю. У 2005 р. Україна висловила готовність підписати лише 15 документів щодо ЄЕП, угоди щодо створення митного союзу не влаштовували українське керівництво. В цей час активізувалися переговори щодо поглиблення економічної співпраці України з ЄС. З 2007 р. розпочалися переговори щодо укладення Угоди пор асоціацію між Україною та ЄС. У травні 2009 р. Україна приєдналася до «Східного партнерства», одним з напрямів якого стала економічна інтеграція з країнами ЄС. Ставлення керівництво РФ до мовного питання, трактування історії Голодомору та УПА, курсу на членство в НАТО було негативним. Міжвідомча комісія Ющенко – Путін з 2005 р. жодного разу так і не зібралась. Україною піднімалося й питання щодо розміщення ЧФ в Криму, що співпало у часі з т. зв. «газовою війною» 2005-2006 р.

Після перемоги на президентських виборах у січні 2010 р. Віктора Януковича розпочався черговий, четвертий етап еволюції зовнішньої політики України. Доктрина, яка сповідувалася у цей період, може бути названа як доктрина «позаблоковості» - фактична відмова від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні популярного в населення курсу на інтеграцію до ЄС. Формально зовнішньополітичний курс залишався балансуванням в режимі багатовекторності, проте майже одразу стало зрозумілим схиляння В. Януковича у бік Росії. В перші дні свого президентства В. Янукович здійснив два очікуваних візити – до Брюсселя та до Москви.

Перші кроки В. Януковича продемонстрували його зовнішньополітичні пріоритети. Так, у квітні 2010 р. була ліквідована міжвідомча комісія та політична рада з питань інтеграції до НАТО.

21 квітня 2010 р. В. Янукович та Д. Медвєдєв підписали т.зв. Харківські угоди щодо перебування Чорноморського флоту РФ на території України. За цими угодами пролонгувало ся перебування ЧФ РФ на території України з можливість автоматичного подовження на наступні п’ятирічні періоди, збільшення орендної плати за перебування, побудову мосту через керченську протоку, а також знижку ціни на російський газ для України.

1 липня 2010 р. ВРУ прийняла поданий В. Януковичем ЗУ «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики». Згідно з цим законом, Україна відмовилась від можливості вступу до НАТО. В той же час у законі йшла мова про посилення бажання країни щодо отримання членства в ЄС, маючи при цьому добросусідські відносини з Росією та іншими країнами СНД. У своїх промовах В. Янукович неодноразово заявляв, що політика України націлена на встановлення балансу між Росією і ЄС з тією метою, щоб бути надійним мостом між Європою та Росією. Крім наміру не вступати до НАТО, В. Янукович також висловлював намір не вступати до Митного Союзу із Росією, Білоруссю та Казахстаном.

Просувалися переговори з ЄС щодо Асоціації, розпочаті у 2008 р, а також її частини щодо Зони вільної торгівлі. Наприкінці 2011 р. сторони заявили про завершення переговорів, а у 2012 відбулося парафування кінцевих документів.

Досягненням періоду Януковича можна вважати проведення чемпіонату Євро 2012. Україна витратила на підготовку і проведення турніру близько 12 млрд євро (для порівняння: Португалія – 4 млрд, Австорія і Швейцарія – 1 млрд), при цьому прибуток, отриманий ввід чемпіонату, був значно меншим і не виправдав сподівань.

У 2013 р. у зв’язку з економічними труднощами та майбутньою президентською кампанією В. Янукович звернувся до МФВ з проханням надати кредит у розмірі 27 млрд дол. МФВ висунув вимоги щодо підвищення тарифів для населення і девальвації гривні. Натомість Росія запропонувала кредит у розмірі 15 млрд на значно м’якіших умовах. На фоні масових протестів у Києві 23 грудня 2013 р. Росія надала Україні перший транш кредиту у розмірі 3 млрд дол.

Відносини України та ЄС ускладнювалися питанням Ю. Тимошенко, яка відбувала покарання.

Європейські лідери неодноразово закликали В. Януковича усунути вибіркове правосуддя в Україні. 15 листопада під час засідання комітету парламентського співробітництва Україна ЄС українська сторона звернулася з проханням фінансової допомоги в обмін на підписання СА. Росія, в свою чергу, попередила, що в разі підписання СА вона збільшить для України митні внески і введе санкції. 21 листопада 2013 р. КМУ призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Також уряд розпорядився відновити активний діалог з Росією та іншими країнами Митного союзу відносно пожвавлення торгівельно-економічних зв’язків. Рішення українського уряду призупинити процес підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС викликало масові протести в Києві та регіонах України, що призвело до відставки уряду М. Азарова, а пізніше і до повної зміни влади – революції гідності.

США та ЄС дуже негативно поставилися до розгону майдану. 11 грудня 2013 р. заступник держсекретаря В. Нуланд відвідала табір демонстрантів на Майдані Незалежності та роздала продукти харчування. В той же день В. Нуланд зустрілася з В. Януковичем і заявила йому, що методи розгону демонстрантів неприйнятні, у України є шанс повернутися на рейки євроінтеграції, для чого потрібно відновити переговори з МВФ. Протягом наступних місяців американська сторона демонструвала підтримку «демократичним прагненням українського народу по відношенню до асоціації з Європою», а також виражала стурбованість «порушеннями прав людини». 22 лютого ВРУ відсторонила Януковича від влади.

На південно-східній території України почалися масові протести, які перейшли у збройне протистояння, а пізніше у проголошення ДНР і ЛНР. Найбільші зміни відбулися у березні 2014 р. у Криму. 23-27 лютого була здійснена зміна виконавчих органів влади Севастополя і республіки Крим, які відмовилися визнати легітимність нового українського уряду і звернулися за підтримкою та допомогою до РФ.

28 лютого ВРУ звернулося до країн-гарантів цілісності України (Будапештський меморандум 1994), вимагаючи від них практично підтвердити закріплені у меморандумі обов’язки. Також Україна звернулася до Росії з вимогою провести термінові двосторонні консультації згідно з договором про дружбу, співробітництво та партнерство. Росія відмовилася. В дальнейшем СБ ООН регулярно обсуждал ситуацию на Украине и в Крыму, при этом официальных решений принято не было ввиду угрозы применения права вето со стороны постоянных членов СБ ООН, занимающих противоположные позиции по этим проблемам.

МЗС України передало російській стороні ноту протесту у зв’язку з порушенням повітряного простору України та недотриманням угоди про базування ЧФ в Криму. У ноті було відмічено, що Україна не зверталася до Росії по допомогу з наведення ладу на території Криму, у зв’язку з чим міністерство вимагало невідкладного повернення військ до місця їх дислокації. В.О. Президента О. Турчинов виступив з промовою, в якій звинувачував Росію у військовій агресії в Криму. В свою чергу, МЗС Росії передало українській стороні ноту протесту відносно пересування бронетехніки ЧФ РФ в Криму, пов’язаного з необхідністю забезпечення охорони місця дислокації ЧФ РФ на території України та відповідного базовим українсько-російським угодам щодо Чорноморського флоту.

1 березня 2014 р. Президент Росії В. Путін вніс до Ради Федерації звернення «Про використання військ РФ на території України», який був прийнятий в той же день одноголосно (з порушенням кворуму).

1 березня в.о. міністра закордонних справ А. Дещиця звернувся до керівництва НАТО з проханням розглянути всі можливі засоби захисту територіальної цілісності країни. 8 березня було заявлено про намір України вийти з СНД з причини ігнорування звернень країни у зв’язку зі збройним нападом Росії. 19 березня Україна відмовилася від головування в СНД і почала процес виходу з організації.

12-13 березня А. Яценюк здійснив поїздку до США, це провів переговори з Б. Обамою та виступив на засіданні РБ ООН, де ще раз закликав РФ вивести війська та сісти за стіл переговорів. Постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв добився термінового скликання засідання РБ ООН у зв’язку із загостренням ситуації з Кримом та загрозою територіальній цілісності України. РБ ООН висловила підтримку територіальної цілісності України, закликав сторони до політичного діалогу і нагадав про необхідність виконання міжнародних договорів, в т.ч. Будапештського меморандуму. Росія наклала вето на резолюцію ООН від 15 березня щодо ситуації в Криму. «За» проголосували 13 членів, 1 Росія наклала вето, 1 (Китай» утримався, таким чином резолюція не була прийнята згідно з уставом ООН. (В. Чуркін: Ми не можемо заборонити мешканцям Криму визначитися зі своїм майбутнім)

16 березня відбувся референдум про статус Криму, в результаті якого в односторонньому порядку була проголошена суверенна Республіка Крим, до складу якої ввійшов Севастополь як місто з особливим статусом. 18 березня був підписаний договір між РФ та Кримом про прийняття Криму до складу Росії.

Більшість країн-членів ООН не визнало легітимність кримського референдуму. США, держави ЄС, а також низка інших країн і міжнародних організацій , в т.ч. НАТО, ПАРЄ, ОБСЄ охарактеризували дії Росії як агресію, окупацію та анексію частини української території, підрив цілісності України.

Україна – ЄС. Нова українська влада одразу отримала визнання з боку ЄС та США. 24 лютого офіційний представник Єврокомісії Олівє Байї заявив, що Єврокомісія визнала легітимним призначення Олександра Турчинова виконуючим обов’язки президента України.

2 березня 2014 р. нове керівництво України розпорядилося відновити процес євроінтеграції. 21 березня представники ЄС та А. Яценюк підписали політичний блок Угоди про асоціацію. 27 червня була підписана економічна частина Угоди. 11 липня 2014 р. в Брюселі відбулися трьохсторонні переговори РФ, ЄС та України щодо реалізації Угоди про асоціацію ЄС та України. Протягом липня – вересня 2014 р. відбувалися переговори за участі РФ, ЄС та України щодо реалізації Угоди про асоціацію та її вплив на торгівлю між Росією та Україною. В результаті переговорів було вирішено зберегти режим вільної торгівлі в межах СНД до кінця 2015 р. 16 грудня 2015 р. В. Путін підписав указ про призупинення з 1 січня 2016 р. дії договору про зону вільної торгівлі СНД стосовно України «у зв’язку з виключними обставинами, які торкаються інтересів та економічної безпеки РФ і потребують невідкладних заходів».

24 вересня 2015 р. була опублікована Воєнна доктрина України, де зазначається що пріоритетним завданням для України є поглиблення співробітництва з НАТО і досягнення до 2020 р. повної сумісності ЗСУ з відповідними силами країн-членів НАТО. Також у документі закріплювалося прагнення України інтегруватися в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою отримати членство в ЄС, а також поглиблювати співробітництво з НАТО для досягнення критерієв, необхідних для членства в цій організації.

Активізувалися відносини України та США. В липні 2014 року в Сенат США був внесений документ про визнання України союзником США (разом з Грузією та Молдовою). 30 липня 2014 р. Американський сенат ухвалив у цілому законопроект, що надає Україні, Грузії та Молдові статус країн - союзників США поза НАТО. Тепер, у разі прямої військової агресії проти перерахованих країн, США можуть ввести свої війська в ці держави для захисту їх від зовнішньої агресії.

 

Предыдущая статья:Мы в то время будем жить Следующая статья:Основні пріоритети і завдання зовнішньої політики України
page speed (0.0116 sec, direct)